Пантелеймон Куліш

Березень 1846 року. Київ. Пізній вечір. За вікном ще лежав брудний сніг, у вузьких вуличках Подолу гуляв різкий вітер, з Дніпра тягнуло вогкістю. У невеликій квартирі Миколи Костомарова тісно й душно: лампа чадить, стіл заставлений книгами — Євангеліє, літописи, товсті німецькі томи філософів. Молоді чоловіки, захоплені розмовою, сидять і стоять, сперечаються, піднімають голоси. Костомаров (підводиться): — Браття, ми тут не для пустих балачок. Те, що ми почали, мусить мати наслідки. Ми зібралися створити братство — не для змови, не для вигоди, а для великої ідеї: відродити слов’янство на християнських засадах, звільнити народ від неволі, від темноти! Гулак (нетерпляче, поправляючи комір): — Добре звучить, Миколо Івановичу, але чим це закінчиться? Імперія нас не пожаліє. Ви знаєте, що за кожним словом стежать. А ми говоримо про свободу народу! Куліш (гаряче): — Якщо ми мовчатимемо — народ загине в рабстві! Я бачив, як мужики стогнуть під панським батогом. Я не можу сидіти склавши руки. Ми мусимо дати українському народові освіту, книжку, слово рідне. Без цього — ми ніхто! Шевченко (ударяючи кулаком по столу): — От! Отак треба говорити! Ви знаєте, браття, я й сам з неволі вибрався, я ж кріпаком був. Хто мене врятував? Слово. Малювання. Освіта. А тепер я хочу віддати людям усе, що маю. Я малюватиму їм їхню історію, їхніх гетьманів, їхню славу. Я писатиму так, щоб панам у вухах дзвеніло! Білозерський (обережно, але з вогником у очах): — Ми повинні скласти статут. Наше братство має стояти на християнських ідеалах: рівність усіх слов’янських народів, скасування кріпацтва, братерство й справедливість. Хай це буде нашою таємною присягою. Маркович (замріяно, записуючи щось у зошит): — Уявіть собі: народ читає книжки рідною мовою, українські пісні звучать у школах, а замість батога — учительська книжка. Шевченко (іронічно): — От тільки, щоб ті книжки не вилучали жандарми. Костомаров (підносить руку): — Браття, не жартуймо. Ми мусимо бути обережними. Але ми не можемо мовчати. Давайте покладемо початок. Наше братство матиме ім’я святих Кирила і Мефодія — тих, що дали слов’янам письмо і слово. Хай їхня справа оживе в нас. (Усі схиляють голови. В кімнаті на мить стає тихо, чути, як у грубці тріщить вугілля.) Куліш (пошепки, ніби сам до себе): — Якщо за це доведеться платити… то я готовий. Шевченко (дивиться на нього пильно): — Ми всі готові, Пантелеймоне. Питання т ільки — наскільки далеко зайдемо. Костомаров (урочисто): — Отже, браття, головне питання. Ми бачимо, як наш народ гине в темряві. Селянин живе гірше за худобу, пан його б’є, а цар — тільки мовчки дивиться. Що ми зробимо для України? Гулак (похмуро): — Перше й головне — звільнити селян від кріпацтва. Без цього все марно. Куліш (підхоплює): — Так! Але дати свободу мало. Треба ще навчити, дати книжку, школу. Бо що з того вільного мужика, якщо він не знає навіть, як прочитати молитву? Шевченко (палко): — І дати йому пам’ять про свою землю! Щоб знав, що він не бидло, не «малорос», а син великої України! Я про це писатиму в своїх віршах. Білозерський (серйозно): — Ми повинні мати статут. Наша мета — слов’янська федерація: вільні народи, рівні між собою, без панів і царів. Українці поруч із поляками, чехами, сербами. І всі — під християнським законом братерства. Маркович (усміхається): — Гарно звучить. Але як це зробити? Костомаров (урочисто): — Ми почнемо з малого. Ми будемо писати. Ми створимо «Книгу буття українського народу», щоб кожен українець зрозумів, хто він. Ми створимо братство — таємне, але сильне. Кожен із нас дасть присягу. Шевченко (хмуриться): — А якщо дізнаються жандарми? Куліш (зітхає, але твердо): — Хай дізнаються. Краще загинути за правду, ніж жити рабом. (У кімнаті — тиша. Всі дивляться один на одного. Костомаров кладе руку на Біблію.) Костомаров: — Тоді складаємо присягу. В ім’я Кирила й Мефодія, в ім’я слова й правди. Ми будемо служити народові. (Всі схиляють голови. Відтепер — вони братчики.) Костомаров (пише перші рядки, читає вголос): — «Був народ український… як і інші слов’янські народи. Мав свою славу, свою волю. Але загинув від гордині, від зради, від панства. І тепер мусить воскреснути…» (Зупиняється, дивиться на всіх.) — Ось так треба почати. Ми маємо показати, що історія — це не кінець, а початок. Шевченко (нахиляється вперед, очі блищать): — Правильно, Миколо. Народ має почути: він не раб, не «малорос». Він козацький син, у нього була воля — і вона буде знову! Я би ще написав: «Не треба царя над людьми, а тільки Христос і правда». Гулак (похмуро): — Шевченко, це небезпечно. Якщо в нашому тексті буде написано «без царя» — то це вже політичний бунт. За таке — Сибір, каторга. Шевченко (з гнівом): — Та й що з того? Хай садять! Хай хоч розіпнуть! Люди ж стогнуть під панами! Чи ми будемо писати гарні слова для салону, чи крикнемо так, щоб Україна прокинулась? Куліш (стукає пером по столу, обережно): — Тарасе, гарячкуєш. Я згоден: слово має бути сміливе. Але мусимо діяти з розумом. Якщо нас усіх схоплять — хто тоді напише книжки для народу? Хто поведе школу, хто видасть Біблію українською мовою? Білозерський (спокійно, примирливо): — Слухайте, браття. Ми повинні знайти середину. Так, цар — не наш союзник. Але наша сила не в крику, а в книжці. Ми дамо народу знання, ми піднімемо його, і тоді вже цар сам упаде. Маркович (з усмішкою): — Гарна думка. Освіта — це революція без шабель. (Костомаров знову пише кілька рядків, читає:) — «Народи слов’янські повинні жити вільними державами, рівними між собою, під одним союзом братерським. Панства не буде, царів не буде, а тільки правда і християнська любов». Шевченко (киває, стискає кулак): — Отак треба! Куліш (задумливо): — Гарно звучить. Але чи повірить народ у це? Він звик, що пан — господар, що цар — батюшка. Гулак: — Для того ми й пишемо. Наш «Статут» і ця «Книга буття» стануть Євангелієм для українців. І не тільки для українців — для всіх слов’ян. (У кімнаті знову тиша. Чути, як хтось крокує по вулиці, і всі насторожуються. Та це лише п’яний двірник, що співає сумну пісню. Братчики переводять подих.) Костомаров (шепотом, але твердо): — Ми йдемо небезпечним шляхом. Але іншого немає. Україна мусить воскреснути. Шевченко: — Воскресне. Я своєю кров’ю підпишу цю книгу, якщо треба. Після годин палких дискусій у кімнаті нарешті стає тихо. Кожен переглядає папери, читає записані ідеї, і повільно приходить усвідомлення: вони стоять на порозі історії, і від їхніх рішень залежить багато. Костомаров (підводиться, стискаючи руки): — Браття, ми не зійшлися у всьому. Але найголовніше — ми зібралися, дали присягу, почали писати. Наш шлях лише починається. Сьогодні ми не змогли обговорити всі деталі, але ми зробили крок уперед. Куліш (киває): — Так. І навіть якщо нас критикують, навіть якщо ми ризикуємо — ми почали. Кожен із нас повинен працювати над тим, що йому під силу. Я писатиму про народ, навчальні матеріали, літописи. Шевченко (з гіркотою, але з відвагою): — А я писатиму про кріпацтво, про страждання людей, про ганьбу панів. Хай слова мої будуть гострі, як батіг. Білозерський: — І не забуваймо про духовну основу. Християнство, братерство, рівність — це не слова, це наш моральний фундамент. Маркович: — Давайте домовимося: зустрічі будемо проводити щотижня. Хто що робить — приносить записи, а ми обговорюємо. Так рухатимемося далі. Гулак (серйозно, з поглядом на всіх): — Пам’ятайте: ми таємні. Кожне слово, кожна літера — на вагу життя. І ніхто не може знати, що ми робимо. (У кімнаті знову тихо. Кожен дивиться на лампу, на чорнильні плями на папері, на вікно, де ще туман. Потім один за одним починають підводитися.) Костомаров: — Добре, браття. На сьогодні досить. Я мушу відвести Шевченка додому. Шевченко (усміхається, хоча й серйозно): — Ведеш мене як дитину, Миколо. Добре. Куліш (піднімає свій плащ): — Я піду на Поділ, перевірити бібліотеку. Можливо, там знайду старі літописи для нашої «Книги буття». Білозерський і Маркович збирають записи, обговорюють план наступної зустрічі.