Відьма, що втомилася жити

      Естер виглядала як людина, яка занадто давно втомилася від цього світу, але занадто вперта, щоб піти з нього. Волосся — вогняно-рудого кольору, кучеряве і вічно розтріпане. Очі — втомлені, сіро-зеленого кольору з постійною тінню сарказму в глибині. Колись її погляд був палаючим, та тепер у ньому лише тлів жар. Вона завжди ходила в зручних, трохи занедбаних речах: теплі светри, м“які штани, темні куртки, які добре ховали як плями від кави, так і магічні сліди. Її руки — завжди трохи холодні, гарне срібне кільце на середньому пальці, яке вона не вирішується зняти вже більше п“яти років. Воно їй дороге як пам“ять, воно нагадує їй про рідну людину... Незважаючи на її вигляд і як би вона не намагалася себе вести, вона по загадковій для неї причині, залишалася приємною для розмов людиною. З нею завжди віталися сусіди, а вона, хоч і не з ентузіазмом, віталася з ними. Хтось в ній міг бачити чергову саркастичну дівчину з проблемами зі сном. Але варто було лише придивитися — і в її тіні можна було помітити щось темне, примарне, зовсім не з нашого світу. «Я сиділа на кухні, споглядаючи на пляшку вина так, ніби воно мало відпвісти на всі мої заптання. Спойлер: не мало. -Ну що, подолала свій кризис? Давай хоча б на шабаш сходимо… - з надією сказала Ліліт. Вона сиділа на моєму столі, розмахуючи чорними, як моя втома, крилами. Справжнє втілення хаосу і грації. Її обличчя не було сповнене люті чи ненависті, вона зі мною була не тим демоном, якою її уявляють люди. Чорне, як вороняче крило волосся спадало на плечі м“якими хвилями, а очі — темні, глибокі з відблиском справжньої відьми. Мармурова блідість її шкіри всеодно виглядала живою і наповненої сили. На вулиці був неначе справжній ураган. Темно-сіре небо могло наганяти сум на інших жителів містечка, але для мене це небо було чимсь особливим, я могла годинами на нього дивитися і звспокоювати свої думки хоча б на мить. Крони дерев хилилися від вітру і дощ тарабанив по підвіконню. Найкраща погода, якщо на неї дивитися з теплої квартири, звичайно. Я глянула на неї так, як дивляться люди, які п’ють о дсятій вечора в тиші своєї квартири. Тобто втомлено й без жодної надії на розуміння. -Може, у мене просто шизофринія...?-видала я, роблячи ковток з бокалу. -Ну не починай, а,-пролунав приглушений голос із шафи. Пік. Ви коли небуть чули скрежит під ліжком чи із шафи, коли лягали спати? Скоріше всього, то був Пік — монстр, що живе в темряві і насичується твоїми кошмарами. В нього не було якоїсь особливої зовнішності... він скоріше схожий на примару. Але його очі — якщо їх можна так назвати — дві чорні діри, що поглинають світло. Кажуть, якщо прокинутись посеред ночі і звісити ногу з ліжка, він застигне прислухаючись до вас. Він не нападає, Він чекає. Завжди. Він просто нерухомо, ховаючись в темряві, чекає вашого наступного кошмару. Щож, здається я знаю чому він посилився саме в моїй квартирі. Жахів в мене вистачає... -Ну чесно, Естер — Ліліт закотила очі — Я бачила магів, що втрачали віру в себе, бачила тих, хто звертався до темряви або кидав магію зовсім. Але ти... якесь виключення з правил! Просто лежиш і страждаєш роздумами про своє життя. -Дякую — сказала я, навіть не повернувшись до неї — зараз моя самооцінка просто підскочила до небес.       Пік виліз із шафи і сів на підвіконня, щоб хоча б так він був в полі мого зору. Адже я вже години дві лише дивлюсь в вікно. -Ти ж розумієш, що багато хто застряг тут через тебе? Магія не буде працювати, ящо ти її ігноруєш. -Або коли навіть не додаєш зусиль — підмітила Ліліт. -О, вибачте, що не влаштовую криваві ритуали щосуботи — сказала я, навіть неочікуючі розуміння з їхньої сторони. -Та хоч щосереди! - крикнула Ліліт, розвівши руки — ти ж навіть не хочеш дізнатися про свої сили. Я дивилася в їхні обличчя. Один демон, один привид, і я — людина з підозрою на магічні здібності і ще більшою підозрою на екзистеційну кризу або шизофренію... Я вже невитримувала — Мені складно — я нарешта змогла зізнатися. -Нам теж — буркнув Пік. -Ну вибачте, що моє життя тобі дискомфортне. -Естер, - Ліліт сіла поближче, важко було сказати, чи вона співчувала, чи просто дуже хотіла витягнути мене з квартири. - Ти маєш силу. Ти могла б змінювати світ. -Я не можу змінити навіть свою мотивацію — зітхнула я. Ліліт і Пік глянули один на одного. Я знала той погляд. Той самий, яким люди дивляться на невиправні речі. Треба щось робити, я розумію, але так лінь.       Я ковтнула вино і зненацька розсміялася. Якщо навіть примари втомилися вислуховувати моє ниття, то, можливо варто трохи пожити?”