Світло серед пыли

На нижньому поверсі, де завжди пахло чаєм і свічним воском, Лу поливала квіти. Тихо повільно наче боялась, що вода теж може розбудити сажу. Її рухи були точні, звичні. Вона ніколи не поспішала — і можливо, саме тому життя з Луїзою текло рівно. Але сьогодні щось у ній було неспокійне. Вона підняла очі — і побачила Ріккі. Він стояв біля дверей, тримаючи чашку, а його блондинесте волосся відсвічувало золотом у світлі лампи на лиці Рикки не було привичної ухмылки. — Лу... — сказав він трохи невпевнено. — Я... просто приніс тобі чай. — Дякую, Ріккі, — відповіла вона, відставляючи лійку. Її голос був тихий, як шелест аркушів. — ти завжди приносиш щось особливе. Ріккі опустив очі, ніяковіючи. Йому завжди здавалося, що Лу надто... спокійна. Наче в її душі нема бурі, яку він сам не міг приборкати в собі. Але цього разу він помітив: її пальці трохи тремтіли. — Ти... втомилися? — тихо спитав він. Лу спершу не відповіла. Потім усміхнулася, так, що її тінь, здавалось, теж посміхнулась. — Ні. Просто сьогодні пані Луїза була... іншою. Вона сумувала. І я... теж. Ріккі зробив крок ближче. — Ви завжди відчуваєте те саме, що й вона? — Інколи. А інколи — навіть більше. Лу подивилась йому в очі. — Бо я вчуся відчувати сама. старшие кукли говорили що це нормально що між теневою господаркою і її лицем утворюється звязок...я відь просто кукла Тиша опустилась між ними. Лише лампа потріскувала, відкидаючи золотий пил на підлогу. Ріккі не знав, що відповісти. Але всередині щось стиснулося — від жалю чи від ніжності. Він поставив чашку поруч із нею. — Якщо тобі колись стане сумно — приходьте до мене. Ми можемо... просто поговорити. Без господарів. Без масок живих льяльок без душі. Лу на мить задумалась, потім кивнула. — Добре. Я запам’ятаю. Вона знову взяла лійку, і вода тихо заспівала у вазоні. А Ріккі стояв поруч, слухаючи, як той шепіт перетворюється на музику.