Поеми

Одеса, звичайна державна школа. Черговий шкільний захід, на який прийдуть лише учні молодших класів та декілька вчителів. На сцені стоїть дівчина у святковій сукні з мікрофоном у руках та хлопець у шкільній формі з гітарою. Це третя і остання пісня за свято, тому обидва виступаючі вже стомлені. Співачка переплутала слова пісні, музикант зіграв не ту ноту. Після концерту вчитель музики підійшов до підлітків, і побачивши вираз його обличчя, можна було зрозуміти, що сталося далі. Через кілька хвилин хвилин, юнак вже не стояв на сцені, а тихенько плакав на сходах. Його гітара лежала у чехлі за його спиною, поки сам хлопець сидів уткнувшись обличчям у коліна. Його довге світле волосся не давало можливості подивитися на нього. Сльози текли по щоках і падали на вже пом'яту сорочці, залишаючи маленькі плями. Тихі ридання долинали з сходового майданчику, хоч він і намагався бути настільки тихим, наскільки це було можливо у той момент. "Нікіто?" - раптово почув своє ім'я блондин, "Усе добре? Щось трапилося?" Так, цього хлопця звали Нікіта. Нікіта Чацький, сімнадцятирічний учень одинадцятого класу однієї із звичайнісіньких шкіл Одеси. Коли він підняв свою голову щоб подивитися, кому належав той голос, він побачив юнака його віку, що стояв біля сходів та дивився на нього, його погляд виглядав стурбованим. Нікіті хлопець чомусь здавався знайомим... Ах, ну звичайно! Його однокласник.. якщо Чацький правильно пам'ятає, його звали Андрій. Дивлячись на іншого, блондин трохи усміхнувся мимоволі, хоч він і сам не зрозумів, було це автоматичною реакцією чи щирим почуттям. "М-можна тебе обійняти..?" запитав Нікіта, піднімаючи голову та намагаючись витерти свої сльози. Питання здивувало його, але через лише одну мить, він зняв з своїх плечей рюкзак та поставив його на сходинку біля однокласнику, після чого сідаючи на відстані близько двадцяти сантиметрів від нього. "Обійняти.. так, так, звісно!" - відповів брюнет, відкриваючи свої руки щоб обійнятися. Одразу після того, як Чацький зрозумів, що інший не проти, він кинувся до нього у руки і міцно стиснув, ніби той міг зникнути у будь-який момент. Його очі заплющились самі по собі, пару краплин усе еще на його обличчі. Хоч Нікіта і розумів, що усе це виглядало дуже дивно, бо це були двоє хлопців, які ніколи не взаємодіяли один з одним, що сиділи разом на шкільних сходах та обіймалися доки один з них плакав, йому було на це всеодно. Йому було всеодно, тому що у цій ситуації, блондин не звертав уваги ні на особистість, до якою він зараз дуже щільно притискався, ні на контекст, ні на грозу, що вирувала на дворі. Йому була потрібна хоч якась підтримка, навіть якщо вона була від незнайомої йому людини. Зараз він бачив перед собою не хлопця зі свого класу, а свого рятівника. Нікіті пощастило, бо учень, сидячий біля нього, любив дотики та фізичний контакт, хоч хлопці здебільшого не переносчть цього. Він трохи похитнувся від різкого руху іншого, але незважаючи на це, усеодно обійняв у відповідь та подивився вниз на нього, намагаючись побачити, чи стає йому хоч трохи краще. "Я вже стомився від усього цього.. навіщо я взагалі щось роблю, якщо мені кожен раз кажуть одне й те саме? Навіщо мені виступати, якщо я чортова бездарність, як усі і говорять? Я не бачу в цьому ніякого сенсу...." - почав блондин. Такі депресивні та песимістичні думки застали Андрія зненацька. Звісно, він знав, що треба буде підтримати хлопця, але він не очікував цього. "Бездарність?.. Ні, я не думаю, що тебе можна назвати бездарністю. Звісно, є люди які кращі за інших, але це не робить когось з них поганим чи добрим. Насправді, я чув уривок з твого виступу, коли йшов по коридору.. мені сподобалося, ти гарно граєш. Тобі не варто звертати увагу на образи інших," щиро усміхнувся він, дивлячись униз на все ще сумного Чацького. "Я.. я намагаюся, але нічого не виходить. Кожен раз одне й те саме, кожен довбаний раз! Я більше не можу.. і не хочу... Мене навіть не дякують за це, хоч я й тренуюсь тижнями, так ще й приходжу до школи у вихідний.. Це що, так складно? Звичайне дякую..." Нікіта грав на гітарі не більше не менше п'яти років. За увесь цей час, в нього було від сили дев'ять власних виступів. Хоч у школі справи йшли не так добре, у колі друзів його вважали ледве не найкращим музикантом міста. Коли гітарист під час розмови подивився вгору, він побачив приємну посмішку Андрія. Дивно, він ніколи не помічав її.. Напевно тому, що за ті два роки, що вони вчилися в одному класі, юнак ніколи не дивився на нього. Побачивши, що інший дивиться на нього, той прикрив своє обличчя руками, соромлячись бути побаченим у такому стані.. з червоними очами та щоками, на яких усе ще виднілися сліди від сліз. "Слухай.. я не кажу тобі опускати руки та кидати усі свої захоплення, але якщо ти справді не хочеш цього робити, навіщо змушувати себе? Мені здається, що усе було добре, але люди у нашій школі.. вони просто не вміють показувати емоції. А що якщо їм сподобалося? Да і взагалі.. ти нікому нічого не забов'язаний, роби те, що подобається тобі." Після паузі в пів хвилини, Нікіта витер свої сльози та знову подивився на однокласника. "Дякую.. Андрію..?" - невпевнено почав він, все ще сумніваючись, чи правильне ім'я він запам'ятав. "Завжди будь ласка." Чацький нарешті почав заспокоюватися, зрештою, минуло вже хвилин десять з початку їхньої розмови. Його дихання вирівнялося, і він прибрав руки від свого тепер рожевого обличчя. Тепер, коли він перестав думати про те, як ненавидить увесь світ, в нього з'явилося питання. "Слухай.. а що ти взагалі тут робишь..? Сьогодні ж субота..."