Мій гріх і моя розплата

Дерева проносились повз, гілки дряпали одяг, а вітер роздирав тишу. Незнайомка бігла впевнено, майже безшумно, міцно тримаючи Наон за руку. Вокс летів слідом, розгублений і насторожений. Ліс поглинув їх. За спиною чулися глухі вигуки й тупіт лицарських чобіт — погоня тривала. Нарешті вони дісталися до скелястої ущелини, прихованої мохом і плющем. Незнайомка ковзнула всередину, потягнувши Наон за собою. Всередині було темно, але відчувалося — це місце давно облаштоване для укриття: старі тканини, кілька ліхтарів, запаси їжі, і навіть місця для сну. Незнайомка скинула капюшон — під ним золотисте, коротке волосся, яке подовжувалося по боках, спадало пасмами. На спині між складками одягу майнула тінь хвоста. Вона важко дихала, але очі лишалися холодними й уважними. — Сидіть тут, не шуміть. Вони шукають вас. — Голос її був хрипкий, як у того, хто давно звик до тиші. Наон мовчала. Вокс крутився в повітрі, але не промовляв ні слова — він відчував: щось в цій дівчині було… подвійним. Щось приховувала. У повітрі зависла тиша. Погоня стихла десь далеко, у глибині лісу Незнайомка вдихнула глибоко й нарешті порушила мовчанку: — Поки вам достатньо знати, що я на вашій стороні. І... я та, кого ви шукали. Але зараз — не час для відповідей. Вони близько. Я маю відвести вас у безпечне місце, тільки тоді ми зможемо говорити. Наон хотіла щось відповісти, але в ту ж мить Вокс завис у повітрі, сповільнивши рухи. Його очі заіскрилися, він дивився в темний кут схованки, де тінь була щільнішою за інші. — Що ти… — прошепотіла Наон, помітивши поведінку Вокса. Вона повільно обернулася, дивлячись у той самий темний кут. Звідти, ніби зливаючись зі стіною, вийшла фігура. Чоловік. У простому одязі мандрівника, але його погляд — уважний, пильний, трохи сумний — вп’явся в неї, як голка в тканину пам’яті. — Ашер… — видихнула вона майже несвідомо. Це був він. Той самий хлопець з таверни, що раніше врятував її та Вокса від лицарів. Вона була впевнена, що більше його не побачить. Але от він — тут, у тіні, наче чекав на неї. Він підвів брову і повільно вийшов із темряви, злегка кивнувши: — Вітаю знову, Наон. Дивно, як часто ми натрапляємо одне на одного, правда? Її серце почало битися швидше. Що він тут робив? Чому був з цією незнайомкою? Чи знав він щось більше, ніж показував? — Ти… — вона зупинилась, намагаючись упіймати думку. — Ти ж… ти працюєш з нею? — Ні — поки— спокійно відповів Ашер. — Але все складніше, ніж здається. Вокс запищав, змахуючи крильцями: — Знову ці загадки! Ви всі — таємниці на ногах! Незнайомка посміхнулась краєчком вуст: — Тоді краще рушимо, поки ці таємниці нас не поховали під собою. Ашер кивнув, погляд знову зупинився на Наон — довгий, ніби він хотів щось сказати, але не міг. Погоня була близько. Відповіді чекали попереду. Наон застигла, вдивляючись у темний кут, де сиділа постать. Її серце стиснулося — знайомі риси, ті самі темні, як смола, очі, коротке чорне волосся та три шрами під правою частиною нижньої губи. Це був він. Ашер. Вокс заметався у повітрі й прошепотів: — Це ж... той самий лицар! З таверни... Наон кивнула, але не наблизилася. Її голос був трохи приглушений здивуванням: — Що ти тут робиш?.. Ашер повільно підняв голову, не поспішаючи вставав. У тіні його фігура здавалася ще більш загрозливою, але голос звучав спокійно: — Гарне питання, Наон. Я міг би запитати те ж саме. — Ми тікали… — почав Вокс, але зупинився, коли Ашер зробив крок уперед. — Я знаю. Я стежив за вами з моменту, як ті лицарі почали щось підозрювати. І коли побачив, як вас врятувала вона… Він коротко глянув на незнайомку з ельфійськими рисами, золотим волоссям і… хвостом. Наон помітила це лише зараз, але нічого не сказала. — …я вирішив не втручатись одразу. Хотів побачити, хто вона така. Жінка, не відводячи погляду, холодно відповіла: — А ти завжди спостерігаєш з тіней? — Лише тоді, коли довіряти складно, — відповів Ашер. — І поки що, вибач, але я не зможу тобі все розказати– і далі він тихо і непомітно прошепотів–...Нао... Так тихо він це сказав що ніхто і не почув. — Це добре. Ти розумієш, що йдеться не про дрібниці. Але зараз, якщо не хочеш, щоб нас знайшли ті, хто йде по сліду, — краще не сперечатись. Я веду вас туди, де безпечно. Наон ще раз глянула на Ашера. — Ти з нами? Ашер злегка кивнув. — Я з вами. Але я стежитиму. І якщо щось піде не так — меч буде швидшим за слова. — Справедливо, — відповіла незнайомка. — Рушаймо. І вони пішли вглиб схованки, в тиші, кожен із власними сумнівами, таємницями і страхами. Але попереду чекали відповіді. Або ще більше небезпеки. Стежки вели їх глибше під землю. Пахло вогкістю, старими каменями і чимось ледь солодкуватим — як старі книги або висохлі трави. Незнайомка йшла попереду, впевнено, не оглядаючись. За нею мовчки крокували Наон, Вокс, який літав трохи збоку, і Ашер, що не зводив очей з кожного руху супутниці. Нарешті вони дійшли до великої дерев’яної двері, обшитої металевими пластинами. Незнайомка кілька разів постукала в певному ритмі — тук-тук... пауза... тук-тук-тук... — і двері безшумно відчинилися. Коли двері зачинилися за ними, незнайомка повернулась до Наон, Вокса і Ашера. Її золотисте коротке волосся з довгими пасмами по боках відкидало світло ліхтарів, а хвіст, що мимоволі ковзнув уздовж підлоги, лишив по собі ледь помітний рух повітря. — Мене звати Сільва, — нарешті сказала вона. Її голос був спокійний, але в ньому бриніло щось важке, наче тінь старого болю. — Поки вам потрібно знати тільки одне: я на вашому боці. Ашер скривився: — Це ще нічого не значить. Сьогоднішній союзник завтра може стати ворогом. Сільва злегка посміхнулась, наче вже чула це раніше. — Я не просто союзник, — вона зробила крок ближче. — Я одна з тих, кого світ називає Чотирма Спасителями. Наон і Вокс обмінялися короткими поглядами. Це ім'я — Спасителі — знову прорізало пам'ять Наон, неначе відлуння того бачення біля кристала. Вокс обережно запитав: — Чотири Спасителі... Ти одна з них? Сільва кивнула. — Так. Але поки я не можу розповісти більше. Навіть тут можуть бути вуха і очі, що служать нашим ворогам. Вона кинула погляд на старі карти і малюнки, що були розкладені по столу. — Важливо одне: ви маєте вижити. Без вас ми не зможемо виконати задумане. Ви — ключ. Наон стискала кулаки, намагаючись зрозуміти все почуте. Сільва підійшла до дверей у дальній стіні, прислухаючись. — Відпочиньте. Завтра ми вирушаємо далі. Час працює проти нас. Її фігура зникла за дверима, лишивши трьох розгублених подорожніх на самоті серед шепоту старих каменів. Коли двері за Сільвою зачинилися, в приміщенні запанувала важка тиша. Лише потріскування вогню у старому каміні наповнювало кімнату слабким теплом. Вокс першим обірвав мовчання: — Вона дивна... Але щось у ній справжнє. — Його маленькі крила злегка затремтіли. Наон поглянула на двері, де зникла Сільва. Відчуття неспокою не полишало її. — Справжнє чи ні... — прошепотіла вона. — Ми нічого про неї не знаємо. Лише те, що вона вміє добре кидати голки і що у неї є хвіст. Ашер, що досі мовчав, нарешті заговорив: — Але вона врятувала нас. Це факт. — Він перехрестив руки на грудях, його погляд був темний і уважний. — В цьому світі рідко знаходиш того, хто рятує без плати. Треба бути обережними. Вокс махнув у повітрі маленькою лапкою: — Але вона могла нас і кинути лицарям, а не рятувати. Хоче вона чогось чи ні — інше питання. Але зараз... здається, ми в одному човні. Наон зітхнула й обернулась до вогню. — Один порятунок ще не робить її другом. Але, мабуть, у нас зараз немає вибору. — Вона тихо додала: — Поки доведеться довіритись. Ашер кивнув. — І тримати меч напоготові, — буркнув він. На цьому розмова затихла. Кожен лишився наодинці зі своїми думками й тривогами. А десь за стінами ніч стискалась тісніше, і у темряві вже шурхотіли кроки тих, хто їх шукав.