Я бачив привида

《Захід сонця сьогодні пахне залізом і бинтами.》

Чуя йде з будівлі Портової мафії. Настрій доволі хороший. Ще одне виконане завдання — все виглядає аж надто ідеально. Місія на узбережжі проходить гладко: без затримок і жертв. Морі, який зазвичай скупий на похвалу, цього разу відкрито задоволений результатом. ​На фоні скляних дверей, які західне сонце фарбує у колір розпеченої міді, з’являється постать. Це його напарник, Дазай Осаму. Чуя вже готується до якогось в’їдливого коментаря чи чергової витівки, проте Дазай проходить мимо, навіть не глянувши на Накахару. ​— О-о-о, повернулася бродяча псина? Знаєш, без тебе так легко дихалося! Що, мовчиш?— кричить Чуя по привичці. ​Він на мить завмирає, чекаючи на реакцію, але навіть зараз Осаму не відповідає. Чуї це подобається. Він навіть не задумується, чому напарник такий тихий. Цієї маленької «перемоги» над Дазаєм цілком достатньо для душевного спокою. Виконавець із задоволеною посмішкою йде далі.

***

​На вулиці зайняті люди бігають у своїх справах. Плащ Чуї ледь шарпає вітерець. Перед тим як сісти в машину, Накахара хоче насолодитися моментом тиші. Минає, можливо, менше десяти хвилин. Чуя дістає стару металеву запальничку й клацає нею пару разів. ​Краєм ока він уловлює розмиту тінь, що падає в кількох метрах зліва. Менше ніж за секунду лунає глухий, мокрий, такий огидний «цвяк». Бордові бризки, такі звичні на завданнях від морі, тепер жахливо вселяючи щось схоже на страх розфарбовують асфальт. ​Хтось кричить, хтось не розуміє що сталося, хтось кудись біжить. Але для Чуї все кристально ясно. Сигарета сама вилітає з пальців Виконавця. Чуя стоїть в заціпенінні від усвідомлення подій перед ним. Недивлячись на те що "тіло", якщо це ще можна так назвати, перетворилось в понівечену груду плоті, Накахара впізнає, це він — Осаму. Чуя автоматично робить важкий крок вперед. Звуки паніки й вигуків чиїхось наказів лунають якось приглушино. Накахара Чуя бачить лише плинну криваву пляму. В ній відбивається таке ж зловісне червоне сонце. Такого ж кольору й бинти, які колись були сірими. Тепер закриті очі колись здавалися пустими, навіть під час насмішок. Зараз же просто розслаблені, чи гірше мертві в прямому сенсі. Каштанові пасма прилипли до брудного асфальту. Чомусь Чуї ріже погляд те як вони просочились кров'ю. Решта тіла була кашею із тканини чорного плаща й крові. В голові прослизає момент коли він пересікається з ще живим Осаму. Ось він і зробив те, про що грозився стільки разів. Тільки тоді Чуя один відчував що Дазай жартує про самогубство. Напевно єдиний знав. А якби зараз він придивився, зміг би зрозуміти що цього разу... щось не так?