Фінська зима

Після зимнього нічного прокату, ранок був бодрий... кофе.. прикрашення хати.. с Йоонасем не погано.. здається навіть.. в минуле повернувся.. але.. хотілося вирішити одну справу.. Я глянув у вікно. Сніг під ранковим сонцем виблискував, ніби хтось розсипав мільярди крихітних діамантів. У хаті пахло кавою, яку я щойно заварив, і трохи сосновою смолою від гілок, що ми з Йоонасом напередодні притягли для прикрашання. Було дивне відчуття... ніби повернувся в минуле. Ніби все могло бути так, як раніше. Але я знав, що це лише ілюзія. Була одна справа, яку потрібно було вирішити. Я поставив чашку на стіл і сів, дивлячись на телефон. Номер Славка все ще був у контактах. Я не знав, чи варто йому писати. Може, він і справді викреслив мене з життя. Може, він не захоче нічого чути. — Ти сьогодні якийсь задумливий, — Йоонас зайшов на кухню, потягуючись. — Є трохи, — буркнув я, крутячи телефон у руках. — Справа якась серйозна? Я подивився на нього. Він вже звик до моїх періодичних заглиблень у думки і не ліз із розпитуваннями, якщо я сам не хотів говорити. Але цього разу я вирішив сказати. — Думаю написати одному старому другу. Ми... давно не спілкувалися. Йоонас кивнув. — Якщо вважаєш, що варто — пиши. Якщо не вважаєш — забий. Але краще знати напевне, ніж потім шкодувати, що не спробував. Я глянув на екран і зробив глибокий вдих. Пора було вирішити цю справу. — Слухай.. я хочу до хлібиці заїхати, ти ж знаєш де у нас в моєму селі хлібниця? Так ось.. У тебе є щось, там може вино якісне.. може калач... ну або подай хочам маккаропіронату.. Йоонас примружився, задумавшись, а потім кивнув. — Ну, вино якісне навряд чи знайду, але в мене вдома є непоганий калач і трохи макаропіронату. Якраз вчора готував. Якщо треба, можу дати. — Дякую, — я потер підборіддя. — Хочеться приїхати не з порожніми руками. Йоонас глянув на мене уважніше. — Із ким ти там зустрічатися зібрався? Я на секунду зам’явся, але потім вирішив, що нема сенсу щось приховувати. — Та... думаю, до Славка заглянути. Просто подивитися, як він там. Йоонас хмикнув, діставши з шафи металевий контейнер. — Ну, якщо з твоїх слів він такий впертий баран, то не факт, що він тебе тепло зустріне. Але якщо треба підтримка — я можу скласти тобі компанію. Я усміхнувся краєчком губ. — Дякую, але це моя справа. — Як скажеш, — Йоонас передав мені контейнер. — Бери, тут макаропіронату ще теплий, а калач у пакеті на полиці. Я взяв їжу, відчуваючи, як всередині зростає напруження. Скоро я повернуся в рідне село. І я не знав, чи раді там мене бачити. Він підвіз мене до хлібниці.. — Ну, удачі тобі, — він простягнув мені руку. — Якщо що, подзвони. Я потиснув його руку, відчуваючи тепло його долоні, а потім мовчки вийшов. Вулиці здавалися порожніми. Сніг скрипів під ногами, а я стояв перед дверима хлібниці, вдихаючи запах свіжого хліба. Усередині горіло тьмяне світло. Я зробив крок вперед і відчув, як серце почало гупати сильніше. Зараз я знову побачу знайомі обличчя. І, можливо, серед них буде він. Я зайшов, у будівлі вже в усю була робота.. і серед робочіх я почув голос Славка — Ну, скільки раз казать! Хліб треба класти там а не тут!! Дай сюди! Я завмер на місці. Голос Славка був таким же різким, як і завжди. Він командував працівниками, і здавалося, що це його стихія. Я зробив крок уперед, ковтаючи клубок у горлі. — Славко… — видавив я нарешті. Він різко обернувся. На секунду в його очах промайнуло щось — чи то здивування, чи то злість. Але обличчя швидко стало кам’яним. — О, дивись-но, хто повернувся, — холодно кинув він, витираючи руки об фартух. — Що, вже нагулявся? Чи в тебе хліб удома закінчився? Я стиснув кулаки. Хотів щось відповісти, але слова не приходили. Замість цього просто підійшов ближче і тихо сказав: — Я прийшов, бо… тому що хочу поговорити. Славко скептично скривився. — Говори. Але швидко, у мене роботи багато. — Я хочу.. вибачитися.. Да.. я справді був не правий.. і.. Я справився.. Я кинув пити так абільно як пив.. Я заробив гроші.. прибрав вдома навіть ремонт зробив... Бабці хату нову купив.. я.. просто хочу.. Слова обірвалися.. і я сам того не зрозумівши просто обійняв його... і почав плакати... Славко не рухався. Він стояв, напружений, мов струна, поки я тремтів у нього на плечі. — Дід би гордився тобою… — прошепотів я крізь сльози. — Дядько теж… Я відчув, як його руки на секунду піднялися, ніби він хотів відповісти на обійми, але потім різко опустилися. — Бляха… — він важко зітхнув і тихо сказав, майже без злості, але з утомою. — Що ти хочеш від мене? Щоб я сказав, що все нормально? Що я більше не злюся? Я підняв голову і подивився йому прямо в очі. — Ні… Я просто хочу, щоб ти знав — я це все не забув. І ніколи не забуду. Славко ще раз глибоко вдихнув, заплющив очі на мить, а потім втомлено потер перенісся. — Йобаний ти драматург… — пробурмотів він, але в голосі не було колишньої різкості. — Хоча, може, я теж задовго тебе ненавидів… Він нарешті поклав мені руку на плече і стиха додав: — Гаразд… Пішли на вулицю, поговоримо нормально. А то тут зараз народ вирішить, що ми мелодраму знімаємо. Ми вийшли на вулицю, Славко закурив і протянув мені цегарку — І шо, як воно, без нас пахать? Я взяв цегарку, крутив її в пальцях, але не запалював. — Та нормально… Робота, знаєш, відволікає. Та й люди там хороші. Славко пирхнув. — Люди хороші? Ти про фінів, чи шо? Я кивнув. — Ну а шо, нормальні хлопці. Йоонас, наприклад. Помагав йому машину збирати. В нього Datsun старий. Славко скептично глянув на мене. — Нахєра тобі його Datsun? — Та я хрін зна… Просто було цікаво. І взагалі, він мені трохи тебе нагадує. Славко хмикнув і затягнувся. — Ага… Ну а ти хочеш назад? Чи так, просто заїхав вибачитись? Я задумався. Дійсно, хочу назад? Тут усе знайоме, рідне, але водночас чуже. Я вже звик до свого нового життя. Але й залишити все остаточно теж не можу. — Не знаю, Славко… Може, і не вернусь. Але я хотів, щоб ти знав — я не тікаю більше. Він глянув на мене уважно, випустив дим і кивнув. — Ну, це вже щось. Він протянув мені кусок хліба — На, нажрися, може на рідну землю захочеш.... не дивлячись на те шо ми всі живемо у Фінляндії, короче потім поговоремо! У мене роботи не початий край Я прийняв шматок хліба, злегка посміхнувся і кивнув. — Добре, Славко. Потім поговоримо. Він ще раз глянув на мене, затушив цегарку об підошву і пішов назад у хлібницю. Я залишився стояти на морозі, відчуваючи в руці тепло свіжого хліба. Десь у глибині душі щось тьохнуло — якесь майже забуте відчуття дому. Чи справді мені сюди хочеться? Чи це просто ностальгія? Я відкусив шматок. Теплий, м’який, з хрусткою скоринкою. Запах дитинства. В голові промайнуло: "Може, й справді варто повернутись?" Від нашого до села де Йоонас живе 50 кілометрів.. але.. вони можно сказати рідні.. Брати.. Дорога була знайома, мов стара пісня, що її чуєш після довгих років мовчання. Засніжені узбіччя, рідкісні машини, знайомі повороти. Йоонас, мабуть, уже чекає. Але в серці ворушилась інша думка: "А що, як я повернусь назавжди?" Я подзвонив Йоонасу, той забрав мене і по дорозі ми розмовляли — Ну що, поговорив? — спитав Йоонас, тримаючи кермо однією рукою, а другою риючись у кишені куртки. — Ага... — я відкинувся на сидінні й прикрив очі. — Славко, як завжди, спочатку огризнувся, потім дав шмат хліба й сказав не забувати, звідки я родом. Йоонас витягнув пачку цигарок, кинув її мені на коліна. — Бачу, все за планом. — Та який там план... — я скривився, крутячи в руках запальничку. — Я наче очікував, що він мене пошле. А він… просто змирився. — Люди звикають до всього. Навіть до втрат. — Йоонас задумливо поглянув у дзеркало заднього виду. — А ти сам? Відпустив усе це? Я затягнувся, відчуваючи, як дим обпікає горло. — Не знаю... Але відчуваю, що вперше за довгий час дихаю вільно. Ми приїхали і я вирішив його спитати — А з нами не поїдеш?... Ну там до мене на хату на різдво. весело і все таке Йоонас тільки хитнув головою і посміхнувся: — Не знаю, друже… У мене тут свої справи, та й хата — не те місце, куди хочеться приїжджати просто так. Я підняв брову. — Тобто? Він вийшов з машини, грюкнув дверима й запалив цигарку. — Та так… Батько знову приїде, буде сидіти на кухні й бухати. Мати вічно мовчить, робить вигляд, що нічого не відбувається. І знаєш, що найгірше? — він випустив дим і гірко всміхнувся. — Я вже навіть не злюся. Просто приймаю це, бо так було завжди. Я вийшов слідом за ним і поклав руку йому на плече. — Слухай, тим більше тобі варто поїхати. Просто відпочинеш. Славко там, Лаурі, може, теж підтягнеться. Це буде… Ну, як старі добрі часи, тільки без усього лайна. Йоонас хмикнув і подивився кудись у бік дороги. — Дай мені подумати. — Подумай, але не затягуй. Якщо що, я заберу тебе хоч на санях. Тут різько поїхав один місцевий обриган який слухав якусь фігню... Я вийшов і зупинив водія — Слухайте, майте повагу вимкніть це неповажливе творіння Водій загальмував різко, аж машину занесло трохи убік. Він відкрив вікно й виглянув, витріщаючи на мене свої каламутні очі. — А ти хто такий, щоб мені вказувати? — його голос звучав глухо, як у людини, що вже добряче накидалась. Я глибоко вдихнув і повторив спокійно: — Просто вимкни це лайно. Тут не місце для такого. Він пирхнув, похитав головою, але, здається, трохи протверезів. — Та ну тебе, умнік. Різко натиснув на газ і поїхав далі, а я ще якийсь час стояв і дивився йому вслід. Йоонас підійшов, кинув недопалок під ноги й роздавив його носком черевика. — Дурна затія. Тут такі, як він, хоч греблю гати. Я зітхнув і посміхнувся краєм губ. — Та знаю. Просто інколи хочеться вірити, що люди ще здатні на повагу. А далі ми до різдва займалися якоюсь фігнею, то в клубі дралися, то в пабі витягували його з попойки, то я просто сидів і сумував за своїми друзями... Дні минали швидко, ніби хто їх у руках перекладав, як картки в колоді. То ми з Йоонасом у клубі вплутувалися в якусь дурну бійку — ніби без цього нікуди, то витягували його ж із запою, бо він, хоч і молодий, але міг загуляти так, що здавалося, ніби він прожив на світі добрих п’ятдесят років. А я? Я сидів у своїй хаті, слухав, як вітер гуде за вікном, і думав про своє село. Про Славка, Лаурі, діда… Навіть про ті місця, що раніше здавалися звичними, а тепер — як щось далеке й напівзабуте. Іноді я уявляв, як ми всі разом, як колись. Сидимо на березі озера, жартуємо, перекидаємося сухарями. Якби ж можна було повернути час назад… Але вже пізно. Там і різдво в двері постукало... і я віджигав на хаті у Йоонаса, там була його матір, тато що як завжди пиячив, і дід.. з шапкою вушанкою на голові, в клічастій рубашці і очках.. так нагадував мені мого діда.. бормоче якусь фігню, і фіг поймеш шо він несе.... Я сидів за столом і мовчки дивився на діда Йоонаса. Він щось бурмотів собі під ніс, голосом хрипким, старечим, і хоч як я намагався вловити зміст, розібрати його мову було неможливо. Але не це мене зачепило. Шапка-вушанка, стара клітчата рубашка, окуляри, які він постійно поправляв… Господи, та він же—як дві краплі води мого діда! Я навіть відчув, як серце стислося. Йоонас тим часом реготав, підколював матір, яка розкладала їжу на стіл, а батько, схоже, вже був добряче напідпитку і лише сопів, кидаючи в тарілку шматки риби. — Ну що, як тобі наш дід? — раптом штурхонув мене ліктем Йоонас. Я лише кивнув і проковтнув грудку в горлі. Хотів було сказати щось жартівливе, та з язика зірвалося інше: — Слухай… А він у тебе як, давно такий? Ну… — я хитнув головою в бік діда. Йоонас на мить задумався, а потім знизав плечима. — Та він завжди такий був. Бурчить, бурмоче, своє щось варнякає. Але ти не дивись — розумний, як чорт. Якби не він, ми б і Датсуна того не зібрали. Я знову глянув на старого. Той усе ще бурмотів щось у свою бороду, задумливо дивлячись на вікно. І в цю мить мені здалося, що я повернувся назад у часі. Що я знову сиджу у хаті свого діда, слухаю його байки, ловлю його погляд… Але ні. Це був чужий дід. Чужий будинок. І чуже Різдво. Стук у двері перебив мене.. Я відкрив а там... Славко що стояв з ящиком пива у руках та пачкою чипсів, та Лаурі.. який вже одужав... Він тримав в руках коробку... Там щось було... Я стояв, ошелешений, не знаючи, що сказати. Славко широко посміхався, піднімаючи ящик пива трохи вище, ніби демонструючи, що він тут не просто так. — То ти мене кликав чи як? — буркнув він, зазираючи всередину. Лаурі мовчав, тільки дивився на мене уважно. Він виглядав набагато краще, ніж тоді, коли я бачив його востаннє, і це чомусь змушувало мене почуватися легше. — Та... заходьте вже, — нарешті видушив я, поступаючись місцем. Вони переступили поріг, несучи із собою запах холоду, дороги і чогось знайомого, майже забутого. Славко одразу попрямував до столу, ставлячи пиво поряд з тарілками, а Лаурі все ще тримав у руках ту коробку. — Що це? — запитав я, киваючи на неї. Лаурі злегка посміхнувся і поставив коробку мені на руки. Вона була важкувата, запакована чорною стрічкою. — Різдвяний подарунок. Ну ж бо, відкривай. Я вдивився в їхні обличчя, а потім обережно почав знімати стрічку. Серце билося якось дивно, наче передчувало щось важливе. Коли я відкрив коробку, всередині лежала стара фотографія. Наша. Де ми ще дітьми стояли перед школою, розсміяні, безтурботні. Поруч із фото — щось загорнуте у газету. Я розгорнув, і в руках опинився мій старий шкільний шарф. Той самий, який я думав, що втратив. Я проковтнув клубок у горлі і подивився на друзів. — Ви... Звідки?.. Славко хмикнув і сів на стілець, відкриваючи пляшку пива. — Бабця твоя знайшла. Казала, щоб тобі передали. Лаурі ледь помітно кивнув. — Вона вірить, що тобі він ще знадобиться. Я стиснув шарф у руках, відчуваючи, як спогади накривають мене хвилею. Здається, це було найкраще Різдво за довгий час. — Помниш, ти казав шо ми с першого класу разом? Так от, я тобі нагадав..! Я подивився на них... здавалося що це простий сон.. але ні.. — Знаєте.. без вас так важко... Я пахав тут майже один... Я.. — Ну годі вже тобі! Давай пиячити!! Славко вже потягнувся до ящика, дістаючи пляшки і з розмаху ставлячи їх на стіл. Лаурі лише зітхнув, але теж сів поруч, мовчки усміхаючись. Я провів рукою по обличчю, ніби намагаючись збагнути, що це все реально. Що вони тут, зі мною, що все як раніше — або хоча б схоже на це. — Ну, за що п’ємо? — запитав я, беручи пляшку з рук Славка. — За те, що ми, блядь, ще живі, — пробурмотів він, знімаючи кришку зубами і випльовуючи її в бік. — І за те, що ми все ще разом, — додав Лаурі, піднімаючи свою пляшку. Я подивився на них, потім на пиво в руках. Згадалася та осінь, коли я сидів один, коли мені було вже начхати. І якби тоді мені хтось сказав, що ми ще отак зберемося... Я вдарив своєю пляшкою об їхні. — За нас. І ми випили. Сміялися, згадували минуле, Лаурі розповідав про свої справи, а Славко, як завжди, сипав тупими жартами. Було тепло, ніби всі ці роки розлуки раптом зникли. Йоонас заглянув у кімнату, глянув на мене, на хлопців, потім тільки усміхнувся куточком губ і вийшов, залишаючи нас одних. А я сидів і думав: може, все ще не так погано? Може, попереду ще є щось хороше? — А! Ще! Славко пішов до дверей і впустив до них дівчину — ЛЯНЬ ЯКУ ТЬОЛКУ ТОБІ НАЙШЛИ! Полосчата кофта... кудряве русе волосся... карі очі.. така звичайна.. але ніби рай... гарна.. Я не міг відірвати погляду від неї... її звали Луна.. Я розгублено дивився на неї, а вона трохи ніяково переступила з ноги на ногу, обводячи поглядом кімнату. Лаурі відвернувся, ховаючи посмішку, а Славко, схрестивши руки, явно пишався собою. — Ну, і шо ти вилупився? Кажи дівці хоч "привіт", — підштовхнув мене ліктем. Я проковтнув клубок у горлі і нарешті видав: — Привіт... — Привіт, — її голос був м'яким, трохи хриплуватим. Луна сіла на стілець, взяла пляшку, покрутила її в руках, наче зважуючи, а потім підняла на мене погляд. — Мені розказали, як ти тут живеш. І що в тебе було до цього. Знаєш... ти молодець. Я не знав, що відповісти. Мені раптом стало жарко, хоча в хаті було прохолодно. Славко хитро посміхнувся: — Ну, давайте, пацани, не будемо заважати! — Тільки не зіпсуй нічого, — підкинув Лаурі, піднімаючись. Я тільки встиг моргнути, а вони вже зникли, зачинивши двері за собою. Луна відкинулася на спинку стільця і усміхнулася. — Вони завжди такі? — Завжди, — хмикнув я, розгублено дивлячись на неї. І чомусь мені здалося, що цей вечір запам'ятається надовго. — Знаєш.. мені іноді здається шо.. це все не так як мало бути... Колись у мене була дівчина... яка кинула мене.. а я через неї так горював... Постійна паніка.. проблеми.... три роспади наших відносин... і кінець...... Луна подивилася на мене уважніше, нахиливши голову набік. — Важко було? Я хмикнув, відкинувшись назад. — Ти навіть не уявляєш… Але от що дивно — зараз, коли я про це згадую, вже не так боляче. Раніше здавалося, що без неї життя немає, а зараз... наче все це було в іншому житті. Луна не відводила погляду. — Бо ти змінився. Пережив. Пройшов через це і вижив. Я усміхнувся, хоча в грудях все ще щеміло. — Вижив — це точно. Але от хто я тепер, після всього цього? Вона на мить замислилася, а потім просто сказала: — Ти той, хто став сильнішим. Ми сиділи в тиші, і я вперше за довгий час відчув, що з кимось справді спокійно. Без потреби щось доводити, виправдовуватися або боятися, що мене знову кинуть. Це було краще за будь-які слова. Ми провели це різдво круто.. Сміх пиво.. сигарки... а потім.. нічний майже незамітний секс.. який я.. як у ві сні.. майже не бачив нормально.. бо пиво ломало мої очі..... Ранок був такий, як і мав бути після хорошої гулянки — важкий, але приємний. Сонце ледве пробивалося крізь морозні вікна, а я лежав, втупившись у стелю. Поруч було тепло. Луна тихо дихала уві сні, її рука лежала на моїй грудях. Я не рухався, просто слухав, як за вікном хтось грюкає дверима машини, як на кухні гупає каструля, і як десь у кімнаті хрипко сміється Славко. — Ну що, герой, як воно, різдво? — його голос пролунав гучніше, ніж я б хотів. Я тихо засміявся, навіть не відкриваючи очей. — Як у сні… — Ага, тільки от прокидатися тобі доведеться. Бо Лаурі вже на столі спить, а Йоонас, здається, хоче перевірити, чи його Датсун ще їздить. Я хмикнув. — Та хай пробує, все одно регулювати треба. Славко засміявся і щось кинув у мене. — Вставай, курва, бо я не хочу в пекло через тебе! Я відкрив очі і побачив, як поруч із подушкою лежить шматок хліба. Засміявся. Луна поворухнулася, сонно пробурмотіла: — Не давайте йому багато пива, а то знову буде казати, що він у сні. Славко зареготав. — Бачу, ти свою знайшов! Ну, з різдвом, брате. З новим життям, так би мовити. Я сів, потер обличчя і глибоко вдихнув. — Між іншим поки ви охали і ахали ми з Лаурі у клубі були.. там був піздєц.. БАБКИ ТЬОЛКІ ТАЧКІ.. Все як нада... Я розсміявся, сідаючи на ліжку і проводячи руками по обличчю. Голова трохи гуділа, але це було терпимо. — Славко, ти як завжди, блін, знаходиш пригоди. — А то! — він всівся навпроти, розмахуючи руками. — Ти б бачив, що там творилося! Спочатку ми просто випили, потім якесь мурло почало на Лаурі наїжджати, бо той дивився на його дівку. Ну і понеслась! Я закотив очі. — Ви що, знову в бійку вляпались? — Та ні, ну майже! Лаурі, як джентльмен, вирішив просто вийти, але потім ми побачили, що там якась дівка реве на вулиці, бо її хлопець кинув. Ну, ми, як порядні мужики, вирішили підняти їй настрій. — Славко, ти п’яний психолог чи шо? — Та який там психолог! Просто купили їй шотів, потанцювали, а потім вона сама когось знайшла і звалили вони в ніч. Я похитав головою, потім глянув на Луну, яка ліниво потягнулася, прикрившись ковдрою. — А ти, схоже, не дарма мене не взяв у клуб? Луна усміхнулася, а Славко махнув рукою. — Та ясно, що ні! В тебе тут, як бачимо, своє шоу було. Я скривився, вхопив зі столу пачку цигарок і кинув йому. — Ладно, раз вже всі живі-здорові, то що далі? Славко усміхнувся хитро: — Поїхали на озеро. Там так гарно зараз… Ну і можна ще трохи гульнути, поки настрій є. Я глянув на Луну, потім на нього, і зрозумів — так, це різдво справді було правильним. Ми встали.. по ранку ми з Луною закурили і стояли дивлячись як сніжинки падають на підлогу.. — Коли ти мене трахнув я була трізва, довбень... — Зачекай так.. це було не по п'яні? Луна засміялася, випустивши дим у морозне повітря. — Ну, якщо ти був в тумані, це твої проблеми. Я втупився в неї, ніби намагаючись згадати кожну мить минулої ночі. — То ти хочеш сказати, що все було… осмислено? Вона глянула на мене з лукавою посмішкою. — Ага. А ти думав, що це просто п’яна випадковість? Я потер потилицю, втупившись у білий сніг під ногами. Щось у цьому відкритті було навіть лякаюче — не просто нічний кайф, а щось більш реальне. Луна затягнулася і глянула на мене з-під довгих вій. — І що тепер? Я випустив дим, дивлячись, як він розчиняється у морозному повітрі. — А хрін його знає. Але поки що… давай просто ще постоїмо. Ми виїхали на озеро, воно замерзло. Лаурі, Славко і Йоонас вже сагайдачили на ньому.. Лід тріщав під ногами, але був достатньо міцним, щоб витримати нас усіх. Лаурі вже ковзав, розмахуючи руками, ніби намагався утримати рівновагу, але все одно виглядав, як олень на слизькій дорозі. — Тільки не завались, ти ж тільки-тільки відійшов від травм, — крикнув я йому. — Та ну тебе, я народжений для цього! — зареготав він, роблячи ще один невпевнений рух вперед. Славко, як завжди, влаштовував якусь фігню — розігнався і різко загальмував, розкидаючи навколо себе сніг. — Йоонас, ти ж сказав, що вмієш кататися! — крикнула Луна, яка стояла на краю озера, тримаючи руки в кишенях. — А я і вмію! — Йоонас зробив різкий рух, намагаючись повторити Славковий маневр, але підслизнувся і гепнувся на задницю. Я засміявся і підкурив ще одну сигарету. Це був той самий момент, коли ніщо не мало значення, окрім цього морозного ранку, замерзлого озера і друзів, з якими можна було бути собою. Ми до обіду сігали по льду, а потім пїхали в наш Паб.. не в паб в селі Йоонаса а в наш.. хотілося побачити старих друзів.. Паб зустрів нас знайомим теплом і запахом дешевих сигарет, змішаним із перегаром і пролитим пивом. Тут майже нічого не змінювалося — ті самі дерев’яні столи, потерті крісла, місцеві алконавти на своїх звичних місцях. За баром стояв старий Хейккі, такий же, як і завжди: сивий, з втомленими очима, але з вічною посмішкою. — О, наші бігуни повернулися! — вигукнув він, протираючи склянку. — Як там, в іншому селі? Пиво таке ж погане, як і тут? — Та ну, тут найкраще, — засміявся Лаурі, кидаючи шапку на стіл. Славко відразу махнув бармену: — Нам пива і щось міцніше! Ми святкуємо, що всі знову разом. Я озирнувся навколо, шукаючи знайомі обличчя. Деякі з наших старих друзів сиділи за дальніми столами, хтось махнув нам рукою, хтось просто здивовано подивився. Ми розсілися, і через кілька хвилин перед нами вже стояли повні кухлі. — Ну що, хлопці, — я підняв склянку. — За нас. За те, що, хоч би як усе було, ми все одно повертаємось. — Ми як цей.. Як його.. Король і.. Лицар чи як.. Я не помню! — Ага, ще скажи, що як король Артур і лицарі круглого столу, — хмикнув Лаурі, обпершись на спинку стільця. — А що, звучить круто, — Славко зробив ковток пива. — Тільки ось хто з нас хто? — Ну, ти точно не король, — засміявся Йоонас. — А ти лицар хіба? — я зиркнув на нього, скрививши посмішку. — Я радше той, хто при дворі сидить і п'є, — Йоонас підняв кухоль, і всі засміялися. Паб гудів, немов старий механізм, де кожна людина була шестернею в загальному ритмі. За дальнім столом хтось голосно сперечався про риболовлю, біля бару пара місцевих уже ледве стояли на ногах, а ми просто сиділи і насолоджувалися моментом. — Слухайте, — я поставив склянку, дивлячись на друзів, — якщо ми вже тут, то що далі? Кожен знову в своє село? Луна, яка мовчки сиділа поруч, втрутилася: — А вам обов’язково розбігатися? Ви ж як брати. — Брати... — повторив я, вдивляючись у знайомі обличчя. І відчув, як у грудях щось стислося — щось, що я боявся втратити знову. — А ЗНАЄТЕ ШО? ЄБАВ Я ВАШІ ПЕРЕЇЗДИ!!! ЙООНАС, Я ТОБІ ХАТУ ТУТ ЗНАЙДУ, І БУДЕШ З НАМИ! ЮХУУУУУУУУУУУУУУУУУУУ — прокричав Славко розбивши пляшку об свою голову — Це тіпо, за ВДВ? Чи за тупого короля? — За нове життя, довбень! — гаркнув Славко, відкидаючи уламки пляшки в бік. — Ну ти й кончений… — пробурмотів Лаурі, витираючи зі щоки бризки пива чи то крові. — Ще трохи, і тебе справді коронують... в місцевій лікарні. Йоонас ошелешено дивився на нас, наче на божевільних. — Ви всі ідіоти… — пробубнів він, але в куточках його губ вже тремтіла посмішка. Я засміявся і хлопнув його по плечу. — Ну що, брате, давай до нас? Підемо тобі хату шукати, поки ще тверезі? Йоонас зітхнув, потім зиркнув на Лу́ну, яка закотила очі, і, нарешті, хмикнув: — Ну раз уже розбили пляшку на мою честь, то, мабуть, доведеться. Ми знайшли Йоонасу хату прямо біля магазину, за церквою, там як раз квартирки продавали.. — Ну, що скажеш? — я пхнув Йоонаса в бік, коли ми стояли перед стареньким, але міцним будинком. Вікна виходили прямо на дорогу, а позаду виднілися верхівки дерев, засипані снігом. До магазину — кроків тридцять, а до пабу — хвилин п'ять неквапливої ходьби. Ідеальне місце. Йоонас засунув руки в кишені, зиркнув на Славка, який уже розмахував руками, розповідаючи щось Лаурі, і криво посміхнувся. — Ну, тут хоч дах не провалюється… — Ага, — я кивнув. — І опалення є. — І підвал, де можна бухло ховати, — додав Славко, підслухавши нашу розмову. Лаурі скептично зиркнув на нього: — Довго воно там пролежить? Йоонас зітхнув і ще раз оглянув будинок. Потім різко кивнув. — Ладно. Беру. У хаті було нормально на справді.. Там і вихід до озера і кухня, біля кухні туалет, там кроків три і спальня, і кладова невелика.. В Кімнаті приємне вікно що відкривали вид на озеро.. — Ну що, можна вже справляти новосілля? — Славко влетів у хату, роззирнувся і одразу ж плюхнувся на старий диван у вітальні. Він заскрипів, але витримав. — Та яке новосілля, тут ще прибрати треба, — Йоонас закотив очі, зняв куртку і кинув її на стілець біля дверей. Я теж пройшовся по кімнатах. Затишне місце. Світло пробивалося через вікна, віддзеркалюючись на дерев'яній підлозі. На кухні ще стояв легкий запах старої випічки — певно, попередній власник любив готувати. — Піч робоча? — я постукав по чавунних дверцятах. — Та має бути, хата не така вже й стара, — Йоонас підійшов і відкрив їх, заглянув усередину. — Але треба прочистити димар. Славко махнув рукою: — То не проблема. Якийсь алкаш у пабі точно вміє. Лаурі тихо засміявся. — Як з вами не спитися… — Та ти вже з нами, — я усміхнувся, знову глянув у вікно. Озеро стояло нерухоме, мовчазне, вкрите тонким шаром снігу. Здавалося, що час тут іде повільніше, ніж будь-де ще. Йоонас мовчки підійшов ближче і теж визирнув. — Думаю, я залишусь тут надовго. Луна подивилася на хату — Ну.. Траходром тут точно не влаштуєш. Я б посовєтовола шлюх.. Славко аж поперхнувся від її слів, а потім заливисто засміявся. — От це ти загнула! Лаурі лише зітхнув і потер перенісся: — Ну й компанія в нас… Йоонас же тільки скривився і глянув на Луну з легкою усмішкою: — Дякую за пораду, але я якось справлюся. Луна стенула плечима і підкурила сигарету: — Ну дивись, а то засохнеш тут серед ялинок. Я похитав головою і відвернувся до вікна. Вечоріло, над озером вже зависав блакитно-фіолетовий серпанок. У хаті було тепло, хоча трохи пахло пилом і старим деревом. Славко все ще реготав, але потім встав, потягнувся і ляснув Йоонаса по плечу: — Ну, що, господарю нової халабуди, треба ж обмити новосілля! — Тільки не тут, — відразу ж заперечив Йоонас. — Я тут ще хочу жити. — Тоді в паб? — я підняв брови. Лаурі пирхнув: — Ну а де ж ще. Бухіш був веселіше нікуди.. дурні пакатушкі в автобусі.. пройоб пакета з іжею.. пройоб путі додому.. пройоб Славіка, якого ми потім годину шукали... і... сон в лісі Мене розбудив холод. Різкий, пронизливий, той, що забирається під одяг і стискає легені. Я відкрив очі — темрява, тільки десь далеко крізь гілки пробивалося світло місяця. — Йоб твою… — пробурмотів я і спробував піднятися. Голова тріщала, в роті було сухо, як у пустелі. Поруч щось захрипіло. Я повернувся і побачив Лаурі, який спав, згорнувшись клубком, притулившись до якогось поваленого дерева. Йоонас лежав трохи далі, розкинувшись, як розіп’ятий. А ось Славка не було. Я зітхнув і потер обличчя. — Знову його шукати… Я розбудив Лаурі, потім Йоонаса. Обоє бурчали, проклинаючи цей день, алкоголь і Славіка. Але вибору не було. Ми пішли поміж дерев, гукаючи його ім’я. Ліс здавався чужим, темним, немов дихав чимось незримим. Я притримав Лаурі за плече: — Ти теж це відчуваєш? — Що? — той позіхнув. — Наче… щось тут є. Лаурі фиркнув: — Так, це називається «похмілля». І саме в цей момент ми почули голос Славіка. — ТА ТИ ЙОБНУВСЯ! ЯКИЙ ВОВК?! Ми побігли на звук. І знайшли його. Славко стояв у просіці, тримаючи в руках величезну палицю, а перед ним, в метрах десяти, стояв вовк. Великий, чорний, з очима, що відсвічували жовтим у місячному світлі. — Бля… — прошепотів Йоонас. Славко ж, схоже, вирішив, що йому нічого не страшно. — ІДИ НАХЕР, ТВОЮ Ж МАТЬ! Він замахнувся палицею. Вовк не поворухнувся. І тоді я зрозумів — це не просто вовк. — Да це ж звичайна собака.. — Сказала Луна, подивившись на вовка — Та яка, нахер, собака?! — Славко не зводив з нього очей, стискаючи палицю так, що аж пальці побіліли. Луна зітхнула, підійшла трохи ближче й присвиснула: — Кіс-кіс-кіс, сюди, хлопче. Я мало не схопив її за руку, але вовк… а може й справді собака, лише трохи повів вухом. Він стояв нерухомо, дивлячись на нас так, наче вирішував, що з нами робити. — Луна, може, не треба? — пробурмотів Йоонас. — Та це лайка якась, чи шпіц великий, хз. Дивіться, у нього навіть нашийник є. І справді. Луна присіла, простягнула руку, і тоді ми всі побачили тонкий темний ремінець на його шиї. — Ну, то шо, ти наш чи не наш? — Луна ще раз присвиснула. Вовк… чи все-таки собака… повільно підійшов ближче. Його лапи безшумно ступали по мерзлій землі. Славко нарешті трохи розтиснув пальці. — Я, блять, думав, що зараз буде «Ну всьо, пізда»… Лаурі засміявся, хлопнув його по плечу: — Та ладно тобі, ще не кінець. А я… я чомусь не міг відірвати погляду від тих жовтих очей. Щось у них було. Ніби знайоме. Ніби… чужорідне. — І вообще, де ми? Луна подивилася довкола і сказала — Це лісова частина нашого села, звідси важкенько вибратися, але я думаю що до траси десь 2-3 км — Тобто ми конкретно заблукали, так? — Йоонас подивився на нас із явним скепсисом. — Бухі, в лісі, серед ночі, з вовком-собакою, якого ви чомусь вирішили приручити. — Ой, не ной, — махнула рукою Луна. — Ну блін, взимку в лісі не так і страшно. — Ага, особливо коли не знаєш, де знаходишся! — Славко згріб сніг ногою, наче намагався викопати собі вихід на свободу. — Окей, давайте хоч по зорях орієнтуватися, бо відчуваю, якщо тут ще трохи побудемо, почнемо жерти один одного. Лаурі захихотів: — Тоді давайте одразу домовимося, хто перший на шашлик. — Я пропоную Славка, він найбільш м’ясистий, — вставила Луна, весело підморгнувши. Славко обурено глянув на неї: — Та йди ти, я взагалі-то в зал ходив! Я зітхнув і провів рукою по обличчю. — Давайте без дурниць, йдемо на схід. Якщо це лісова частина, значить, там або дорога, або якась хатинка. — А якщо там ще більше лісу? — Йоонас недовірливо глянув на мене. — Тоді повернемо назад і будемо йти на південь, — резонно відповів я. — Або заліземо на дерево і подивимося, де що, — запропонував Лаурі. — Я щось не бачу тут нормальних дерев для лазання, — Йоонас подивився вгору. І дійсно, сосни навколо були високі, рівні, гілки починалися занадто високо. — Так, все, — Луна випрямилася, хлопнула себе по штанах і подивилася на мене. — Ти кажеш на схід? Окей, веди, командире. Вовк-собака, що досі стояв трохи осторонь, підняв голову й теж рушив за нами. =================Дальше всё на русском Мы ишли так долго.. очень долго.. а это время Славик успел намутить где то бутылку которую розбил о дерево — Славик, твою ж мать, ты откуда вообще это взял?! — Лаурии аж остановился, уставившись на осколки стекла в снегу. — Да там, в сугробе, валялась, — пожал плечами Славик, делая вид, будто это совершенно нормальное дело — находить алкоголь в глухом лесу. — Ну ты и ебобо… — пробормотал Йоонас, кутаясь в куртку. — И какого черта ты ее разбил? — Хотел проверить, замерзло там что-то или нет, — Славик пнул ногой снег, зарывая осколки. — А там пусто. — Логично, — усмехнулась Луна. — Дебилизм, но логично. Я только вздохнул и продолжил идти вперед. Снег похрустывал под ногами, а дыхание превращалось в пар, смешиваясь с морозным воздухом. В лесу стояла тишина, если не считать наших голосов. Даже ветер стих. — Мне это не нравится, — пробормотал Лаурии, идя рядом. — Слишком тихо. Я тоже это заметил. Ни шороха, ни звука. Даже наш "волк-собака", который до этого шел чуть впереди, вдруг остановился, настороженно принюхиваясь. — Может, выйдем к дороге уже? — спросил Йоонас, оглядываясь. — Да, идем, — кивнул я, но внутри что-то неприятно кольнуло. Чем дальше мы шли, тем больше казалось, что лес сам по себе меняется. Деревья словно вытягивались, их силуэты стали угрюмее, темнее. Ветки кое-где были обломаны, а кое-где... изломаны так, будто кто-то пробирался сквозь них, не считаясь с преградами. — Так, стоп, — Луна резко схватила меня за руку. — Это точно наш лес?.. Пока мы ишли мы услышали как где то играет музыка System of a down. — Бл*, откуда тут System? — Йоонас резко остановился, прислушиваясь. Музыка звучала глухо, будто доносилась издалека, но среди звуков ночного леса она казалась чем-то дико неуместным. — Может, кто-то на трассе с колонкой? — предположил Лаурии, хотя сам в это явно не верил. — В лесу? Да еще и ночью? — фыркнула Луна, тревожно осматриваясь. Я шагнул вперед, всматриваясь в темноту. Музыка будто плавала в воздухе, отрывистая, смазанная, словно проходила сквозь невидимые преграды. BYOB? Да, вроде оно… но искаженное, словно кто-то медленно подкручивал звук то вверх, то вниз. — У меня очень плохое предчувствие, — пробормотал я. — У тебя оно всегда плохое, — буркнул Славик, но и его голос звучал напряженно. Вдруг музыка резко заткнулась. Ни шума, ни отголосков. Просто — тишина. — Ну нах*й, — Йоонас попятился. — Пацаны, валим. Мы бегли но наткнулись на источник звука.. Маленький трактир в котором похоже никого кроме одного трактирщика не было. Мы резко затормозили перед трактиром. Он выглядел так, будто его забыли в этом лесу лет сто назад: маленькое деревянное здание, слегка покосившееся, с тусклым светом, пробивающимся сквозь запыленные окна. — Что за хрень… — пробормотал Лаурии, тяжело дыша после бега. Трактирщик — единственная фигура внутри — стоял за стойкой, протирая кружку. Лицо его казалось невыразительным, но взгляд… Он будто ждал нас. — Ну и чё, заходим? — Славик сглотнул. — Ты дебил? — Луна вцепилась ему в руку. — Что-то тут не так! Но он уже сделал шаг вперед. Дверь, будто почувствовав это, скрипнула и… распахнулась сама. Я почувствовал, как по спине пробежал холодок. — Нам п*здец, да? — нервно хохотнул Йоонас. А внутри нас ждал трактирщик, медленно поднимающий взгляд. — you say how i feel? I don't feel an anymore... О.. Здравствуйте, простите отвлёкся, просто песня такая хорошая Трактирщик медленно кивнул, словно не удивился нашему появлению. Он поставил кружку на стойку и заговорил глухим, почти монотонным голосом: — Песни, говоришь… Здесь давно не было музыки. И гостей тоже. Я почувствовал, как что-то внутри кольнуло тревогой. Луна сжала мою руку чуть крепче. — Да уж… Ваша музыка за километр слышна, думали, тут тусовка, — неловко пошутил Славик, подходя ближе. — Тусовка? — трактирщик чуть улыбнулся. — Здесь всегда можно найти компанию. Я не знал, что именно мне в этом не понравилось. Может, тень, мелькнувшая за его спиной. Может, слишком спокойный голос. Йоонас кашлянул и решительно шагнул вперед: — Эээ… А можно у вас выпить? Ну, типа, мы задубели, пока по лесу шли. Трактирщик задержал на нём взгляд и, не отвечая, развернулся, чтобы достать что-то из шкафа. Луна прошептала мне: — Нам лучше уйти… — Да чего ты, посмотри, обычный мужик. Просто делающий бизнес. В Финляндии такого куча. Придорожные кафе, заправки за 1000 км от города.. Это нормально. — Может, и нормально, но мне не нравится, — Луна смотрела на трактирщика, не отводя глаз. Тот как раз поставил перед нами несколько запотевших бутылок. Я машинально взял одну, но внутри всё ещё скребло неприятное чувство. — Вы местные? — спросил трактирщик, стирая что-то со стойки. — Можно и так сказать, — Йоонас первым взял бутылку и сделал глоток. — Мы тут неподалёку живём. Трактирщик кивнул и вдруг произнёс: — Тогда вам стоит знать… Этот лес не любит чужаков. Мы переглянулись. Славик рассмеялся: — Чувак, да у нас таких историй на каждую заправку хватит. Легенды, страшилки, байки для туристов… Трактирщик не рассмеялся. Он просто продолжил: — А кто сказал, что это байка? Он резко достал нож и метнул неподалёку от Славика — Тут разные люди бывают.. Лучше вам быть аккуратнее. Но меня вы можете не боятся. Меня боятся нечего. Славик отшатнулся, но вместо испуга на его лице появилась раздражённая усмешка. — Ты вообще нормальный?! — рявкнул он, глядя на нож, застрявший в стене. — Полегче, полегче, — трактирщик поднял руки, демонстрируя, что не собирается больше кидаться оружием. — Просто хотел показать, что здесь не самое гостеприимное место. Вам лучше поторопиться. Луна схватила меня за руку. — Давай уйдём, мне тут не нравится, — прошептала она. Я кивнул. — Пошли, — сказал я остальным. Йоонас поставил бутылку на стойку, даже не допив. — Ну и хрен с тобой, мужик, — бросил он трактирщику. Мы двинулись к выходу, но перед самым порогом услышали его голос: — Не сворачивайте с дороги. Если услышите шаги за спиной — не оборачивайтесь. Славик лишь фыркнул. — Шутник, блин… Мы вышли в холодную ночь, и лес сразу же показался намного темнее. Мы вышли и покинули трактир.. а затем наконец вышли на трассу Трасса встретила нас пустотой и гулким эхом шагов. Фонари здесь не горели, только свет далёкой луны освещал тонкую полоску асфальта, уходящую за горизонт. — Ну и ночь… — пробормотал Йоонас, кутаясь в куртку. — Где все машины? Славик вытряхнул из кармана пачку сигарет, но рука у него дрожала. — Да хрен их знает… Может, ночь не та, может, место проклятое. Луна раздражённо фыркнула: — Ты вообще можешь хоть минуту не нести всякую хрень? Славик закурил, сделал глубокую затяжку. — А ты не слышала? — Он выпустил дым. — Вон там, — он махнул сигаретой в сторону леса, — будто кто-то идёт. Все замерли. Тишина. Но потом… слабый звук. Как будто кто-то шаркал ботинками по земле, чуть в стороне от нас, в темноте. Луна вцепилась в мой рукав. — Пошли отсюда. Быстрее. Мы прибавили шагу. Но звук не отставал. Йоонас нервно сглотнул и оглянулся через плечо. В темноте ничего не было — только сплошная, давящая пустота. Но этот звук… Он не прекращался. — Блядь, блядь, блядь… — прошептал он, ускоряя шаг. Славик выдохнул дым и усмехнулся, но голос у него звучал не так уверенно: — Может, это просто эхо. Мы топаем, а оно отскакивает от деревьев. Луна резко дёрнула его за рукав: — Ты что, идиот?! Шарк-шарк. Звук становился громче. Как будто кто-то не спеша плёлся за нами, перебирая ногами по старому асфальту. Я сжал кулак, пытаясь не думать, что это могло быть. Ни машины, ни людей, ни фонарей. Только лунный свет, холодный воздух и эта… тень за спиной. Мы пошли ещё быстрее. Шарк-шарк. Теперь ещё громче. Йоонас сорвался на бег первым. Луна, не раздумывая, рванула за ним, таща меня за собой. Славик замешкался, но тут же выбросил сигарету и тоже побежал. А звук… Он ускорился. А затем тьма.. нас словно ударили по голове..... а проснулись мы уже утром.. ясное солнце... и мы были в каком то старом домике.. но там были все условия.. — Какого хрена?.. — Луна дёрнула меня за рукав, её глаза метались по комнате. — Нас что, кто-то сюда притащил? Славик застонал и сел, потирая затылок. — Так, давайте по порядку… Мы бежали… Этот звук… Потом — тьма… — Он вдруг замолчал, явно не находя объяснения. Йоонас уже поднялся и теперь осторожно подходил к окну. Он отодвинул занавеску. Я видел, как он застыл, не дыша. — Чё там? — нервно спросил я. Он медленно отступил, бледный как полотно. — Это… это не та трасса. Мы вообще не там. Лаури лишь засмеялся — Судя по языку...... мы сейчас не в Финляндии... мы.. в Украине.. Я посмотрел на него — ТЫ ШУТИШЬ? — Нет, я обсолютно серьёзен.. Я посмотрел на улицу, и правда... Знаки написаны на Украинском.. всё не как в Финляндии — КТО НАС МОГУ СЮДА ПРИТАЩИТЬ? Я посмотрел на дату.. оказываеться прошло три дня.. Сердце ухнуло куда-то в пятки. Три дня. Куда, блядь, делись три дня?! Луна схватила телефон, но тут же выругалась: — Нет сети. Вообще. Славик судорожно вытащил свой. Такой же результат. — Этого не может быть… — Йоонас потер виски, будто пытаясь разогнать туман в голове. — Мы были на трассе. Мы бежали. Какого хрена мы в Украине?! Я глубоко вдохнул, пытаясь успокоиться, но в груди всё сжималось ледяным страхом. — Может… может, нас похитили? Какой-то… грёбаный эксперимент? Лаури снова усмехнулся, но в его голосе не было веселья. — Тогда почему нас оставили в доме с нормальными условиями? Почему не связали, не заперли? Я ещё раз оглядел комнату. Всё выглядело… обжитым. Не покинутым, не заброшенным. Будто хозяин просто вышел по делам и скоро вернётся. Но больше всего меня пугало не это. Меня пугало то, что за окном не было ни одного человека. — Ох.. Ну и пиздец.. Мы хуй знает где, хуй знает когда, хуй знает зачем... Йоонас опустился на стул и уставился в пустую стену. — Нам надо выбираться. Найти людей, хоть кого-то. Луна покачала головой: — Это всё слишком странно. Мы не помним, как сюда попали. Прошло три дня. Телефоны не работают. И… ты видел улицу? Она резко повернулась ко мне. Я сглотнул. — Что с улицей? Она молчала пару секунд, потом прошептала: — Она пустая. Ни людей, ни машин. Просто… пустая. Я подошёл к окну. Солнечный свет заливал старые дома, дороги, деревья. Но Луна была права. Ни души. — Бля… — выдохнул я. Славик подошёл к двери, взялся за ручку и медленно открыл её. На улице стояла глухая, звенящая тишина. Потом резкий Стук и я вместе с ребятами проснулись у меня дома... Финляндия... — АААААААААА!..... фух.......это был всего то странный сон... Я резко сел на кровати, сердце бешено колотилось в груди. Комната была знакомой до боли — мои вещи, мои обои, окно, за которым медленно светлело небо. Луна заворочалась рядом, сонно пробормотала: — Чё орёшь… Я ошалело огляделся. Йоонас лежал на полу, всё ещё тяжело дыша. Славик сидел, схватившись за голову. Лаури моргнул несколько раз, потом выругался: — Что за херня… Все мы были здесь. В моей комнате. В Финляндии. — Это… это был всего лишь сон, да?.. — голос предательски дрожал. Йоонас сглотнул: — Тогда почему мы все видели одно и то же? Славик нервно засмеялся. — Блядь… да ну нахуй… Но в его глазах не было ни капли веселья. Лаури лишь посмеялся — Мы пьяные пол ночи слушали песни про трактир а потом переключились на system of a down. Не удивительно что нам снился такой пиздец.. Йоонас провёл рукой по лицу и хрипло выдохнул: — Блядь, но это было так реально… Луна бросила в него подушкой: — Реально или нет, но больше нахрен никакого System of a Down после водки. Славик расхохотался и поднял руки вверх: — О, да! Больше никаких песен про трактиры и трактористов, блядь! Я выдохнул и попытался расслабиться. Ну, если Лаури ржёт, значит, всё нормально, да? Но что-то внутри меня не давало покоя. Где-то в глубине памяти, почти на самой грани сознания, будто тенью мелькнул звук. Шарк-шарк. Я дёрнулся, но тут же отмахнулся. Просто глупый сон. Правда?