Шви помсти

"Монстри не народжуються - їж створюють.” ТЕМРЯВА ЗАВЖДИ БУЛА МОЇМ ПРИХИСТКОМ. ВОНА НЕ СУДИЛА, НЕ СМІЯЛАСЯ , НЕ ВІДВЕРТАЛАСЯ . ТЕМРЯВА ДОЗВОЛЯЛА МЕНІ ХОВАТИСЯ , ЗЛИВАТИСЯ ЗІ СТІНАМИ . Я ЛЮБИВ ТЕМРЯВУ . АЛЕ ВОНИ - НІ . ВОНИ ЖИЛИ У СВІТЛІ , НАСОЛОДЖУВАЛИСЯ НИМ, КУПАЛИСЯ В ЙОГО ТЕПЛІ . ВОНИ НЕ РОЗУМІЛИ , ЩО ОЗНАЧАЄ БУТИ В ТІННІ . у ШКОЛІ Я НІКОЛИ НЕ БУВ ЛЮДИНОЮ. ЛИШЕ МІШЕНЮ ДЛЯ ЇХГЬОГО ЗАДОВОЛЕННЯ . тихою , слабкою , невидимою . -- Дивіться , привид іде, -- позаду почув я знайомий голос. Я стиснув у руках книгу , ніби це могло мене врятувати.Глибокий вдих, крок уперед. -- Може його спровді не існує ? Або це просто блукаюча душа , яка шукає своє тіло? -- пролукай дзвонкий сміх . Грейс . Я прискорив ходьбу .Дійти до класу. Була моя єдина ціль . -- Може, він справді не існує? Або це просто блукаюча душа, яка шукає своє тіло?-- пролунав дзвінкий сміх. Грейс. Я прискорив ходу. Дійти до класу. Це єдина ціль. -- Гей , Еріку ! гримнув Майкл. Я знав, що буде далі, але все одно сподівався, що цього разу мине. Штовхання в спину. Я похитнувся, але втримав рівновагу. Вони не могли знати, як сильно я хочу просто зникнути. -- Ти навіть не привітаєшся? Це ж не ввічливо!-- знову Майкл. Я мовчав. Не можна відповідати, не можна реагувати. Вони тільки цього й чекають. Я відчув, як хтось ривком стягнув з мене рюкзак. Почув, як речі розсипалися підлогою --Ой , вибач! - удавано зойкнула Кароліна. Яка незручність! Вони сміялися. Я став на коліна і почав збирати книги. Руки тремтіли, серце гупало десь у горлі. І тоді я її побачив. Дженніфер стояла трохи далі, схрестивши руки на грудях. Вона дивилася на мене, але в її очах не було жалю. Тільки байдужість. Це так жалюгідно, звернулася вона до Грейс, навіть не ховаючи насмішки. Якби я була на його місці, мені було б соромно навіть існувати. Ці слова .... вони проникли глибоко під шкіру . Я тоді не знав, що відповідати. Я просто дивився на неї, дивився у її ідеальне обличчя, на рожеві губи, які ще кілька місяців тому я описував у своїх записах, думаючи, що вона моє світло. Вони знайшли мій лист. Я написав його вночі, кожне слово було вибухом почуттів, які я ховав у собі. Я не наважився віддати його сам просто поклав у її шафку, сподіваючись, що вона прочитає і зрозуміє. Що погляне на мене по-іншому. Але вона віддала його подружкам. І наступного дня, під час перерви, коли весь клас зібрався в коридорі, Ріка вийшла наперед і, імітуючи мій голос, почала читати: "Дженніфер, коли я бачу тебе, серце стискається так, що я не можу дихати. Я знаю, що я не той, кого ти шукаєш, але якщо 6 ти тільки дозволила мені бути поруч..." Їхній сміх наповнив всю школу. Він реально думав, що у нього є шанс! заливалася сміхом Кароліна. -- О боже, - Дженніфер притулила руку до грудей. Це ж так зворушливо. Я майже плачу. -- Хочеш, я відправлю тобі фото твоєї майбутньої дружини? Деніл дістав телефон і зробив моє фото. Вони реготали, а я стояв і не міг поворухнутися. Я тоді не знайшов, що відповісти. Просто стояв і слухав, як шматки мого серця падали на підлогу, перемішуючись з пилом і брудом. Я пам'ятав цей день так, ніби він стався вчора. Я пам'ятав кожне їхнє слово, кожен погляд, кожен сміх. Це було так давно. Але це минуле не зникло. Воно залишилося у мені, проросло крізь мою шкіру, змішалося з кров'ю, стало частиною мене. Одного дня я вирву його з корінням. Тоді всі вони знатимуть, що я не забув. Вони більше не будуть сміятися.