Seine

Це був мій перший день у Парижі. Я, залишивши свою воюючу країну, переїхала шукати спокою, шукати життя. Покинувши братів і сестер, яких насправді у мене ніколи не було.  Якось розібравшись з цим убогим метро, я сіла у вагон і бездумно втикала в екран телефону. В навушниках грала по сьомому колу пісня з відео, аж поки я не почула гучний сміх зовсім поруч.  Вона сиділа біля мене.  Типічна француженка, хоч я і гадки не мала, як виглядають типічні француженки.  Коротка спідниця, туфлі, доволі непогана блуза і гарненька сумочка.  Вона дивилася у мій екран, прикриваючи посмішку рукою і в її очах було стільки надії, що я зрозуміла причину, через яку вона відволікла мене від роздумів. Але я не розуміла і тоді ця дівчинка зняла мій навушник, тикнула пальцем у телефон і ледь заспокоївшись, промовила: — Чи не здається тобі досить символічним дивитися це відео саме у цьому місці? Вона говорила про едіт за манхвою «Всезнаючий читач» у моєму тік тоці. Куточки моїх губ самі по собі піднялися вверх і я закивала головою: — Так, це дотепно, - але на більше у мене не було сил. Мила француженка не думала лишати мене в спокої, взяла за руку і продовжила: — Так ти типу фанатка? Мені так цікаво, — її було не зупинити, ця енергія з якою вона говорила, блиск в очах, все це давало зрозуміти, що мені ніяк не відмовчатись. Забігаючи наперед я з упевненістю можу сказати, що вона ніколи не мала сорому. — Ти читала оригінал? — Зачекай, ні, я просто…. просто дивилася фільм, я не знаю багато. У мене боліла голова, тряслися руки і я втомлювалася розмовляти з нею англійською. Я не була зла, я лише хотіла дослухати мелодію, вийти на свіже повітря і можливо не розплакатися на руках у незнайомки. Врешті решт їй потрібно було виходити на наступній зупинці, і вона просто взяла з мене обіцянку, що стане для мене провідником у всесвіт японських підлітків. Я засміялася і подумавши, що ми більше ніколи не побачимося, закрила очі. *** Їй було сімнадцять, вона жила окремо від батьків у маленькій квартирі та мала кішку, на ім'я Вієста, я не знаю, чи значило це щось. Полюбляла малювати й бігати від поліції. Вона розповіла мені про себе на наступний день, коли ми зустрілися випадково у парку. Випадково?  Ми сіли на холодну лавку біля фонтану, і вона говорила так, ніби ми знали одна одну роками. Я слухала уривками: про Вієсту, яка краде шкарпетки, про нічні пробіжки через мости, про те, що Париж найкраще пахне о п’ятій ранку, коли ще немає людей. Я не перебивала — мені подобалося, що хтось говорить замість мене, заповнює тишу, яку я боялася залишити порожньою. Відтоді ми почали «випадково» зустрічатися все частіше. Вона завжди з’являлася раптово: з кавою, з новим скетчбуком, з ідеєю піти кудись. Ми змішували мови, губили час і вчилися мовчати разом. Це було важливо — мовчати і не пояснювати. Вона першою запитала, чому я насправді тут. Я не відповіла. Вона кивнула, ніби цього було достатньо. Я насправді нічого їй не розповідала. Між нами не було гучних слів, просто якось так склалося, що я залишалася в неї ночувати, а вона чекала мене після мовних курсів. Вієста спала між нами, як мовчазний свідок. А потім було літо, була Японія, яка зустріла нас шумом, світлом і дивною ввічливістю. Ми губилися в метро, сміялися з автоматів з напоями, фотографували котів у храмах. Вона бігла попереду, завжди на пів кроку швидше, а я вчилася не відставати. У Токіо я вперше за довгий час спала спокійно. У Кіото ми мовчали — там це було доречно. Одного вечора, сидячи на даху хостелу, вона сказала: — Ти знаєш, ти виглядаєш так, ніби знову тут. Я не одразу зрозуміла, що вона має на увазі. А потім відчула — так, я була тут. У тілі, у місті, у моменті. Війна не зникала з моєї голови, але між її думками з’явилися паузи. У цих паузах була вона — дівчинка без сорому, з кішкою і вірою в історії.  Як і багато історій в моєму житті , я знала що у цієї також не буде щасливого фіналу.  У ту ніч йшов сильний дощ, я на каблуках, у своєму пальто яке вона мені подарувала, бігла на останній поїзд і несла в руках рисові булочки. Я пізно ввечері дочитала останній том і просто не могла дочекатися завтра, щоб поділится з нею ємоцями.  На вокзалі серце стиснулося в грудях у тривозі, руки тремтіли , бо я вже все знала. Я не встигла на останній поїзд, я поїхала забирати її мертве тіло з течій Сени. Якщо ви це читаєте, то я все зробила правильно. Чи любила я її? Мої почуття не можна було б описати одним словом. Вона врятувала мене від смерті, тільки це важливо.