Часть 1
19 июня 2026 г., 02:47
Примечания:
Вітаю, мої любі)
Це моя перша робота тут, тож буду дуже вдячна вашим коментарям та реакціям
11.03.
Я почала забувати твій голос. Саме сьогодні це усвідомила. Більше не допомагають відео, пісні. Я дивлюся і забуваю. Просто стирається з пам'яті. Я пам'ятаю наші розмови, те, як ти посміхалася, обіймала при зустрічі, сміялася, обіцяла, що завтра подзвониш. Але не пам'ятаю, як ти це казала. Це жахливо. Ненавиджу свою пам'ять. А ще те, що це відбувається вдруге. Вперше - з Женьою. Можливо, через це я думала, що цього разу мало б бути простіше... Але не простіше.
Тож сьогодні я плакала майже увесь день. Мені безмежно соромно перед Венєю. Він питав у мене про причину моїх страждань, а я навіть не змогла нічого відповісти. Я ж не розповім дитині, що знайшла заміну його тату, а потім знову втратила. Ні, звичайно, він не дитина, звичайно, він розумів, що між нами є певна хімія. Але, бляха, я не буду це обговорювати з сином.
Раніше я могла про все поговорити з тобою. А зараз що? Зараз я знову одна. "Самотність буде мене переслідувати, навіть якщо я знову вийду заміж..." Не вийшла. Але це не завадило розчаруватися у коханні вже вдруге.
Зараз мені починає здаватися, що ти можеш це читати, тож я вирішила писати. Вести щоденник. А якщо ти можеш, то напиши щось у відповідь. Це моя нова мрія...
16.03.
Мені соромно, що я не даю тобі спокійно спати у твоєму новому будинку. Це жахливо, що я так залежу від тебе. Це болить. Я хочу до тебе.
Пам'ятаю, не можна плакати по мертвих. Це заборонено, тоді ти не зможеш покоїтися з миром. Але що мені робити, коли зникла єдина радість? У сина інше життя. Розумієш? Інше. Він знову поїхав. Тепер ще гірше. Нічого не відволікає від думок, тож знову поринула в роботу.
Ти, мабуть, сварила б. Але я вже більше не можу. Якби ж ти повернулася, то я б покинула цю кляту роботу назавжди. Ти не уявляєш, як після того випадку було важко повернутися до того, що я робила. Здавалося, ти стоїш усюди, переслідуєш мене. Юля... Моя Юля...
І, знаєш, від таємності наших відносин все ж є плюс: ні один репортер не питав у мене про тебе, коли ти пішла. Питало кілька, але лиш як про подругу, тому легше. Інакше я б і досі чула ці безглузді питання. Наприклад: "Що Ви відчули?" А що я могла відчути? Я жити не хотіла. А з простими питаннями легше.
Хоча, брешу. Не легше. Не легше розуміти, що я, блять, загубила свій скарб.
01.04.
Сьогодні вперше поїхала у Карпати, у той комплекс, де ми відпочивали разом. Це неймовірно важко, але потрібно. Я завжди їх любила, вони зачаровували. Але ж тепер це лише ще один непотрібний привід для спогадів. Ненавиджу це відчуття.
02.04.
Я прокинулася рано, на годиннику була лише п'ята. Твої губи торкнулися моєї щоки, і я почала плакати. Я впізнала твоє дихання, це тихе "Ті"... Мене ж так ніколи ніхто не називав. Я ридала, а ти утирала мої сльози, обіймала, тихо заспокоювала, увіряла у тому, що ти поруч, що я не одна. Це був найкращий момент за останні два роки.
Потім запах кави... Моєї улюбленої. Боже, я тебе обожнюю, ти досі не забула. Твій м'який голос кликав мене до себе, але я боялась відкрити очі, мені здавалося, що це сон, що зараз ти зникнеш. А ти так лагідно впевнювала в тому, що я помиляюся, потягнула мене за руку, злегка, ніжно поцілувала бліду шкіру.
І я прокинулася. Це був лише сон. Лише клятий сон. Хоча поруч була прим'ята простинь, ніби ще кілька секунд тому тут хтось сидів.... То була ти?
Чорт, я так більше не можу, я зійду з розуму. Але згадала твій голос. Це трохи заспокоює.
19.04.
Я вже тиждень не ходжу до залу, забила на тренування. Просто не можу змусити своє тіло рухатися, це так дивно... Раніше це було моїм життям, а зараз навіть одна вправа з йоги - це щось нереально важке. Я себе не впізнаю.
04.05.
Мені кажуть, я стала схожою на привида. Навіть фанати не впізнають. А мені зараз почало здаватися, що я взагалі не хочу робити те, що роблю. Пам'ятаєш, ти колись казала, що мрієш про пекарню? Мені це більше не здається чимсь дурним і дитячим. Давай ти повернешся, і ми її відкриємо? Я знайшла чудове приміщення. Тобі обов'язково сподобається, воно ідеальне... Просто без тебе це якось не так. В мене в однієї не вийде...
17.05.
Зараз стало трохи легше: часом здається, що я більше нічого не хочу, а потім відпускає. Єдине - п'ю якісь ліки, вже й не пам'ятаю їх назви. Просто кожного ранку, коли приходжу на роботу, мені їх дають. Проте що це таке - мене не цікавить. Головне, що допомагають.
Пам'ятаю, що їх прописав лікар, пам'ятаю, що маю пити їх кожен день. Здається, це все, що я про них знаю.
Пам'ять... Насправді це те, що останнім часом почало знову зраджувати... Проте є й плюси: я знову повернулася на роботу, знову почала займатися спортом, знову стала Тіною Кароль, твоєю Ті.
17.06.
Я зовсім загубила цей блокнот, пробач. Просто нарешті ніби стало простіше. Я так рада. Ранок не починається зі сліз, зникли пляшки вина, налагодився режим сну, я нарешті ніби повернулася до свого місця. Все ніби тепер так, як має бути. Принаймні всі так кажуть... Я не знаю, здається щось не те. Не пам'ятаю точно, чого саме не вистачає, таке відчуття, мов втратила щось важливе... Проте вже не пам'ятаю, що саме.
А, ой, до речі, мене запросили на побачення! Уявляєш? Через два дні я йду на побачення! Вперше за ці два роки.
20.05.
Вчора я ходила на побачення. Він був красивим, цікавим, інтелектуальним, милим. Справжній чоловік, якщо відверто. Ми пішли до ресторану. Далі... Далі не пам'ятаю... Знову ця пам'ять... Далі, здається, ми просто говорили про все на світі, ще ми пішли гуляти, він покликав мене додому. Вже не пам'ятаю, як там було і всіх деталей вчорашнього дня... Просто було добре. Але це не та людина, ні.
Ти була кращою. У сотню разів. Тепер я лиш порівнюю всіх з тобою. Це взагалі нормально?
21.05.
Сьогодні ввечері написала одна дівчина, щось типу подруги. Ми разом ходимо на тренування. "Тіна, все нормально? Ти приходила в зал, стояла біля дзеркала хвилин десять, я питала двічі. А ти не відповіла".
Я не ходила в зал сьогодні. Принаймні, не пам'ятаю. Може, вона переплутала?
Я нічого їй не написала. Не хочу, щоб хтось думав, що зі мною щось не так.
25.05.
Він покликав мене на друге побачення. Не хочу. Я відмовилася. Згадала, що вірна тобі і лиш тобі. Він мені не треба, у мене є ти.
Я більше не питиму тих ліків. Тепер навіть пісню заспівати не можу, забуваю слова. Але всі кажуть, що це нічого, що так треба. Ні. Не треба. Нічого мені вже не треба.
15.06.
Зараз справді стало краще. Я маю на увазі з пам'яттю. А так - то гірше. На багато гірше. Я все згадала. Проте жахливо те, що я маю робити вигляд, що все добре. І вже не можу. Я хочу втекти, Боже, як же я хочу втекти. Просто щоб не бачити того, що кожен день нагадує про твоє існування.
18.06.
Я зустріла дівчину схожу на тебе. На мить здалося, що це ти, що ти жива, що ти знайшла мене як і обіцяла. Я підбігла, обійняла її зі спини. Та коли вона перелякано обернулася, я зрозуміла, що це не ти. Останнім часом мені здається, що ти усюди навколо, кожна брюнетка має твої риси. Все змішалося.
22.06.
Знаєш, ти ж могла б жити, якби не той дурний п'яниця!! Якби не та машина!! Якби не та ніч!! Це все його вина!!! Тільки того чоловіка!!! Ти була б моя! Ми були б поруч! Ти б цілувала мене!
І я знайшла його ім'я, його адресу. Все знайшла. Він заплатить. Я обіцяю, він заплатить сповна за те, що зробив з тобою. Я відплачу, це буде для нього уроком.
27.06.
Ти б бачила як він плакав. Як дівча, серйозно. Навіть ти так не плакала, коли лежала на дорозі зі зламаними ногами, ти не кричала так навіть тоді, коли стікала кров'ю. А я ж навіть особливо його не мучила... Ну так, трохи. Зовсім трохи. Спочатку я зламала йому пальці. Щоб він більше не міг нічого взяти, щоб не міг опертися на руки щоб підвестися. Далі ноги. Щоб він відчув те, як не може більше ходити. А потім провела ножем по шиї. Він ще намагався втекти, кілька хвилин гукав на допомогу. Потім помер. Так йому й треба. Так буде правильніше. Тепер він відплатив за твою смерть.
Я ж обіцяла, що не залишу це просто так.
14.07.
Всі шукають мене, але ж вони не знайдуть. Не знайдуть. Абсолютно точно. Я ж замела усі сліди. Немає доказів, що винна я. Вони не доведуть. Не зможуть. Я зробила все, щоб лишитися у безпеці. Це розплата за гріхи. І якщо цього не могла зробити поліція, то зробила я.
16.07.
Ти знову прийшла до мене. Цього разу я пам'ятаю, як твоє тіло сиділо на краю мого ліжка, з блакитних очей зтікали сльози.
- Нащо ти це зробила? - твій голос був тихим та слабким. Спочатку я навіть не впізнала.
- Бо ти померла через нього! Він заслуговував саме на це! - сама не знаю, чому почала кричати.
- Ні. Ніхто не заслуговує на смерть. Це не розплата! Це чергова непотрібна кров! - після цього ти знову зникла, а я відкрила очі.
Мабуть, в цьому є рація. Я просто піддалася емоціям. Дурна.
24.07.
Ти більше до мене не приходиш, а я так не можу. Я скучила. Зараз я готова вчинити будь-що, щоб ми знову були разом. Ти - моя кров.
30.07.
Ну чому? Чому ти мене покинула? Я ж все зробила так, як треба. Я ж просто хотіла, щоб за свої гріхи заплатили. Я ж просто хотіла почуватися тією, хто не забула... А зараз почуваюся, мов вчинила неймовірний гріх.
Той чоловік мав померти! Правда ж? Таким тварюкам нема місця в нашому світі! Я мала б зробити це раніше, тоді ти б не постраждала. Зараз згадую, як тріщали його кістки і розумію, що все ж зробила правильно. Це мов музика, що грала. Вперше за весь час я відчуваю правильність свого вибору.
03.08.
До мене через тиждень приїде син, я скучила... Як би хотілося, щоб ти теж була тут. Але знаєш... Я знаю, як це зробити. І я це зроблю. Тоді ми зможемо бути разом, тоді все буде так, як я хочу. Просто зачекай ще трошки, будь ласочка. Я ж обіцяла, що я обов'язково тебе відшукаю...
11.08.
Все повністю готове, я все зробила ідеально. Він ні про що не знає, для нього це буде звичайна вечеря. Просто черговий день зі мною. Але я думаю, він зрадіє. Це ж чудово, що у нього з'явиться ще одна мама. І тоді ми будемо разом, тоді ми будемо щасливі. Я думаю, ти мене чекаєш.
Ти ж мене любиш? Дурне питання. Ясно, що любиш. Не можеш не любити. Ми будемо разом завжди, щоб не відбувалося. Я завжди тебе знайду, моя Юлічка. Нас не розлучить ніщо. Ми народжені для того, щоб стати одним цілим. Навіть смерті не дана та сила, що може нас розлучити.
12.08.
Зачекай ще один день, лиш один. Ми обов'язково воз'єднаємося, я обіцяю. Справді.
Я боюся того, як відреагує моє сонечко, адже він може й не прийняти тебе. Хоча це неможливо, він же хоче, щоб я була щаслива. Я впевнена. А отже, й буде чекати того, коли ми з тобою зустрінемося.
16.08. поліція знайшла два тіла у вітальні будинку в населеному пункті під назвою "Зазим'я". Прибиральниця, прийшовши прибрати вже по звичному графіку, відчула жахливий запах, тож після того як пройшла по першому поверху, одразу викликала поліцію. Навіть орієнтовний час смерті нажаль лишився не відомий. Причина смерті: клофелін, в обох. Хлопчик помер першим, жінка наступною, тримаючи його в своїх руках. Вуста блондинки були привідкриті, немов би вона щось шепотіла. А на столі знайшли щоденник, з останнім записом:
13.08
Люба, Вєня вже йде до тебе, сподіваюся, ти його гарно зустрінеш. Це ж і твій майбутній син. Ти ж рада? Я дуже.
Ще кілька хвилин, і я теж буду з тобою. Лишилося ще трохи почекати, і все буде так, як має. Кохаю тебе до нестями, моя люба.
