Закон Долі

(Частина 1) Хмельницький. 2005 рік Парк. Все цвіте, сонце виблискує свої ясні промінці. Над головою розкидається безкрає синє небо. Дерева стоять пишно вбрані в яскраві зелені шати. Літо – чудова пора для теплих і чарівних днів. Дівчина у синьому сарафані, який так ніжно ліг на її стрункі довгі ніжки. Біле, мов перлина волосся розвіювалося по різні боки від літнього прохолодного вітру. Біленькі босоніжки пасували її красивому образу. Вона йшла вздовж різних солодощів, прикрас, все кольорове і привабливе. Зупинившись біля однієї зі стійкою солодощів, про щось задумалась. Аж раптом хтось обійняв її за талію. Дівчина здригнулась від несподіванки, але потім усміхнулась, згадавши рідні руки та розвернулась. Перед нею стояв красивий, сіроокий, брюнет. В зеленій футболці й блакитних шортах. Волосся по плечі, темно-русяві брови, прямий ніс, тонкі губи та усмішка... усмішка на всі тридцять два. — Привіт, Лесюнь! – хлопець обійняв її та поцілував в губи, даруючи ніжний і чуттєвий поцілунок. М'які, гарячі й такі "рідні" губи, обхопили дівчину повністю. Вона загубила контроль над собою, було лише неймовірне бажання відкрити вуста і дати йому змогу знайти її язик. Як тільки вона це зробила, він не гаяв ні секунди. Його язик знайшов її язичок і шквал шаленого поцілунку захопив обох. Нікого довкола не існувало... лише вони двоє. — Я скучила... – прошепотіла через поцілунок. Хлопець ще сильніше притиснув її до себе. Леся відчула жар і водночас холодок, який пробігся спиною від його сильних обіймів. Він відірвав її від землі, і покружляв наче пір'їнку. Опустивши на землю, слухав, як вона дзвінко сміється, дивився, як блищать її очі... і не міг повірити, що все це скінчиться... *** — Я сказати тобі хотів... – тихо мовив хлопець. Леся лежала на ньому та проводила своїми пальцями по його животу, вимальовуючи різні малюнки. Дівчині подобалося досліджувати його тіло, насолоджуватися ним, вдихати неймовірний запах хлопця. — Я тебе уважно слухаю, – теж тихо сказала дівчина, адже не було сил голосно розмовляти... і просто розмовляти. — Ти ж знаєш, що я вже рік намагаюся стати телеведучим, – провів своєю рукою по її голій спині. — Мені запропонували бути радіоведучим. — Правда? – запитала дівчина та подивилася на нього, піднявши голову з його грудей. — Я тебе вітаю, ти молодець! – її рука сама потягнулася до обличчя хлопця. Вона поклала долоню йому на щоку та ніжно погладила, намагаючись запам'ятати кожен міліметр його шкіри. Леся міцно заплющила очі та сховала своє обличчя в його плече, уткнувшись носом в шию хлопця. — Це дуже хороша робота і я маю працювати в Києві, – продовжив говорити. — А як же я? – дівчина підняла голову і подивилася йому прямо у вічі. — Лесюнь, я не зможу приїжджати сюди, – хлопець повільно піднявся з ліжка. — І ти сама знаєш, що я не вірю в стосунки на відстані, – сів на край ліжка. Усмішка на обличчі дівчини різко пропала. Лесі було боляче від його слів. Дихання стало важким, а до горла підступив неприємний клубок. Вона піднялася і закрила груди ковдрою. — Ти мене... кидаєш? – це все, що вона могла сказати, на очі навернулися сльози. — Лесь... мені потрібна ця робота, – хлопець встав з ліжка і почав одягати шорти. — Це моя мрія, розумієш? – розвернувся до неї. — Я не розумію... Серьожа, я не розумію! Тобі кар'єра важливіша, ніж ми? – дівчина важко видихнула, її пальці почали тремтіти так сильно, що довелося їх зчепити перед собою. — Ти сама подумай... Ми з тобою ще зовсім молоді, щоб заводити сім'ю і дітей... – хлопець присів навколішки біля неї. — Мені потрібна ця робота, зрозумій мене, – він поклав свої руки на її та трохи стиснув. — Тебе дуже змінив Київ! – по її щоках потекли перші сльози. — Вибач... – Сергій підвівся на ноги, взяв футболку, яка лежала на підлозі й одягнув її. — Вибач мені, Лесю. – Хлопець кинув на неї прощальний погляд і вийшов з кімнати. — Серьожа... – дівчина почала гірко плакати. Вона нічого більше не змогла сказати та зробити. Сльози душили її. Дівчині бракувало кисню. Вона поклала руку собі на шию та просто впала на ліжко, продовжуючи плакати. *** Дівчина вийшла з готелю. Вона обійняла себе руками, намагаючись зігрітися, адже на вулиці було прохолодно. Злість кипіла всередині, але біль була сильніша за це. Леся просто йшла тротуаром, дивлячись собі під ноги. Перед очима все було розмитим від сліз, які хотіли вирватися назовні. Вона стримувала себе, щоб не розревітися на людях. Дивлячись на дівчину, хтось міг би подумати, що її в красивій сукні у цей час кинув хлопець або не прийшов на побачення... Тільки правда була зовсім іншою. Леся не збиралася більше спілкуватись і бачитися із Сергієм. Їй не хотілося чути його, дивитися у його сірі очі. Вона справді думала, що Сергій кохає її, але просто мовчить про це. Мабуть, вона помилялася і в нього не було ніяких почуттів до неї. Він хотів собі розкішну кар'єру, він її отримає, але з ним вона більше не хотіла нічого мати спільного. Іноді таке буває, люди довгий час зустрічаються, живуть разом, а потім в якийсь момент розходяться. Таке життя, ти нічого не знаєш наперед, ти нічого не знаєш про завтрашній день. Ти просто живеш і віриш, що все буде добре, але... все може змінитися в будь-яку секунду... З такими думками, Леся не помітила, як дійшла додому. Вона стала біля будівлі на вісім поверхів. Дівчина стиснула кулаки, закрила очі, які були повністю червоні від сліз і подумки благала вищих сил допомогти їй. Зараз будуть питання "Як там?..", "Що там?..", "Де там?..". Не хотіла думати про нього, який проміняв справжнє кохання на якусь там кар'єру... А може це не було справжнім коханням? Може це все було не правдою? Якщо він так просто її відпустив... Одразу, як тільки думає про нього, навертаються сльози. Не може стримати себе, хочеться провалитися скрізь землю, щоб нічого не запитували й не дивились з таким поглядом, ніби: "Ну, розказуй! Як там все відбулося?". Чи було у вашому житті так, що ви відчуваєте себе птахом, який пурхає в небі? Насолоджується польотом, летить все вище і вище? Те почуття радості, задоволення, закоханості... Напевно, це те, що вона відчувала поруч з ним. Кожна його посмішка, кожний жест, ніби збивав з ніг. А коли він цілував її, вона летіла до неба зі швидкістю світла. Отримувала свої відчуття: радості, любові, задоволення... А потім бах... і вам відрізають крила. Ви падаєте, мов камінь на землю і розбиваєтеся вщент. Але розбиваєтеся не зовні, а в середині. Знаєте, що таке розчарування? Як серце стискається в грудях до болю, що аж важко зробити крок? Як в голові б'ють залізними палками, і ти себе вмовляєш, що все це маячня? Що цього не могло статися? Що все це сон? Дуже жахливий сон... Болить... всередині дуже болить... Але якось треба жити далі. Коли тебе зрадили, коли тобі ніж в спину кинули, коли твої почуття ні для кого нічого не означають... треба жити далі... Рано чи пізно, пізно чи рано... висихають сльози, гояться рани, вщухають сварки. І ночами спиться. Кожен отримує те, чого прагне! — От і ти Сергій Притула, отримаєш те до чого прагнув, – злісно сказала Леся сама собі. — Але я тебе ніколи не пробачу! Відкривши очі, дівчина важко вдихнула і знову подивилася на будівлю. Вона була впевнена на всі сто відсотків, що допит буде довгим і важким для неї. Їй не уникнути цих всіх питань. Нарешті, змусивши себе, дівчина зайшла у під'їзд. *** — О, Лисеня! Я думала ти завтра прийдеш, – відчинивши двері, сказала подруга. "Лисеня" – маленьке та беззахисне чи нахабне та вертке? Досі не може зрозуміти Леся... Але для неї це не образливо, а навпаки, класно і навіть трохи веселить. Подруга завжди її так називає. Ще з найпершого знайомства. Коли майбутні подруги зіткнулись на коридорі й усі книги з рук Олі попадали на підлогу. Дівчата й не здогадувалися, що стануть найкращими подругами. А коли наша головна героїня сказала, що її звати Леся. Оля не гаявши ні секунди усміхнулась і промовила: "Лисеня, віддай мою книжку!" Ось з того моменту дівчата потоваришували. І зараз живуть разом в одній квартирі. — Ну що ти стоїш на порозі, як не в себе вдома! Заходь... – дівчина трохи відійшла в сторону і махнула рукою. Подруга мала чорне пряме волосся, яке ніжно лягло на плечі. Тоненькі чорні брови, які так пасували її обличчю. Карі очі, які весь час дивилися своєю нескінченною, чорною безодньою. Прямий ніс, який хмуриться від роздратування. Тонкі вуста, які любили багато говорити, але коли у подруги немає настрою вони мовчать. Одягнена у широку білу футболку та чорні штани, які облягали ноги дівчини. Вона завжди так одягається, коли куховарить або займається прибиранням. — Як все було? – закривши двері на ключ і розвернувшись до подруги, запитала Оля. — Нормально, – сухо відповіла Леся. Вона хотіла просто піти у свою кімнату, просто тихо поридати й просто забути його назавжди. — В сенсі "нормально"? Лисеня, розповідай! — Почекай... – подруга швидко побігла на кухню, коли запахло горілим. Знову вона робить свої "кулінарні вироби". Не виходить, не може, але все одно продовжує готувати. Раніше кулінарією займалася Леся, тому що у неї це виходило непогано. А Оля займалася прибиранням, у неї це виходило набагато краще, ніж кулінарія. Але потім Лесі не вистачало часу через навчання, а ще хлопець... зовсім забула про свої обов'язки... Дівчина закохалася і з головою поринула у "рожевий світ". А зараз вона стоїть спершись в стіну. У неї всередині накопичується все більше і більше гніву, болі й незрозумілості. Незрозумілості, а що буде далі? Як його забути? Як викинути думки про нього? Як забрати біль всередині? Як склеїти розбите серце? Як вилікувати душу? — Ти розповідай і проходь на кухню! – крикнула Оля, стоявши біля плити. Леся стояла на одному місці й не могла вимовити ні одного слова. Ніби вона поринула в чорну смугу свого життя. "За що?" – на це питання вона не могла дати відповіді. — Чого мовчиш? – запитала подруга, прийшовши до Лесі. — А ти як? – видавила з себе слова. Дівчина хотіла перевести тему, тому що розуміла, якщо зараз буде мова про Сергія, вона зірветься і її не заспокоїти. — Я чудово! Готую рис, – дівчина широко усміхнулась. — І тільки не треба мені казати, що я погано куховарю і тому подібне! Я зможу! У мене все вийде! – впевнено мовила Оля. "Я зможу!" "У мене все вийде!" Леся забуде його і більше в її житті не буде Сергія. Але тільки одна думка про нього все змінює у цю секунду. — Як там твій Сергій Дмитрович? – останні два слова промовила з глузуванням. Дихання частішає, сльози навертаються, біль приходить, у вухах дзвенить... Вдих і видих, вдих і видих... не допомагає... — Він мене кинув, – після цих слів, Леся почала гірко плакати. Вона закрила руками обличчя і присіла навколішки. Не змогла стриматись. Скільки брала себе в руки, але не змогла...