Все, що врятувало нас 2

Кріс Я прокинулася раніше, ніж зазвичай. М’яке світло ледь проникало крізь завісу, але я вже відчувала тепло… його тепло. Ілля лежав поряд, обіймаючи мене, наче боявся, що я зникну. Його дихання було рівним, глибоким. Я повернулась до нього обличчям і легенько провела пальцем по його щоках. — Прокидайся, мій Мішутка, — прошепотіла я з усмішкою. — М-м… Кошенятко… дай ще п’ять хвилин, — пробурмотів Ілля, ховаючи носа в моє волосся. Я засміялася тихенько, а він раптом притягнув мене до себе ще сильніше. — Добре, тільки з тобою, — додав він і поцілував мене в чоло. Цей ранок був ідеальний. Але ми розуміли — скоро почнеться нове. --- Мар’яна Я прокинулася не одразу. Увесь мій сон був теплим… і з ним. Не словами, а дотиками. Тими, які не забуваються. Я відкрила очі й подивилася на стелю. Було тихо. Але в душі — щось гуділо. Серце билося трошки швидше, ніж зазвичай. «Це він… Шева. Його пальці на моїх. Його погляд. Його мовчання, що гріє більше за слова.» Я торкнулася вікна. Ліс за ним був усе тим самим. Але я — ні. Тепер мені здавалося, що він поруч, навіть коли нас розділяє стіна. --- Настя Я прокинулась миттєво, як тільки годинник пробив сьому. Звичка. Я спустилась на кухню в нашому блоці першою. Автоматично зробила чай. Камін потріскував — приємно, мов у бабусі вдома. «От і починається», — подумала я. — «Моє нове життя… не просто учениці, а частини команди.» Поглянула у вікно — і побачила, як по дорозі до головного корпусу проходить група учнів. Серед них хтось мені здався знайомим… --- Сіма — Сьогодні ми познайомимось з іншими? — запитала я себе вголос, щойно відкрила очі. Я розтягнулась, потягнулась, а потім встала. На столику вже мерехтіло повідомлення: > 8:00 — Зустріч із викладачами. Перший поверх, зал Гільдій. Не запізнитись. Я перевірила, чи волосся не стоїть дибки, і вдягла щось зручне. Щось у повітрі натякало: це не буде просто зустріч — це буде момент, який запам’ятається. --- Аня Я прокинулась зі спокійною думкою: «Ми тепер не просто друзі. Ми — команда. І від нас щось залежить.» Я спокійно розчесала волосся, зробила хвіст і вдягнула легку сорочку. Головне — не панікувати. Я відчула щось… як перед першим шкільним днем у житті, але в сто разів сильніше. — Час знайомитись з тими, хто знає більше, — прошепотіла я. --- Макар — Ілля!!! Кріс!!! Де ви?! — я гукнув у коридорі, бо… я загубив свою кофту. Мені було весело. Тут все як у пригодницькому серіалі, але справжньому! Мені вже хотілось дізнатись, які у кого сили, що ми будемо робити, і хто ще тут вчиться! Я підбіг до кімнати Кіріла. — Прокидайся, нас чекає цілий світ! --- Кіріл Я вже не спав. Я лежав і дивився в стелю. «Я в школі. Школі суперсил. І з тими, кого нещодавно навіть не знав.» Але мені було добре. Цікаво. Хвилююче. — Може, тут я знайду щось більше, ніж просто силу, — прошепотів я сам до себе. --- Великий зал Гільдій. Величезна зала з високими стелями, де збирались усі новачки. Близько 50 учнів. Різні. З різних куточків світу. Хтось старший, хтось молодший. Хтось одразу кидав оцінюючий погляд, хтось сором’язливо тримався біля стіни. Ми стояли всі разом — дев’ятеро. Команда. До зали увійшов чоловік з довгим білим плащем. Арріс. — Вітаю новачків. Сьогодні ваш перший день у Школі Пробуджених. І перше, що вам слід знати: ви не звичайні, але й не вищі за інших. Сила — це не дар. Це вибір, як ви її використаєте. За ним увійшли викладачі — кожен особливий: Жінка в темно-синьому — куратор ментальних здібностей. Чоловік у зеленому — наставник сили природи. Підліток років 17 із срібним волоссям — стажер-викладач, одразу кинув на нас цікавий погляд. І ще двоє, яких не встигли представити — бо раптом… Хтось із учнів раптово заговорив: — То це і є «Крила Перших»? Ну-ну… Ми обернулись. Хлопець із чорною курткою, трохи старший, посміхався зухвало. — Побачимо, хто кого, новенькі, — сказав він і пішов далі. Ілля зробив крок уперед, але я м’яко взяла його за руку. — Не зараз, Мішутка. Ще буде час. --- 🌅 Це був тільки початок знайомства. Ми ще не знали, хто наші друзі, а хто — майбутні вороги. Але ми знали одне: разом ми — сильніші.