Пустота в мені, що потребує виходу. Крик душі. Краще не читайте.

Сьогодні прийшла сумна звістка. Знаю, не багато мене зрозуміє, назве егоїсткою бо це зовсім не правильно, дивно і страшно. Насправді я і хочу щоб це прочитали (бо хоч так трошки більше людей будуть знати, що він жив) і не хочу одночасно... Багато хто мене засудить, але в реалі хто про це дізнається правда ж? Ніхто... Психологи назвали б мій стан униканням, чи емоціональною закритістю. Мені важко зараз хоч щось відчувати тому що це вже здійснилося і я абсолютно ні на що вплинути не можу. Але від цього не легше... Я знала його зі свого 4 класу. Така людина як він. Відкритий до світу, живий і яскравий. Все життя він горів аж надто яскраво, аж надто сильно. Скільки б бід на його коротке життя не сталось, він завжди знаходив в собі сили щоб піднятися і йти далі. А тепер... Тепер його немає.... Закривши собою двох. Наврядчи він би хотів, щоб ми сумували... Скоріше, щоб запам'ятали його героєм. Я впевнена, що до останнього він вчиняв тільки так, як потрібно. Навіть без підтримки близьких він завжди знав як треба. І завжди жив на межі. І тепер його немає... Того, кого я подумки називала другим молодшим братом і того, кого так часто асоціювала з Ітачі... Що ж... Спи спокійно... За майбутнє - не турбуйся. Про минуле не думай. Вільному Воля...