Ursula

      Тіна сиділа в напівтемряві своєї кухні, розхитуючи дешеве вино стінками келиха. На дороге не було настрою, як сама собі пояснювала Кароль. Несвідомо ж вона ніби карала себе цим дешевим червоним сухим.

Так ніжно і близько, Такого не чула..

      Пісня Юлі стояла на повторі, відбиваючись ехом у пустих самотніх стінах цього великого будинку. Тіна ненавиділа цю пісню. Ненавиділа себе за те, що продовжувала шукати у ній сенс. Ненавиділа те, що знала беззаперечно – ця пісня про неї. "Так ніжно і близько" – скільки разів це було: на концертах, на репетиціях, раптових випадкових зустрічах, – не злічити. "Так ніжно і близько", ох, Тіна знала що це означає для Юлі. Знала, як у тієї все завмирає всередині, як прискорюється пульс, як сироти виступають на ніжній шкірі десь на шиї. І Кароль продовжувала, притискалась ближче, заглядала в очі, співала мало не в губи, зваблювала.

... Як хижую пісню співає Урсула

      Але ось це вже було боляче. Саніна нарешті зрозуміла, якою насправді є Тіна, як майстерно вона поводиться на сцені і перед камерами, як награно, як вправно вона робить те, що привабить глядачів. Точніше, Юля думала, що вона зрозуміла. Проте річ була в тому, що Тіна ніколи не була такою з Саніною.

З босими ногами, Гарна до нестями, тут За моїм столом

      Це був улюблений момент Кароль. Принаймні, один з улюблених. "Гарна до нестями" не могло не тішити її, навіть коли вона вдавала, що ненавидить себе. "..тут, за моїм столом", – Тіна була майже впевнена, що ці рядки відсилали до тієї самої ночі, коли вони сиділи у Юлі вдома. Зустрілись під якимось офіційним приводом, обговорити пісню, виступи, ще щось подібного роду. А закінчилось все кількома пустими пляшками з–під вина. Не такого яке зараз Тіна більше колихала в руці, аніж пила. Іншого. Хорошого, дорогого, напівсолодкого – Юля не любила сухе. Тоді шатенка зачаровано дивилась на неї своїми великими синіми очима, час від часу повторюючи: "Боже, Тіна, ти така гарна". І Кароль заливисто сміялась, а потім бурмотіла щось про те, що на сьогодні мабуть досить вина. Але потайки Тіна тішилась, і десь, в далеких запилених куточках своєї, розмитої алкоголем, свідомості мріяла про більше. Замислювалась над тим, які на дотик її губи і як далеко вона дозволить зайти Тіниним безсоромним рукам. Чи думала Кароль, що непристойно і неправильно уявляти собі таке, зі своєю заміжньою подругою?       Та звісно.       Але ж, Юля перша почала. Десь нагорі, у котрійсь із кімнат спав Вал, її чоловік, а вона дивилась на Тіну так.

Бо вона існує між нами давно..

      Чи не було це про Кароль, і Юлін з Валом шлюб? Безперечно. Тіна навіть відчувала крихітну долю провини. Не перед Валом, звісно. Перед Юлею.       Причарувала її, заплутала, постала на шляху, зруйнувала все.       Така вже Тіна. Така вже Урсула.       І пісню хижу співає, і свідомість затьмарює, і дружин відбирає.       Ковток червоного сухого змішується з пронизливими нотами саксофону. Вперше у пісні рок–гурту. Ось, до чого доводить Тіна.       Кароль хотілось, щонайменше, пустити цю пісню собі по венам. Щонайбільше – написати Юлі, але концентрація алкоголю в крові ще не була достатньою для такого відчайдушного кроку.

А коли вона пішла Нам не вистачало так Холоду її пісень..

      – Да не пішла я! – мимоволі виривається у Тіни і вона швидко ловить себе на тому, що якщо і далі так стискатиме келих, той розлетиться на друзки прямо у її руках.       Якийсь неприємний голос, її власний, проривався крізь свідомість, але Кароль ще впевнено стримувала його і притлумлювала черговим ковтком вина.       – Не пішла я.., – наче на закріплення повторює Тіна, вже тихіше, розфокусовано дивлячись кудись у темряву пустої кімнати. В дверному прорізі Кароль майже бачить Саніну. Напівпрозору, усміхнену, у великій домашній футболці, вона з кожною секундою блідне і зникає у цій всепоглинаючій темряві.

Солі на її вустах..

      Цей рядок Тіна розгадати не могла. Про які вуста співала Юля? Точніше, про чиї? Невже Тінині? Але цю думку Кароль чомусь відкидала. Нехай Тіна, самотня жінка, до нестями закохана в свою подругу. Але Юля? Ця заміжня, чесна, невинна Юля?

Зникай І пали докази В своєму телефоні

      Пісня, поставлена на повтор, починається спочатку і, з першими словами, Тіна, немов по команді, бере до рук телефон. Дешеве червоне сухе, майже портвейн, починає відчуватися, але пальці впевнено знаходять іконку галереї. Більшість фотографій з Саніною у Тіни були в обраному, тож відшукати їх було не складно. Краще б перекинула на комп'ютер, в окрему папку, поставила пароль. Бо так нечесно. Нечесно коли можеш так легко отримати доступ до цих закарбованих у фото спогадів, а до Юлі, живої – ні.

Кохання захворіло всередині Тонуло у вічній весні

      Тіна хмикає.       Неприємний голос всередині стає сильнішим – Тіна прекрасно знала, що алкоголь аж ніяк не приглушує його, навпаки, дає йому дозвіл. Просто інакше вона не вміла.       Фотографії з Юлею гортаються одна за одною, безупинно. Найдорожчими були не ті офіційні, у гарних образах на телебаченні. Найдорожчими були ті, про які окрім них двох ніхто і не знав. Такі рідні, справжні, дуркуваті. Очі прилипали до них, мозок застрягав, просто завмирав, бездумно.

... Але залишалось в мені.

      Це був другий улюблений момент Тіни.       Відстань із галереї до списку контактів вже здавалась не такою страшною. Юлін номер Тіна знала напам'ять, але відкривати контакти було приємніше.       Побачити фото контакту і підпис "Юлечка".       – Юлечка.., – хрипло мовить Кароль в пустоту, зависаючи над відкритим контактом. "Юлечка" – це було щось типу слабкості Тіни. Їй подобались усі форми імені, бо це ж.. бо це ж Юля. Бо це Саніна. Але "Юлечка" було тим, що щоразу само зривалося з губ, тим, що ніколи не давало навіть найменшого шансу стримати посмішку.       Кароль замислено відводить голову вбік, забуваючи про телефон у руці. Замислено, звісно, голосно сказано. У голові Тіни немає жодної нормальної думки, лише розмиті образи і все той самий неприємний голос, який вперто продовжував прориватися у свідомість.       – Да? Ало, Тін? – раптом глухо починає звучати з телефону, а контакт Юлі розливається на весь екран. Кароль здригається так, що вино від різкого ривка проливається на білий стіл. Серце розривається десь у животі, руки зрадницьки тремтять, а свідомість миттєво прояснюється, не лишаючи ані сліду від дешевого вина.       – Тіна? – повторно звучить у слухавці і Кароль дивиться на екран так, ніби звідти зараз вистрибне щось, що її вб'є.       Може то б і на краще.       – Да, Юлечка, – Тіна підносить телефон до вуха і видає перше, що спадає на думку. Власне, ось вже пів вечора спадає.       –Тін, що.. Щось трапилось? – голос Саніної звучить щиро стривожено, але Тіна з дурною посмішкою тупиться в пустоту темряви. Туди, де кілька хвилин тому стояла примарна усміхнена Юля.       – Ні, Юлечка, ти що, – Кароль знову бере келих у руки і якось мимоволі прикладає до губ.       – Тоді чому ти дзвониш мені посеред ночі? – голос Юлі завжди справжній і завжди видає всі її емоції. Тіна буквально може побачити як та зараз розгублено здіймає брови і піджимає губи. – Тіна, це що, моя пісня на фоні?

Бо вона існує між нами давно, Носить мій костюм, дивиться моє...

      Кароль схоплюється, вдруге розливаючи вино, аби вимкнути колонки і тиша, що залишається, ріже немов скло. Тіна обводить поглядом свою кухню, багряні плями на білому столі і, такій самій, білій плитці, і себе, босу, забиту у куток власного будинку. Виглядає жалюгідно. Гірше, аніж сцена вбивства з дешевого кінематографа. Вбивства її гідності і здорового глузду, якщо ті ще, звісно, існували.       – Тін.., – Юля видихає у слухавку і Кароль чітко розрізняє в цьому тоні хвилювання в суміш з роздратованістю. Бачить, як шатенка ще більше напружує губи і, можливо навіть, мимоволі складає пальці на переносиці. – Тіна, – знову повторює Юля і незавершеність фрази практично затягується петлею у Тіни на шиї. Саніна мовчить кілька секунд, але для жінки ці секунди обертаються в болісну вічність. – Спокойной ночи, – нарешті випалює Юля і залишає Тіну сам на сам із короткими гудками кинутої слухавки.