Мій гріх і моя розплата

Вони тікали з Хижого лісу, куди повзли дим і попіл від згорілих укриттів, ноги грузли у м’якому ґрунті, повітря різало легені холодом і втомою. Сонце вже сідало, кидаючи червоні тіні на дерева, коли Сільва нарешті сказала, що знає того, хто допоможе їм пройти через Кам’янисті тунелі непоміченими. Його звали Чімни, і коли вони вийшли з лісу, минаючи сипучі скелі й низькі руїни старих поселень, то знайшли його біля багаття з похиленим на плече мішком, у темному плащі, з рукою, що крутить срібну монету між пальцями. Він підняв голову, коли побачив їх, і його очі зупинилися на Наон. Він не одразу промовив, але потім, майже пошепки, як людина, яка не вірить власному голосу, сказав: — Неон?.. І в ту мить у Наон все всередині похололо, немов хтось раптово торкнувся старого шраму, про який вона змусила себе забути. Її погляд затремтів, вона відчула, як у грудях піднімається страх, який вона так довго придушувала, і лице втратило вираз, на мить ставши порожнім, мовби вона перестала бути собою. — Ти… помилився, — сказала вона тихо, опускаючи очі й відвертаючись, немов тінь від її голосу залишилася у повітрі. — Але… — Чімни хотів щось додати, але Наон різко підняла очі, і в її погляді був лід. — Це не важливо, — коротко кинула вона, змушуючи його відвести очі. Вокс глянув на неї здивовано, а Сільва нахилила голову, уважно вивчаючи Наон, але не промовила ні слова. Наон лиш кинула короткий різкий погляд Воксу, аби він не питав нічого зараз. Ашер залишився говорити з Чімни, домовлятися про перевіз через тунелі, а Сільва, Наон та Вокс вирушили на ринок у найближче селище біля кордону, щоб купити їжу й необхідні речі. Сонце вже сіло, і вулиці були заповнені запахом запеченого хліба, димом від ліхтарів і криками продавців, що ще намагались щось продати перед ніччю. Сільва впевнено обирала в’ялене м'ясо, перевіряла сухофрукти й сипучі горіхи, Наон мовчки складала до сумки мед, ягоди й воду, відчуваючи, як голос Чимни із тим іменем не дає їй спокою, мов шепіт за спиною, а Вокс розглядав невеликі дерев’яні фігурки на прилавку. — Ми точно взяли достатньо води? — запитала Наон, ковтаючи сухість у горлі. — Так, але в тунелях нам треба їжа, що дає силу, бери ще горіхи, — спокійно відповіла Сільва. Тим часом Ашер дивився на Чімни, що крутив монету і поглядав на багаття. — Нам треба пройти непоміченими, скільки? — запитав Ашер, схрестивши руки на грудях. — Сорок срібних за тишу, п’ятдесят за швидкість, — спокійно сказав Чімни. — У нас небагато, тридцять, і твоя шкура залишиться цілою, якщо хтось дізнається, що ти нас перевів, — різко відповів Ашер, його чорні очі блиснули у світлі багаття. Чімни коротко посміхнувся і підняв брови: — Різкий. Добре. Тридцять, і все за ваш рахунок. Завтра вночі йдемо. Коли вони повернулись до місця ночівлі, вони мовчки їли, сидячи біля пригаслого вогню, загорнувшись у плащі, чуючи, як холод ночі підкрадається у їхній тимчасовий спокій. Наон дивилася у вогонь, чуючи, як у її голові звучить ім’я, яке вона ненавиділа і яке колись було частиною неї. Її рука стисла під плащем оберіг на шиї, серце билося рівно, але у глибині душі вона знала: ім’я “Неон” не зникне, бо минуле все одно знайде її, навіть якщо вона втече у найглибші тунелі. І завтра їм доведеться спуститися у темряву, де кожен крок буде випробуванням, і де, можливо, минуле та істина зустрінуть її лицем до лиця. Чімни підкинув ще кілька полін у вогонь, що потріскував у старій бочці, і хмикнув, дивлячись на Ашера: — Не думав, що ще колись побачу її, — він кивнув у бік, де в темряві стояла Наон, що перебирала харчі в мішку. — Вона виросла, але погляд той самий. Ашер стишив голос: — Про кого ти говориш? Чімни витер руки об брудну ганчірку, зиркнув на нього і нахилився ближче: — Про Неон. Ви ж не думаєте, що я не знаю, хто вона насправді? Ашер зберіг спокій, але пальці стиснулись на руків’ї меча: — Можливо, ти помилився. І, Чимни, раджу думати, перш ніж говорити. Той лише посміхнувся, піднявши долоні: — Та байдуже мені, хто вона. Головне — платня і щоб не було проблем на переході. Ти ж знаєш, я не люблю, коли мене втягнуть у релігійні війни. Ашер різко кивнув, обірвавши розмову, та кинув мішок із платою на ящик біля вогню. Тим часом Наон, Сільва та Вокс вже повернулись до старого складу, де Чімни ховав провізію. Наон мовчала, перебираючи хліб, сушене м’ясо і кілька пляшок води, що вони купили, коли Сільва обережно поглянула на неї: — Ти добре себе почуваєш? — тихо запитала вона. — Так, — різко відказала Наон, намагаючись приховати, як у грудях стислося, коли Чімни назвав її Неон. У голові калатало: «Неон… Та, кого я не хочу бачити, та, чиє ім’я я не хочу чути…» Вона вдихнула, намагаючись не видати тривоги. — Наон, що він мав на увазі, коли назвав тебе іншим іменем? — наполягла Сільва. Наон швидко підняла очі, усміхнулась холодно і сказала: — Це просто помилка. Мабуть, з кимось сплутав. Ми йдемо далі. Вокс, який стояв поряд, дивився на неї уважно, його маленькі долоні стиснулись, але він нічого не сказав. Він завжди відчував брехню Наон, але зараз лише мовчки кивнув, не видаючи її. Вони разом сіли біля вогню, Сільва пила воду маленькими ковтками, дивлячись на язики полум’я, що танцювали в бочці. Ашер підійшов, скинувши плащ, і кинув погляд на Наон: — Все домовлено. Завтра на світанку рушаємо до входу у Кам’янисті тунелі. Чімни проведе нас за старими дорогами, де рідко ходять патрулі. Ашер сів поруч. Кілька хвилин мовчав, лише потріскував вогонь. — Я не питаю, ким ти була, — його голос звучав майже пошепки. — І не буду питати. Він провів рукою по волоссю, неначе не знаходив слів. — Але… якщо твоє минуле коли-небудь стане для тебе небезпекою… якщо буде щось, з чим ти не впораєшся сама… скажи мені. Вона підняла очі й зустріла його погляд, відчувши, як щось стискається всередині. — Добре, — повторила Наон ще тихіше. На мить запала тиша, в якій чулись тільки потріскування дерева і далекий крик нічної птиці. Сільва вже куняла, обійнявши коліна. Вокс, вмостившись біля неї, вже майже дрімав. Наон підвела голову до неба крізь прогнилий дах, де крізь дірки було видно зорі. Їй хотілося забути ім’я, що знову вирвалося з минулого, та вона знала: Неон нікуди не зникла, і як би вона не тікала, її відлуння завжди буде десь поряд, нагадуючи про те, ким Наон колись була і ким їй, можливо, ще доведеться стати. А поки вони сиділи, притихлі, кожен зі своїми думками, ніч стелилася над світом, і десь у тій ночі вже на них чекав шлях до Кам’янистих тунелів. Ніч була холодною, коли вони вирушили, залишаючи згорілий запах укриття Сільви позаду. Чімни вів їх через вузькі стежки серед заростів, що тягнулися на схилах, поки вони не дійшли до урвища, де в скелі чорніла вузька розколина. — Тут, — коротко кинув Чімни, витягнувши лампу. — Вниз. Не відставайте, якщо хочете вийти живими. Наон затягнула плащ міцніше, стискаючи руків’я меча. Вокс причепився до її руки, його очі блищали в темряві. Сільва йшла за ними, у її рукаві вже приготовані голки, а Ашер замикав похід, час від часу озираючись, ніби відчував, що хтось спостерігає. Вхід у тунель був вузький, і довелося пригинатись, аби пройти, холодне каміння чіплялося за одяг, роса капала зі стелі. Вони занурились у темряву, і тільки жовте світло ліхтаря Чимни малювало тремтячі тіні по стінах. Повітря було сире і пахло землею, і чим далі вони йшли, тим більше шумів і стогонів луною розносились по тунелях. — Звідки тут ці звуки? — прошепотіла Сільва. — Камінь завжди говорить, — відповів Чімни беземоційно, не зупиняючись. Наон не відривала очей від його спини, але кожен звук, кожна тінь викликали у неї відчуття, ніби щось знайоме чекає в глибині цих каменів. Їй здалося, що десь серед цих стогонів вона чує голоси своїх батьків. Вона здригнулася, стиснула руків’я меча так сильно, що нігті впились у долоню, і пришвидшила крок, не даючи іншим помітити, що їй страшно. — Все добре? — Ашер нахилився до неї. — Просто хочу швидше пройти, — буркнула вона. — Розумію, — відповів він коротко, переводячи погляд вперед. Вокс весь час дивився в темряву, хапаючись за плащ Наон, ніби відчував, що щось не так. Сільва йшла мовчки, прислухаючись, її жовті очі світилися відбиттям ліхтаря, наче у хижака. Вони йшли годинами, минаючи вузькі переходи та великі зали, де стелі губилися у темряві. Чімни впевнено рухався, іноді залишаючи знаки на камені крейдою. В одному з залів вони зупинились, аби перепочити. Чімни поставив ліхтар на камінь і сів, витягуючи флягу. — Скільки ще йти? — запитав Ашер. — День, може півтора, якщо не буде завалів, — відповів Чимни, обтираючи губи. — І що далі? — кинула Наон, дивлячись у темряву, де тунель ішов далі, чорний і мовчазний. — Далі ви підете без мене, — знизав плечима Чимни. — Я не люблю заходити в ті зони, куди ви прямуєте. — Тобі платять за це, — нагадав Ашер. — Платять, щоб я показав шлях, а не гробив свою шкуру, — спокійно відповів Чімни, знову сівши. — Там, далі, вже не моє діло. Наон мовчала, відчуваючи, як холод тунелю проникає під плащ, але холодніше було від думок. Її ім’я, яке він вимовив учора, досі горіло всередині. «Неон»… Вона водночас хотіла запитати його про те, звідки і чому він знає це їм'я, але вона розуміє якщо вона дізнається то тоді те бажання та ціль яке вона колись собі поставила, знову розгориться.《Εκδίκηση》 Вокс підсів до неї, тихенько: — Все добре, Наон? Вона глянула в його великі очі і кивнула: — Все добре. Йди, відпочинь. Вокс притиснувся до неї, поки вона сиділа, вдивляючись у темряву тунелю, де, здавалося, з кожним подихом ставало тісніше. Попереду чекали ще дні переходу, пастки, страхи і зустріч з тим, від чого вона намагалася тікати все своє життя.