Ми схожі

      У квартирі пролунали звуки будильнику. Лише кілька секунд та цього виявилось цілком достатньо щоб Ліна підірвалася з ліжка і дизорієнтованим поглядом почала шукати вихід. Через мить прийде усвідомлення. Вона в квартирі, небезпеки немає.       Через не до кінця затягнуті штори просочувалося світло. Мабуть була дуже втомленою якщо навіть не подбала зняти з себе пропахлий димом одяг. Поглянула на годинник - рівно 5 вечора. Подивилася на телефон - майже розрядився. Ліна не ставила його заряджатися на ніч.. чи на день? Не дуже вже й важливо головне що без нагляду ніякі прилади у неї зазвичай не вмикаються. Причина до тупості проста, це ризик загоряння. Коли вона була мала то в батьківському будинку завжди було щось ввімкнено. Та декілька викликів швидко відбили звичку залишати щось без нагляду. Поставивши нарешті телефон заряджатися вона пішла на кухню попутно майже перевернувшись через рюкзак який здається кинула як тільки прийшла додому.       Відчинила холодильник - дістала шмат нарізаного сиру і хліб, збовтала протеїновий напій і зробивши бутерброди зʼїла цей чи то сніданок чи вже обід. Пішла почистила зуби та прийняла душ. Кинула брудну одежу у кошик і вже збиралася йти далі, затрималась. Кошик вже ломится від брудного одягу. Все ж почати прийдеться з нього. Ліна зітхнула і поперла назад до вбиральні закинути прання, вирішивши спочатку закинути кольорове. Дивуючись звідки вдома такий бардак - все ж не так довго вона дома буває - пішла прибирати. Впоралася години за три, правда білий одяг все ще сушився, за те кольоровий вже був в шафі.       Сьогодні у Ліни Хоружа вихідний, але завтра піде на підробіток до кав'ярні. Взагалі їй не обовʼязково було влаштовуватися на підробіток, грошей вистачає. Та їй в через місяці такого життя вже майже нічим було зайнятися дома. Зміна 24 години а після 72 вільні. Люди з пожежної частини та декілька знайомих - це все коло спілкування людини яка переїхала жити у Київ трохи більше півроки тому. Народилася вона в україні і підлітком переїхала до США, у років 16 пішла до місцевої пожежної станції та записалася Джуніором. Грала за шкільну команду по Лакроссу. Коли виповнилося 18 подала на громадянство та отримала його. Получила місце в сусідній пожежній частині та пройшла пожежну академію. Та в один день до неї заявився Марк.       Марк це та людина яка знає усі подробиці про державні програми, має багато звʼязків і активно ними користується. Заявився він до мене з питанням чи я сумую за батьківщиною. Оскільки ми з ним доволі близько спілкувались і довіряли одне одному, все ж така робота… сам ти не загасиш пожежу, а коли ти поряд з людьми які як і ти кидаються захищати один одного то ви волею не волею почнете в якійсь мірі довіряти своїм.       -Поїхати в Україну жити і працювати?- сказала Ліна з похмурим обличчям. -Що я там буду робити?       -В Україну перекинули партію техніки. Їм потрібні люди, які знають це обладнання. А ти знаєш українську і можеш пояснити.       Це коротка історія про те яким чином вона повернулася до України. Правда замість містечка в Житомирі як вона очікувала її направили до столиці. Мабуть очікувано… все ж не кожен рік Америка робить такі програми. Видали квартиру у декількох кілометрів від станції №2. Тому приходиться витрачати час на дорогу до роботи.       Факт того що вона прокинулась о 5 годині дня не завадить завалитися у ліжко всього через кілька годин. Звичайно продумскроливши години дві. Вікно не зачинила, свіже повітря як платна підписка - без нього вже не комфортно. Вона втомлено втиснулась у подушку й ще кілька хвилин дивилась у темряву, поки сон повільно не затягнув усе інше. У квартирі знову пролунали звуки будильника. Лише кілька секунд, та цього виявилось цілком достатньо, щоб Ліна підірвалася з ліжка і дезорієнтованим поглядом почала шукати вихід. Через мить прийде усвідомлення - знову.