Частина 1/1
9 июня 2026 г., 09:58
Літнє сонце вже високо здіймалось у небі. За це Софія і любила цю пору року.Коли після чергового «Виїжджайте, у нас труп»,не потрібно було збиратися у сутінках, натягуючи на себе три шари одягу.
У невеликому офісі в одному зі спальних районів міста було незвично тихо.
На підлозі, біля письмового столу, у власному кабінеті, лежав чоловік років п’ятдесяти. Перекинутий стілець, розбитий стакан і папери, розкидані навколо, більше нагадували невдалу спробу допомогти собі, ніж боротьбу.
Софія присіла поруч.
— Особу встановили?
— Кирило Левченко, власник будівельної компанії, — відповів Андрій, гортаючи папку з документами. — Секретарка каже, що хвилин десять тому ще розмовляла з ним. Потім зайшла — а він уже лежав.
— Камери?
— У коридорі. Переглядають.
Паша мовчки стояв збоку, уважно дивлячись на тіло.
— Що скажеш? — Софія перевела на нього погляд.
Він повільно присів навпочіпки.
Кілька секунд уважно дивився на обличчя чоловіка.
Потім трохи нахилив його голову.
— Його задушили.
Даня тихо пирхнув.
— Чим?Святим духом?
Павло навіть не обернувся.
— Подивись сюди.
Він вказав рукою, не торкаючись обличчя.
— Ледь помітне почервоніння. І навколо губ теж.
— А це не може бути алергія? — припустив Андрій.
— Ні.
Паша підвівся.
— Хтось притискав до його обличчя тканину. Шарф. Хустку. Щось м’яке.
— Та ну, — похитав головою Даня, закидаючи до рота якийсь снек. — Тут швидше серце.
— Або отруєння, — додав Андрій. — Склянка ж не просто так розбита.
Софія мовчки дивилася на Пашу.
— Ти впевнений?
Він перевів на неї погляд.
— Абсолютно.
Вона ще кілька секунд мовчала.
— Добре. Перевіряємо всі версії.
Відділок.Декілька годин потому.
— Серцевого нападу немає, — Паша поклав висновок на стіл Софії.
— А отрута?
— Токсикологія чиста.-відповіла Стелла,заходячи до кабінету.
У кабінеті запала тиша.
— Ну що, генію? — Даня сперся плечем об дверний отвір. — Твоя версія теж не спрацювала.
— Поки що.
— Та перестань уже. Ні серця, ні отрути, ні твоєї магічної хустки.
Андрій теж усміхнувся.
— Може, він просто сам вирішив померти?
Паша повільно підняв на них очі.
— На очах дрібні крововиливи.
— Що?
— Ознака механічної асфіксії.
— Знову свої лекції…
— І слід тиску на переніссі.
— Паш, ну годі, — Даня махнув рукою. — Ти ж не екстрасенс.
— На щастя.
— Бо тоді б ми вже давно всі без роботи сиділи.
У кабінеті пролунав сміх.
Лише Софія не сміялася.
Вона бачила, як Паша мовчки закрив папку.
Як стиснулася його щелепа.
Через десять хвилин Софія вже сиділа у свому кабінеті, заповнюючи черговий звіт.
Двері різко розпахнулись , за ними зʼявився Паша.
Швидко зайшовши всередину, він всього на секунду затримав погляд на здивованій дівчині, а тоді спочатку повернув замок на двері, і підійшовши до панорамного вікна, яке виходило у коридор відділку, затулив жалюзі.
— Паш, що ти робиш? — Софія підвелася зі свого місця, повертаючись до нього.
— Мене всі бісять. — прогоровив він, за три кроки долаючи відстань між ними.
— І?
— Мені потрібно зняти стрес.
Не давши їй нічого відповісти, він однією торкнувся її шиї, а другою притягнув до себе за талію, й поцілував, жадно переминаючи її вуста своїми.
Так, ніби справді весь день тільки про це й думав.
Коли він відсторонився, Софія ще декілька секунд просто дивилася на нього.
А потім тихо посміхнулася.
— То це і є твій антистрес? — прошепотіла вона прямо в його губи, продовжуючи притискатись до чоловіка.
На губах Паші з’явилася ледь помітна усмішка.
— Ні. — він провів великим пальцем по її щоці.
— Ти набагато краща за будь-який антистрес. І вдома ми продовжимо терапію.
