№13 Білка

Глава 1. Край Спалах запальнички різонув по темряві, висвітливши на мить бліде обличчя шістнадцятирічної дівчини. Полум'я лизнуло кінчик цигарки, і вогник згас так само швидко, як з'явився. Аві зробила глибоку затяжку — горло обпекло, ніби вона щойно проковтнула розпечене вугілля. Легені стиснулися, серце заколотилося швидше. Вона видихнула довгий клуб диму, і разом з ним вийшло щось схоже на полегшення. Вона сиділа на краю даху двадцятиповерхового будинку, ноги звисали в порожнечу. Внизу мерехтіли вогні міста — далекі, байдужі. Вітер тягнув за волосся, холод пробирав крізь тонку куртку. Аві не зважала. Тут, на висоті, світ здавався меншим. І безпечнішим. «Довго я ще зможу так спокійно жити?» — подумала вона, дивлячись, як дим розчиняється в нічному повітрі. — «Його не триматимуть вічно. А коли вийде… доведеться повертатися. Через дядька. Якщо тільки я не знайду Н…» Вона різко ляснула себе по стегну долонею. Шкіра загорілася. — Ні. Ніколи. Ні-ко-ли, — прошепотіла вона вголос, ніби слова могли закріпити обіцянку. Телефон у кишені задзвенів. Аві здригнулася — різко, ніби хтось штовхнув її в спину. Вона не поспішала діставати. Затиснула цигарку зубами, витягла телефон. Екран світився блакитним: «Зануда тр.» Вона провела пальцем по екрану, піднесла до вуха і одразу ж наклеїла на голос фальшиву легкість. — Тренере! Вам що, дитяча година вже скінчилася? — весело протягнула вона. З того боку коротка пауза. Потім знайомий низький голос, завжди трохи втомлений: — Добрий вечір і тобі, Аві. Треба зустрітися. Ти зараз вільна? Вона глянула вниз. Кафе «На краю» світилося навпроти, маленьке жовте вікно серед темряви. — «На краю»? — перепитала вона, ніби перевіряючи, чи не ослипла. — Так. Можеш підійти? Аві зітхнула. Сьогодні їй нікуди не хотілося йти. Але Елвіс рідко дзвонив просто так. — Зараз спущуся, — сказала вона і скинула недопалок у прірву. Він зник у темряві, не долетівши до землі. Вона встала, обтрусила джинси. Щоб перевірити, чи це справді тренер, вона взяла з даху порожню банку пива (залишилася від когось іншого) і кинула вниз. Банка гучно бахнула об асфальт за кілька метрів від силуету внизу. Той підскочив, вилаявся — голос знайомий, роздратований. — Блядь, мене мало не вбили! Які дебили кидаються повними банками?! Аві прикрила рот рукою, щоб не засміятися вголос. Піднесла телефон назад до вуха. — Ой… тренер, ви в нормі? Не зачепило? — Ні, не зачепило. Але якби… Стоп. Що за «ой»? — Баночка з рук вислизнула, — швидко збрехала вона. — Ти мене вбити хочеш? Де ти взагалі? Вона посвітила ліхтариком телефону вниз і помахала рукою. Силует підняв голову. — Зараз спущуся, — сказала вона і вимкнула дзвінок. Спустилася ліфтом, відчуваючи, як серцебиття потроху заспокоюється. На вулиці було холодніше, ніж на даху. Елвіс уже чекав біля входу в кафе, руки в кишенях куртки, обличчя насуплене. — Ти серйозно? — почав він одразу, щойно вона підійшла. — Якби банка в когось потрапила, ти хоч розумієш? — Але ж не потрапила, — спокійно відповіла Аві. — То чого про це говорити? — А якби потрапила? — Тоді б і говорили. Тренере, ближче до справи. Навіщо ви мене сюди витягли? Елвіс глибоко вдихнув, ніби збирався з силами. — По тебе приїхали люди з університету. Вони вже всередині. Аві завмерла. — По мене? Слово прозвучало дивно, ніби чужою мовою. Вона швидко перебрала в голові всіх, кого знала: документи подала давно, але ніхто не дзвонив, ніхто не обіцяв приїхати особисто. — Ходімо, — коротко кинув Елвіс і рушив до дверей. Вона пішла слідом, відчуваючи, як у животі стискається холодний клубок. Всередині пахло кавою, ванілью і сигаретним димом, який хтось приніс на одязі. За стійкою Кріс — бариста, який знав її замовлення краще, ніж вона сама, — підняв голову. — О, не думав тебе сьогодні побачити, — усміхнувся він. — Як завжди? Аві підійшла ближче, намагаючись виглядати спокійною. — Привіт, Кріс. Чому не думав? — Ти була на даху — раз. Сьогодні програли — два. Тебе вигнали з поля — три. Зазвичай після такого ти десь ховаєшся. Вона коротко засміялася, згадуючи, як клюшка вилетіла з її рук і влучила в п'ятнадцятий номер. Рожа того придурка досі стояла перед очима. — Ху… сорі, пригадала його пику. Кріс теж розсміявся, але ззаду пролунав суворий голос: — Аві Белкі, це не смішно. Саме за це тебе й вигнали. Вона обернулася. Елвіс стояв, склавши руки на грудях. Боковим зором вона вже помітила знайомі силуети за сьомим столиком. — Ладно, ладно, — підняла руки Аві. — Кріс, зроби мені капучино, французька ваніль. Тренере, ви щось братимете? — Ні. Іди за стіл. Я за тобою. Вона кивнула, взяла стаканчик, коли Кріс простягнув його, і пішла до сьомого столика. Там сиділи троє: Елвіс уже приєднався, а навпроти — двоє чоловіків. Один з татуюванням полум'я, що визирало з-під рукава. Другий — з мильною, надто спокійною усмішкою. Аві поставила каву на стіл, підтягнула стілець і сіла між ними — майже навпроти тренера. — Добрий вечір, — сказала вона, пробігаючись поглядом по обличчях. — Девід Вінсент Ваймак… і Ендрю Міньярд, якщо я не помиляюся. Ваймак підсунув їй теку з документами. — Давай одразу до справи. Ми поспішаємо. Аві, я пропоную тобі контракт з «Лисами» на п'ять років. Подивимося, що буде далі. Вона відкрила теку, пробігла очима по рядках. Брови зійшлися на переніссі. — Щось не так? — спитав Елвіс тихо. Аві підняла погляд. Усередині все стиснулося. — Я подавала документи в університет Пальметто. Не в команду. Тільки якщо… Її очі вперлися в Елвіса. Він не відвів погляду, але по спині в нього пробігли мурашки — вона бачила це по тому, як напружилися м'язи на щелепі. — Я подав твою анкету до «Лисів», — тихо сказав він. — Але я хотів… Аві видихнула крізь зуби. — Ладно. Якщо вже так вийшло… Але вас не бентежить, що мені ще нема вісімнадцяти? — Ми знаємо. Потрібен підпис батьків або опікуна. — Батьків навряд чи. Опікун… якщо зачекати, він підпише. Але він приїжджає не за графіком. Ваймак дістав квитки, глянув. — Завтра о шостій вечора виліт. Часу обмаль. Аві усміхнулася — холодно, без радості. — Рейс 56-OK на Мілпорт скасували. Я в курсі.

Вона дістала телефон, увімкнула гучний зв'язок і набрала номер аеропорту.