Чорна троянда

Тиждень тому. — Кіра, ти ще тут? — знайомий голос Міллі Мосс м’яко порушив тишу. Я піднімаю голову від екрана ноутбука. В ординаторській — приглушене світло, лампи дають тепле сяйво, а на старому дивані біля стіни хтось залишив халат, неохайно згорнутий у клубок. Кава в паперовому стаканчику давно охолола — моя, звісно. Звук дощу за вікном ніби підкреслює втому, що вже давно оселилася в тілі. — Дивлюсь ще раз запис операції, — кажу я й витягаюсь, клацаючи мишкою. — Плановий кесарів. Хочу бути на сто відсотків впевненою. Доктор Мосс підходить ближче. Вона — одна з тих лікарів, що ніколи не підвищують голос, але вміють словами заспокоїти краще, ніж будь-який транквілізатор. Два роки під її керівництвом — це як два роки на передовій: складно, але неймовірно цінно. Вона — причина, чому я досі тут. І чому я йду вперед. — Це ж твоя перша операція як асистента? — запитує, сідаючи на край столу. — Ти вже продумала всі етапи? — Так. Але, знаєте... — я вагаюся. — Пацієнтка на 39 тижні, другі пологи, перші — теж кесарів. Передлежання плаценти, плюс у неї трохи знижений тиск. Я боюсь, що щось піде не так. Що я зроблю щось не те. — Кіра, — лагідно перебиває вона. — Ти розумієш, чого боїшся, і це вже добре. Боятися — нормально. Але ти готувалася. Ти знаєш протокол, ти знаєш, що робити в разі гіпотензії, ти прорахувала кровотрату? — Так, — киваю. — Ми підготували трансфузію, тип крові відомий. Я ще додатково перечитала показання і протипоказання до епідуральної анестезії, бо там можливий підвищений ризик... — І ти все це вже обговорила з анестезіологом? — її погляд м’який, але уважний. — Так, зранку. У нас узгоджений план. Пацієнтка в стабільному стані, сьогодні ще раз оглянули. Міллі усміхається і ніжно торкається мого плеча. — Ну от. Ти готова. Це не складна операція, але в ній важлива точність і спокій. А в тебе це є. Скільки разів ти вже проходила її на тренажері? — П’ять... — кажу невпевнено, але помічаю її підняту брову. — Добре-добре. П’ятнадцять. — О, вже тепліше, — посміхається. — Із таким підходом у тебе буде не операція, а поезія. Але зараз — додому. Твоя зміна закінчилась вже дві години тому. Вона закриває ноутбук і збирає розкидані нотатки на столі. — Гаряча ванна, чай з чимось смачним, і сон. Завтра ти будеш в нормі. Я глибоко вдихаю. Її слова заспокоюють і трохи навіть зворушують. Так, ніби вона справді бачить мене — не лише як чергового інтерна, а як людину, що намагається. — Чому ж моя родина не може підтримувати мене хоча б наполовину так, як це робить чужа людина... — майнула думка. — Ви маєте рацію. Дякую, — кажу й обіймаю її. Легко, але щиро. — Іди вже, поки я не наказала, — жартує вона. Я усміхаюся і виходжу, залишаючи позаду ординаторську, напівтемну, наповнену запахом кави, книжок і теплого світла. Завтра буде день, якого я чекала. І я готова. Квартира, яку ми з моєю найкращою подругою Кристиною знімаємо, розташована доволі далеко від лікарні. Але завдяки тому, що я затрималася допізна, дороги були майже порожні, а світлофори, ніби змовившись, показували зелений. Уже через двадцять хвилин я припаркувала свій білий Infiniti FX35 у підземному паркінгу. Я завжди любила машини. Ще коли отримала права, вмовила тата купити мені щось простеньке — для практики. Він тоді був категорично проти, мовляв, у нас є водії, і мені не обов’язково сідати за кермо. Але я вмію бути впертою. Не мріяла про дорогу тачку тільки заради статусу — просто хотіла їздити. Першим авто став Ford Focus — надійний і скромний. А от друге авто — Ford Mustang GT — я отримала на 25-річчя. Про нього мріяла ще з підліткового віку. У той же день відвезла його на тюнінг, пофарбувала в матовий чорний, але... не сідала за кермо ще цілий рік. Чому? Напевно, боялася втратити мрію, щойно вона здійснилася. Потім, випробувавши один раз цю швидку, мов блискавка машину, я вже не могла тримати її в гаражі. Навіть перемогла одного хлопця на аматорських перегонах. Не тому, що прагнула перемоги, а щоб довести — я не лише «папина донька». Зараз я кайфую за кермом, обожнюю швидкість. І, до речі, саме завдяки Mustang'у я зустріла Девіда — мого нинішнього хлопця. Ми познайомилися на вуличних перегонах, де він засумнівався, що це моя машина, і що така тендітна дівчина взагалі може керувати. — Ти прийшлаааа! — вигукує Крис, щойно я заходжу до квартири. Її усмішка сяє до вух. — Я вже думала, що не доживу. Ми ж мали дивитися фільм і з’їсти попкорн! — Крис, слухай… — починаю я, одночасно продумуючи, як м’яко їй відмовити, щоб не зачепити її тендітну душу. — Ми ж нічого не будемо дивитися, так? — перебиває вона раніше, ніж я встигаю щось сказати. Акторка. Вмикається миттєво. Погляд ніби от-от заплаче, губи тремтять, обличчя — сама драма. Я завжди дивувалася, як швидко вона може змінювати настрій. Тільки-но сміялася, а вже — мало не сльози. — Рідна, — я підходжу до неї, беру її руки в свої й легко похитую з боку в бік. — Ти ж знаєш, який у мене завтра день. — Знаю, — серйозно киває вона. — Твій двадцять шостий день народження. — Вона усміхається так щиро, що я знову дивуюся: як можна за секунду перейти від сліз до безтурботності? — Крис, я не про це... — Знаю-знаю, — перебиває вже спокійніше. Вона звільняє руки, кладе їх мені на плечі й обіймає. — У тебе все вийде. Ти так довго до цього йшла. І тобі пощастило з наставником. Усі хочуть вчитися у доктора Мосс, а вона вибрала саме тебе і ще пару обраних. — Вона прибирає мені пасмо з обличчя, ховає його за вухо й тоном, який не терпить заперечень, додає: — Якщо ми не дивимося сьогодні фільм, то завтра йдемо в клуб. Святкуємо твій день народження і блискуче проведену операцію. — Та ми й так хотіли завтра святкувати, — намагаюся виправдатися я. — Так, вдома з піцою! — театрально закочує очі вона. Знову обіймає мене. — Ніяких заперечень! Мені нічого не залишається, як погодитися. Сперечатися з цією дівчиною — марно. Якщо Кристина щось надумала — переконає будь-кого. Про таких кажуть: мовить, як дихає. Я не така. Нові люди — це завжди виклик. А ще — багато хто «дружив» зі мною тільки через те, що я з багатої родини. Такі знайомства викликали лише відторгнення. — Гаразд, рідна. Як скажеш, — здаюся я, — у мій день народження буде все, що ти забажаєш. — Спеціально акцентую на «ти», і ми обидві усміхаємося. — О, от і домовились! — радісно вигукує Крис, тягнеться за телефоном у кишені шорт і йде у вітальню. Я дістаю зі своєї сумки телефон, навушники й ноутбук, який поставила в коридорі. Йду до своєї кімнати. Кидаю речі на стіл і вирішую: жодної ванни — тільки душ і спати. Раз уже вдалося відкараскатися від фільму — краще виспатися. Телефон вібрує. Мама. Я скидаю виклик і швидко набираю повідомлення: «Я вже сплю. Втомлена.» Правда, недалека. Розмовляти справді немає сил. Тим паче, вона знову скаже щось у стилі: «Кіра, ти вже велика, час задуматись», — чи щось про репутацію сім’ї. Нічого нового. Нічого, що я не чула сотні разів. Сьогодні — точно не мій день для мами. — Кірооо! — долинає з вітальні. За мить Крис уже стоїть у дверях моєї кімнати. Очі блищать, усмішка — хитра. Я вже знаю: щось вигадала. — Ти ж тільки що ледве не розплакалася через фільм, а тепер кудись збираєшся? — дивлюся на неї з подивом. — Ну… — вона трохи зніяковіло наближається й сідає поруч. — Дерек написав. Запросив до себе. — І ти збираєшся до нього? — я майже не вірю. — Після того, як він тижнями тебе ігнорував, сказав, що між вами все… І тепер ти одразу біжиш? — Мггг… — вона киває. Забирає ноги на ліжко, дивиться мені в очі й каже з таким теплом, що я їй вірю: — Він сказав, що зробив велику помилку. Хоче все виправити. А ще… — вона кладе руку мені на коліно й шепоче, майже муркоче, — …у нас просто ахренітєльний секс. Я не стримуюся і сміюся. Вона теж. Ця легкість — те, що рятує мене щоразу. — Ну якщо ти вирішила — іди. Тільки потім не нарікай, що він знову тебе кинув. — Подивимось, — Крис встає, доходить до дверей, обертається й показує мені язик. А потім, розвернувшись, біжить у свою кімнату, вигукуючи: — Приду обов’язково! Я усміхаюся. Звісно, прийде. Як і я приходжу до неї після чергової сварки з Девідом. Останнім часом ми з ним часто сваримося. Між нами майже нічого не залишилося — хіба що звичка. Усі розмови — «як пройшов день», «що їв» і далі — його нескінченні хвастощі про плавання чи вуличні гонки. Певно, одна з небагатьох тем, які ми ще можемо обговорити. А з того, що тримає нас разом… секс. Регулярний, дикий, в будь-який час і будь-де. Це те, що працює. Ні він, ні я не хочемо серйозних зобов’язань. Мені з ним зручно. Просто і без зайвого. — Я побігла! — кричить вона вже з коридору. — Побачимось завтра на роботі! Цілую! — І я тебе! — відповідаю. Я залишаюся сама. Знімаю одяг, заходжу в душ і кілька хвилин просто стою під теплими струменями. Вода тече тілом, змиваючи втому, напругу і всі ці думки, які ще годину тому здавались важкими. Разом із водою йде день. Наступить інший. І я буду готова. ******************* Настирливий дзвін будильника перервав мій міцний сон. Рукою я наосліп потягнулась до тумбочки й вимкнула ту набридливу мелодію. Ледь прочинивши очі, одразу побачила з десяток повідомлень у месенджері та кілька пропущених дзвінків. Як добре, що вчора перед сном я вимкнула звук. Швидко відповівши на менш важливі повідомлення коротким «Дякую», я вирішила зателефонувати мамі. Учора говорити зовсім не хотілося, але сьогодні вже просто треба. Після кількох гудків я почула її радісний голос: — Доню, люба наша, вітаємо тебе! — мама говорила побажання, питала, як справи на роботі, з навчанням. Запитувала, коли я нарешті приїду. Я відповідала коротко: «Так», «все добре», «не знаю». Насправді я не прагнула приїжджати. Так, я скучила за мамою, але з батьком у нас давненько не складалося — ще з того моменту, коли я відмовилась від ідеї працювати у сімейному бізнесі. Жодна наша зустріч не обходилась без його уїдливих зауважень. Він вважав, що донька поважної людини має слідувати його шляхом, а не вигадувати собі якісь кар’єри, цілі та окреме життя. Саме тому мої візити додому стали рідкісними та короткими. — Кіро, — її голос раптом змінився: веселий і теплий став настороженим і ніби стривоженим. — Тобі вже дзвонив тато? — Ні. Ти ж знаєш, він ніколи сам не телефонує і навіть не зізнається, що хоче поговорити. — Так... так... — мама відповіла розгублено, ніби щось обмірковувала. — Отже, подзвонить. Він має сказати тобі щось дуже важливе. — Що сталося? — я насторожилась. — Мам, у вас усе добре? Що там таке важливе? — Та ні, нічого, — швидко сказала вона, ніби ляпнула зайве. Потім уже спокійніше, навіть, здається, з усмішкою додала: — Все прекрасно. Ще раз з Днем народження, сонце! У тебе сьогодні все вийде. Люблю тебе. Па! Я тільки встигла прошепотіти «Па», як вона поклала слухавку. Щось у цій розмові було не те. Відчувалося, що мама щось приховує. Але я не стала зациклюватись — вирішила, що розпитаю її пізніше. Все ще лежачи в ліжку, я солодко потягнулася, потім нарешті встала. На кухні заварила каву, прийняла душ — вода ніби змивала всю втому, а разом із нею й сумніви, погані думки, весь той ранок тривожних дзвінків і фраз, які лишили слід на серці. Висушила волосся, і вже почала вдягатись, як задзвонив телефон. На екрані — «Майкл». Усміхаючись, я взяла слухавку. — Привіт, сестричко! — веселий голос пролунав у динаміку. — Вітаю! Ще на рік старша! Ну що, скільки зморшок вже нарахувала? — засміявся. — Вже почала пити за своє здоров’я? — І тобі привіт! — засміялась я у відповідь. Ми з братом часто дражнилися, підколювали одне одного, придумували прізвиська. — Зморшок у мене не більше, ніж у тебе. Але принаймні з ними я виглядаю краще! Ми ще трохи посміялися разом. — Ще не п’ю. У мене сьогодні важливий день у клініці. — Точно! — ніби згадавши, відповів він. — Я пам’ятаю. Все пам’ятаю. Але тоді ввечері ти маєш відірватися на повну. Хочу, щоб ти сьогодні напилась і додому прийшла аж під ранок! Відпочинь хоч раз! — Ти як Кристина. Вона каже те саме. — Бо вона має рацію! На мить запала тиша. Я натягувала футболку, коли Майкл зітхнув. — Сестричко, — його голос став серйозним, і я здивовано насупилась. — Тебе тато вже привітав? — Ні, — відповіла я. В його інтонації було щось не знайоме... насторожене. — І нічого не говорив? Взагалі не дзвонив? — Ні. — Я вже почала тривожитись. — Що сталось? Мама теж казала, що він має щось мені сказати. Але не захотіла розповідати. Тепер і ти. Ви мене вже лякаєте. Ти ж знаєш, я не чекаю від нього дзвінка. Ніколи. — Так, так, знаю, — поспішно каже він. — Ну, значить, сам подзвонить, якщо вирішить, що це важливо. Але ти не переймайся. Все добре. Сьогодні твій день — святкуй! Ми попрощались, але мені на душі стало якось важко. Невимовлені слова, приховані натяки — це завжди викликало у мене внутрішній спротив. Я ціную щирість і завжди намагаюся бути відвертою з людьми — чи це друзі, чи майже незнайомці. Час летів невблаганно, тож я схопила сумку, телефон, папери — і чимдуж вибігла з квартири. Ще бракувало запізнитись у такий день! Сьогоднішній день минув стрімко. Я приймала вітання від колег, відповідала на повідомлення, блискуче провела свою першу операцію. Я була щаслива. Похвала наставниці та щирі слова від пацієнтів — це надихало. Протягом дня я раптом зловила себе на думці, що чекаю вечора з нетерпінням. Кристина обіцяла щось неймовірне — і я вірила, що вона мене не підведе. Час йшов, зміна добігала кінця — і вечірка наближалася!