Часть 1
10 апреля 2026 г., 19:36
Ліс мовчав. Той самий, знайомий кожному дереву й травинці, але вже не такий, як колись. Здавалося, навіть вітер тут шепотів тихіше, обережніше, ніби боявся порушити щось важливе.
Минуло багато часу відтоді, як Мавка востаннє співала свою пісню. Люди приходили й ішли, вирубували дерева, будували хати, але в глибині лісу залишалося місце, де жила пам’ять.
Одного весняного ранку до лісу прийшла дівчина. Вона була ще зовсім юна, з ясними очима і тихою усмішкою. Її звали Марічка. Вона не боялася лісу — навпаки, відчувала тут щось рідне.
— Як тут гарно… — прошепотіла вона, торкаючись кори старого дуба.
Раптом повіяв легкий вітер. Листя зашелестіло, і серед того шелесту почулася мелодія. Ніжна, сумна і водночас світла.
Марічка завмерла.
— Хто тут? — тихо спитала вона.
І тоді перед нею з’явився легкий, майже прозорий образ. Це була Мавка. Не така, як колись — її постать стала світлом, піснею, подихом лісу.
— Ти чуєш мене… — мовила вона лагідно.
— Ви… справжня? — здивувалася дівчина.
— Я — те, що залишилося від кохання, — відповіла Мавка. — І від пісні, яку не змогли знищити.
Марічка відчула, як серце її наповнюється теплом.
— Чому ви сумуєте?
Мавка усміхнулася.
— Я вже не сумую. Я навчилася жити в кожному листочку, у кожному подиху вітру. Але люди забувають слухати.
Дівчина задумалась.
— А якщо я навчуся? Якщо буду слухати і розповідати іншим?
Очі Мавки засяяли.
— Тоді пісня житиме далі.
Раптом у повітрі задзвеніла знайома мелодія. Марічка відчула, що може її продовжити. І вона заспівала. Спочатку невпевнено, а потім усе сміливіше.
Ліс ожив.
Дерева ніби схилилися ближче, струмок задзвенів голосніше, а вітер підхопив її пісню і поніс далеко-далеко.
Мавка дивилася на дівчину з ніжністю.
— Ось воно… — прошепотіла вона. — Нове серце для старої пісні.
І поступово її образ розтанув у світлі.
Марічка залишилася сама. Але тепер вона знала — вона не самотня.
Бо там, де звучить пісня, там живе душа.
