По ту сторону дзеркала

То була запальна ніч. Хмари огорнули небо темною імлою, передвіщаючи про близьке настання грози. Сонячні промені пробивалися крізь ялинки, занурюючи землю в темряву. Через поле біг хлопчик віку одинадцяти років, невисокого зросту, сто шістдесят сантиметрів від сили, не більше. Це був гарний шатен із світлим обличчям та глибокими волошковими очима. Одягнений він був у вишиту лляну сорочку, чорний сердакі крашениці. На його голові красувався вінок, подарований дівчатками. Почався дощ, затарабанив широкими стежками, став утворювати глибокі калюжі. Босі ноги наступали на воду. Хлопчик забіг до будинку в ту ж мить, коли яскрава блискавка розсікла небо. - Я вдома, матінко, братику! – прокричав хлопчик. Його голос був не гучним, схвильований від веселощів на вечорницях. Але у відповідь не почулося звичного доброго материнського голосу. До нього підбіг хлопчик - повна протилежність того, що прийшов: блондин з темними, майже чорними очима, сповненими сльозами. Йому було років сім, він трусився від жаху та плачу. - С-Святику! Вони прийшли сюди! М-мама ... вона .... - заїкаючись сказав блондин, міцно стиснувши накидку брата руками. - Що з нею?! Що з нею, Льошо?! - обійняв тремтячими руками світловолосого хлопчика. - Що з матінкою?! Прошу тебе, не тягни! Хто прийшов і що сталося? - М-московити! Вони були тут! Я-я сховався в шафі... М-мами… більше немає... Зараз вони пішли в поле... Що нам робити, старший братику?! Мені страшно! Шатен послабив хватку і впав навколішки. По щоках скотилися солоні струмки сліз. Хлопчик прикусив губу, щоб стримати крик болю та розпачу. Довго він не сидів. Встав, вибіг на двір під зливу. Прохолодний осінній дощ умив обличчя хлопчика. За ним вийшов і Льоша, обійняв зі спини. Стояли вони так довго. Блакитноокому знадобилося не менш як півгодини дощу для того, щоб хоч якось заспокоїтися. Почулося зітхання. - Цікаво, чи встигли піти всі, хто був у полі на святі... Гаразд. Нам немає часу на сльози. Вони вже були тут, отже, треба щось робити. Ти хоч тіло поховав? Блондин сумно кивнув головою. Він не раз бачив, як це роблять. Залишалася ще одна проблема - тікати їм не було куди. Потрібно було залишатися у цьому будинку. Батька вони з народження не бачили, тож розбиратися з проблемами треба було самим. І Святославу, як старшому, потрібно було приймати всі рішення. Він узяв молодшого брата за руку, зайшов до будинку, зачинив двері й посунув туди тумбочку. На неї він поставив стілець, щоб вже точно заблокувати двері. - У разі повторного нападу цього навряд чи надовго вистачить, але принаймні затримає. З сьогоднішнього дня без мого дозволу нікуди виходити не будеш. Я старший, слухатимеш мене. Попри заперечення Льоші, Святослав виліз через вікно, зайшов у льох. Подивився на продукти. Досить на тиждень, не більше. Вдалині почулися звуки грому. Можливо, то були постріли, а може правда тільки грім. Хлопчик швидко заліз назад у хату. Про проблему той не сказав, не хотів допускати паніки молодшого. Вікно він міцно зачинив. - Іди спи, вранці розберемося що робити. На добраніч, я прийду пізніше, не бійся, - суворо сказав хлопчик. Він ніби подорослішав на очах. Тепер Святик здавався зовсім не хлопчиком, а юнаком. Сильним, і в очах Льоші, мудрим. - Бігом! Давай-но швидко! Блондин пішов у спальню, а Святослав став перед дзеркалом, що висить у коридорі. У грудях гидко закололо, здавалося що це не дощ барабанить по вікнах, а барабанщик грав грубу мелодію, відбиваючи ритм на його стукітливому серці, відображення було якимось чужим, зовсім не таке як було у того хлопчика, що тільки прийшов з гулянок півгодини тому. “Занадто багато подій за такий короткий час”, - подумав хлопчик. - “Що я скажу Льоші, коли їжа закінчиться… Я не хочу вмирати… Не хочу померти з голоду або бути розпоротим шаблею… Мамочко… Чому я не можу отримати пораду, коли вона мені так потрібна! Як же я вже сумую…” По щоці знову прокотилася сльоза. Святик стер її тильною стороною долоні. На дзеркалі з'явилася тінь, вона ніби поклала руки хлопчику на плечі і зникла. Хлопчик зітхнув і поплентався до спальні. Ліг на ліжко і сховався під ковдрою. Заснув він майже миттєво. Новий день настав швидко…