За сестрою

На правому березі ріки Самари, яких десять миль від Дніпра, лежало українське село Спасівка. Даремно шукав би хто його в те- перішню пору. Воно пропало. Зруйноване, поросле травою, як ба- гато-багато інших тогочасних українських осель. Спасівка не відрізнялася своєю долею від інших осель. Так само була подібна своїм зверхнім виглядом до інших осель: такі самі хати з дерева та глини, вкриті соломою або очеретом. Хати стояли рядком віконцями на південь, оточені огородами та садками. Посередині села великий майдан, де стояла невеличка де- рев'яна церква, а побіч неї вбоге попівство.Не було тут видко якоїсь заможності. Кожний клав таку ха тку, щоб легше перед холодом і спекою захиститися, а більш ні чого. Нікому не снилося будувати гарних домів з хоромами, бо ніхто не знав, що завтра станеться, чи його праця відразу не спо пеліє. То були страшні часи татарських набігів на Україну. В тих часах вибирали люди під свої оселі такі місця, які, на їх гадку, давали б найпевніший захист перед ворогом та в яких мо жна б знайти найвигідніші умовини до життя: отож недалеко води або над водою, а відтак близько лісу або очерету, де б на випадок татарського набігу найбезпечніше скритися та втекти від погансь кої неволі... Спасівчани зайшли сюди з-за Дніпра, також по татарськім по- громі, а що станули на тому місці на самого Спаса, то й прозвали свос село Спасівкою. У той час, як починається наше За якими критеріями люди колись обирали місця для домівок? < оповідання, спасівчани жили тут, наче в якій фортеці. Були вони коза- цького роду, то й розуміли вагу небе зпеки й були настільки обережні, що на кожну ніч ставили чергою варто вих при обох воротах, щоб їх ворог не палав зненацька, Чим це було зумовлено? Відшукайте у тексті аргументи, які підтверджу ють вашу відповідь? До того вони ще умовились із су- сідніми селами, щоб у кожному були на поготівлі бочки із смолою, які на випадок татарського набігу треба запалити й так остерегти Інших перед небезпекою. Такий лад завів у селі старий досвідчений козак, що прийшов сюди з першими поселенцями. Та хоча старий Охрім уже давно ле жав у сирій землі, то спасівчани й дальше придержувались тих звичаїв... ...В Спасівці жив славний козацький рід Судаків. Вони слави лись тим, що не було між ними одного, який не бував би па Січі між низовим товариством. На цього виходило, що було їх мало. Ба гато з них полягло в боях, багато пішло в неволю, а жіноцтво пе- реходило до інших родів. Тому то ці Судаки, що остались живими, багатіли на ціле село і з того були в усіх у великій пошані.Рідня Судаків у той час складалася з старого діда Андрія яких 70 років, його сина Степана, жінки Палажки, двох синів Пе- тра й Павла та дочки Гании. Властиво, Петра тоді вже не було дома. Пішов на Запоріжжя. Другому синові Павлові було п'ятнадцять, а дочці Ганні трина дцять років. Поки діти були молодші, цілим господарством клопота лися Степан із жінкою. Дід Андрій пильнував пасіки, наглядав хати А дітой. Уважав за свій обов'язок привчити Павлуся до лицарського ремосла. Отже, вчив його їздити на копі, кидати списом та арканом, Як онуків виховувае Чи такими як у Павлуся | Гонни мали 6 бути стосунки між братом І сестрою? Чому ви так понижатие? стріляти з рушниці та а лука и оруду вати шаблею. В інших хвилинах розпо відав йому про Запоріжжя, про коза ків, їх звичаї та про походи й пригоди із свого життя.... ...Було це одної літньої неділі в че рані. < Після служби божої люди відпочивали, а додому повернулися пі зно ввечері. А вночі набігли зненацька на село Спасіаку татари. На очах Павлуся вони вбили діда і матір, яка обороняла дітей до останнього. Батька й сестру вороги взяли в ясир (полон). Павлусеві пощастило втекти на викраденому татарському коні. Та хлопця під час втечі було поранено. Тож він, знесилений, упan а коня і зомлів. Із просторого степу пожежу побачив козак Семен Непорадний. Семен Непорадний так він звався був кремезний козак літ тридцяти. Одягнений у широчезні червоні штани, які підпері зував широким шовковим поясом. На ногах добрі шкацові чоботи. Сорочка подерта й замащена, на грудях широко розхристана, звідки визирали широкі косматі та сонцем опалені груди. Мию- чись, засукав рукави вгору поза лікті і показав жиласті руки, за кінчені п'ястуками, мов довбеньки.Непорадний уходив на Січі за неабиякого силача. Згинав залізні штаби, а коня підносив, мов ба- рана. А мимо його лицарської справ- ности його прозвали на Січі Непо- радним за те, що в якійсь зустрічі не вмів собі з татарином дати ради, аж товариші його визволили. Та він цим не ображався. На Січі не питали нікого, як зветься; там зараз причіпали кожному ймення, з яким не розставався вже до смерті. Хоч би як козака негарно назвати, він цього не соромиться. Козаки говорили: «Не ймення тебе. красить, а ти його краси».... ... «От, заки заварю кашу, то й то- вариші прийдуть; думав собі Непорадний. Та цього добра досить і на п'ять ротів». Непорадний вийняв люльку й гаманець з тютюном і почав на- бивати. Поклав відтак вуглика і став пихкати, поправляючи ціп- ком ватру, в яку з любістю вдивлявся. В тій хвилині його вороний форкнув два рази, підвів голову і насторчив вуха. Козак уже стояв на ногах. Кінь оглядався на пана і звертався головою в той бік, де рано видко було пожежу. Непорадний підбіг до свого леговища, вхопив рушницю і став на могилі... Нараз у траві щось забіліло. Козак побачив мале хлоп'я в білій свитині на чорному татарському коні. Воно держалося обіруч гриви, а кінь садив просто до могили. Прийшовши над річку, кінь одним скоком перескочив на другий бік. Такого отрясення не ви- держав хлопчина і впав з коня в траву. Кінь побіг просто до вороного і почав з ним обнюхуватись, наче б із старим знайомим вітався. Хлоп'я лежало обімліле горі спиною на траві. Це був Павлусь. З плечей текла йому кров.Козак Непорадний промив хлопцеві рану. Опритомнівши, Павлусь розповів, що сталося, та й розплакався. Еге ж, хлопче! Козакові соромно плакати: Виростеш, коза- ком станеш, тоді й засоромишся. Ти заспокійся, проспись... Кажу тобі, ти в мене безпечний, як у Бога за пазухою. Не я сам тут, інші прийдуть, буде нас більше, безпечніше. Цить-бо! Непорадний почав своїми грубими руками загортати хлопця кожухом з усіх боків. Павлусь знову заспокоївся і став засипляти... Непорадний під- вівся потихеньку з землі й пішов до ватри. Каша вже кипіла. Він підмішав її і вкинув добрий кусник сала... Він задумався... Тож саме тоді, як він отут спав, татарва різала народ хрещений. Боже, Боже! Як воно буває на світі; одному добре, весело, а іншому біда та смерть... Тепер нагадав Непорадний про Па- влусевого коня. Кінь стояв біля вороного і хрупав траву. Непорадний прийняв його і здійняв сідло. Хоч який Непорадний був сильний, воно видалось йому зава- жке. Він став його обмацувати та й усміхнувся... «Далебі червінці!.. о! і таляри... ну дав Бог сироті долю... доб- рого коня собі вибрав... Ото поганець награбував, а як поховав штудерно... я бачу, що в татарів вартніше сідло, ніж сам кінь з та тарином». Заніс сідло до своєї лежанки й поклав біля Павлуся, що тепер спав, аж хропів. Поки Павлусь спав, до Непорадного прибула ватага козаків на чолі з Остапом Тріскою. Серед них був і Петро Судак, брат Павлуся. Брати зраділи несподіваній зустрічі. Тепер стали козаки підходити тихо до Павлуся і придивлятися до нього. Між тими козаками був січовий дід Панас. Йому було 80 літ. Хоч час було йому спочити у якомусь зимо- вику, він «не давався старості і волочився з козаками... лікувати рани зіллям і через те радо його приймали до гурту. Його знала вся Україна як характерника, цебто, такого, що його куля не береться. Бо й справді! Дід Панас був у походах на Крим, у Польщу, в турецьку та волоську землю, був у не одній біді, а ніколи жадна