Роздуми про неї

Коли я побачив ім’я майбутньої жертви своїх літературних здібностей, то задумався. А чи зможу я достатньо влучно та гарно описати цю персону? Що я взагалі про неї знаю? Тоді в моїй голові завертілись спогади наших нечисленних зустрічей, і тих моментів, коли мені випадала нагода спостерігати за нею. Тоді мені здалося, що я можу приблизно уявити портрет цієї людини. Це досить скромна, весела дівчина. Вона по-дружньому ставиться до всіх навколо, готова співпрацювати навіть з незнайомцями, якщо така буде воля Бо-о-ондаренко. Тоді вона справила на мене враженяя гарного друга. Саме такої людини, в компанії якої, після тяжкого навчального дня, можна сісти десь, та випити келих темного-міцного – Чаю, або пляшечку коли, слухаючи розповіді про те, як тяжко запам’ятати…ну ось це… ну оте… блін, ну ти зрозумів. Ага. Дружно посміятись, і піти по своїм справам. Але враження змінилось, коли я погортав її інстаґрам. Не дарма побутує думка, що соцмережі, це відображення не самої людини, а внутрішнього світу, того, як вона бачить реальність. Змінилось не те, щоб дуже кардинально, скоріше поглибилось. Небагато постів, короткі описи. Але щось було на цих фото загадкове. Воно було десь далеко, за кадром, за горизонтом, може навіть в іншому часі. І саме це щось впевнено шукав її погляд. Від фото до фото змінювались обставини, кольори, навіть емоції на обличчі, і лише блукаючий в далині погляд невтомно шукав істину. Або не істину. Тоді я зрозумів, що в університеті та поза його межами проявляються дві різні сторони однієї людини. Не важливо, чим вона займається в даний момент: записує якісь там терміни, що начитує викладач, обговорює з командою тему виступу чи весело проводить час з друзями. Всередині завжди є щось, що в пошуках нового, або ж давно забутого старого, веде її у майбутнє.