Ще хз

      Пістолет випав із рук дівчини. Хвилиною раніше темним лісом пролунав постріл. Декілька птахів від переляку піднялися високо в небо. Дівчина була налякана, вона не знала, що їй робити, але дещо вона знала напевно — вона потрапить у пекло.

***

За рік до цього.       Христина, нарешті вибравшись із сімейного навчання, переступає поріг кімнати у гуртожитку. Вона рада, адже тепер вона житиме в одному гуртожитку зі своїм знайомим із рідного міста. Тоді він був єдиним, хто не вважав її дивною і не цурався її у будь-який спосіб, як це робили майже всі діти двору, в якому вона жила. Зайшовши в кімнату, вона була приємно здивована, адже кімната була порожня. Спочатку цей факт її засмутив, адже так було б набагато легше найти друзів, але тут в її голові виникнули спогади з її сумним досвід зі школи, а особливо з її старших класів. Її ніколи не любили в школі, в дворі та навіть вдома. Мама Христини дуже чекала дитину, померла майже одразу після того, як народила, а батько, який жити не міг без матері дівчини, ледь не зненавидів свою ж доньку, тому що, на його думку, саме через неї загинула його дружина, яка була сенсом всього його життя. Тим не менш, Христя була повна надії, що зможе знайти нових друзів, або ж знову здружиться з старим другом — Сашею.       Швидко поклавши всі свої речі на ліжко вона вирішила йому зателефонувати. Як і раніше він швидко взяв трубку. Його тихий голос вдарив в серце дівчині настольгією по дитинству, через це вона ледь не забула причину свого дзвінка. - Алло, ти мене чуєш? - в голосі було чути втому, але він був настільки рідним для дівчини, що вона ледь змогла вилізти з своїх думок та відповісти - Так, алло, ти не повіриш... - дівчина набрала в легені повітря, щоб якомога краще передати всі емоції, які вона зараз відчуває - Я поступила в твій університет і зараз на третьому поверсі твого гуртожитку! - вона була щаслива і очікувала від друга такої ж реакції, тому чемно чекала його відповіді - Ого, справді? Ми так давно не бачились... Давай до мене на четвертий поверх, я познайомлю тебе з своїм сусідом по кімнаті - його голос був такий же втомлений, але Христя все ж таки почула в ньому краплю радості, яку так чекала - Звісно, вже виходжу - вона кинула слухавку і одягнувши легкий светр і попрямувала на четвертий поверх.       Біля дверей своєї кімнати її вже чекав Саша. Він мовчки обійняв дівчину й жестом запросив до кімнати, де на ліжку вже чекав новий Сашин друг. — Привіт, — з усмішкою привіталася дівчина. — Привіт, я Сергій, — хлопець простягнув Христині руку для вітання. — Христя, — коротко представилася дівчина. Вона сіла на ліжко поруч із Сергієм і почала розглядати невелику гуртожитську кімнату. На стінах висіли малюнки, постери й гірлянда, яка надавала кімнаті затишку. На малюнках здебільшого були зображені пейзажі з красивими заходами сонця, поля з білими овечками й густі ліси. На маленькому столі лежали різнокольорові олівці, якими, мабуть, і були намальовані ті малюнки, маленький горщик з кактусом і велика кількість банок з-під енергетиків і пива. Також там було велике брудне вікно, світло з якого закривали темні штори. Погляд дівчини впав на коробку з нитками для в’язання і недов’язаного зеленого дракончика. Христина встала з ліжка й підійшла до коробки. — Хтось із вас в’яже? — вона присіла навпочіпки, щоб краще роздивитися іграшку. — Так, Лін в’яже, — відповів Саша, після чого відкрив маленький холодильник і дістав три банки пива. — Ну, іноді щось в’яжу, хоча в мене рідко щось виходить, — трохи сором’язливо сказав Сергій. Він теж підвівся з ліжка і взяв пиво в Саші. — До речі, гарно, але я б дещо все ж підправила, — дівчина легко встала на ноги і теж взяла пиво. Після кількох ковтків світлого пива Христина вирішила почати розмову. — Скільки ви вже тут живете? — вона знову оглянула кімнату. — Тут досить затишно, якось по-домашньому… — вона щиро усміхнулася і подивилася спершу на Сашу, а потім на Сергія. Вони трохи ніяково переглянулися. — Точно не знаю, скільки я тут живу, але Лін уже жив тут, коли я заселився, — Саша зробив ще один ковток пива. — Лін, це наче було у двадцять третьому році? — він трохи примружив очі, намагаючись пригадати. — Так, здається, мій попередній сусід з’їхав у листопаді, — темне пасмо волосся випало з Сережиного хвоста, і він підвівся, щоб знайти кращу резинку. У нього було темне довге, як для хлопця, волосся, зібране в недбалий хвіст. — А після нього заселився ти, тож так, це був кінець двадцять третього. — Зрозуміло… — ця незручна тиша, яка нависла в кімнаті буквально пропікала Христину наскрізь, тож вона шукала зачіпку, аби продовжити розмову. — А чому Лін? Це типу прізвисько? — це питання викликало у Саші сміх, а сам Сергій демонстративно закотив очі. — Блін, я вже й забув, що Саня так мене називає, — схоже, Сергія це трохи дратувало, але усмішка з його обличчя не зникла. — Та я якось розповів, що колись грався наркотиками, і десь в інтернеті почув про наркотик «лін» і намагався його зробити… — він трохи завагався, чи хоче розповідати далі. — Там ще була одна історія, пов’язана з цим, але якось іншим разом розповім, мабуть. — Ну я тобі нагадаю розповісти цю захопливу історію, — не стримав сміху Саня. Цей вечір був досить радісним для всіх трьох. Христина нарешті переконалася, що нові знайомі не бачать у ній ту саму дивну й соціофобну дівчинку, якою вона була в дитинстві.       Саня знову побачив свою подругу дитинства й уже знав, що вона точно залишиться його подругою щонайменше до кінця навчання, а Лін просто добре провів вечір і знайшов нову подругу.

***

      Вранці за вікном стояла дощова погода. Вітер хитав дерева, і темне листя опадало в калюжі. Таку погоду з компанії майже ніхто не любив, окрім Саші. Він любив вдивлятися в темні й сумні пейзажі, а потім надавати таким самим кольорам своїм малюнкам. Цього п’ятничного вечора, як і майже щовечора, Христина сиділа в кімнаті у хлопців, бо їй було нестерпно нудно в своїй. Із приходом Христини в кімнаті починало пахнути лавандовими пахощами й легкими ванільними парфумами. Вона часто приходила просто так — то почитати книжку, то подивитися якийсь фільм у компанії друзів. Сьогодні якраз був один із таких днів, коли дівчина принесла свій старенький ноутбук, аби подивитися улюблений фільм «Щоденник баскетболіста». Так, фільм сумний, але й на вулиці нічим щасливим не пахне.       Лежачи перед екраном, Христина почала засинати. Вона втомилася після навчання й просто хотіла відпочити. Її повіки остаточно закрилися приблизно на середині фільму. Саша майже не дивився фільм, а лише час від часу зиркав у вікно на птахів, ніби кіт, намагаючись спіймати їх поглядом. Лін перший помітив, що Христина заснула. Він штовхнув Сашу в бік, щоб показати цю, на його думку, милу картину. Саша лише усміхнувся і нарешті глянув на екран ноутбука, щоб хоч дізнатися фінал історії.       Саша, давно не бачивши Христину, вже й забув, чому в дитинстві не вважав її дивною. Вона була не дивна, а мила. Всі ці її звички, погляд, темне кучеряве волосся… Мабуть, через вік він тоді не розумів причин своїх дивних почуттів, але тепер вони відкрилися йому повністю. Йому було важко відвести погляд від сплячої дівчини. Саша не був упевнений, чи Христина відчуває до нього те саме, але надія на це жевріла в його серці, як він щойно усвідомив — роками.