and bright again

      Намджун йшов по порожньому коридору університету. Учні пішли вже десь годину(?) тому, й в будівлі майже нікого не залишилося. Завертаючи за ріг обличчя хлопця змінюється на щирий подив. «Оце так доля, невже він?» – читається в цьому неприхованому здивуванні. Хлопець вже збирається розвертатися і йти іншим шляхом… минула зустріч була не дуже… Але, щось його зупиняє. Щось не так. Не чути ні сміху ні сліз, все наче звично, проте, щось лякає(?) Така напружуюча енергетика. — Дідько, – лається парубок собі під ніс і направляється в сторону знайомого.       Хосок неквапливо підіймає погляд та в знак привітання моргає очима знов відвертаючись вікна. Беземоційно, зовсім не схоже на зазвичай привітного, позитивного та дійсно щасливого юнака. — Прииивіт(?) – вдається якось невпевнено, але це не дивно, адже якось не зручно чи що. не спілкуватися рік через якусь дрібницю, ба більше розстатися через якусь дрібничку і рік не бачитися аби зараз заговорити? – ми давно… ми давно не бачилися і як в тебе справи? — Тобі цікаво? Ну не бачилися й що, можемо ще стільки, й навіть більше не бачитися. В чому проблема? Ну зустрілися ми тут і що, чому не пройшов повз? Чому підійшов?       Впевненість, якої й так бракувало, зникає зовсім і Намджун вже сам задається питанням навіщо підійшов, Хосок виглядає і звучить не зовсім привітно та відступати вже пізно. — Ну… вибач, що потривожив та ти… зовсім не схожий на себе, й я… — Люди змінюються Намджун, люди змі-ню-ють-ся. Я більше не той веселий хлопчик, – випалює парубок стримуючи немалий потік слів. Нікому крім нього самого, а особливо колишньому хлопцю, не потрібні його проблеми. Він не хоче комусь нав'язуватися, у людей своїх проблем достатньо, нехай з ними розбираються. — Так. — Що так?! — Так мені цікаво як твої справи. Мені цікаво, що з тобою сталося. Ти можеш мені розповісти, якщо тобі це потрібно. Я вислухаю, – легінь присів навпочіпки простягаючи руку юнаку. Він заглядає в очі питаючи чи можна взяти його руку до своєї. Хосок майже нерухомо знизує плечима починаючи. — Коли ми розсталися я гадав, що нічого особливого не сталося, з ким не буває, але я навіть не знав, не помічав як сильно все це вдарило по мені. Я не звертав увагу на якісь маленькі деталі, коли ми були разом, але зараз інакше не можу. Кожен день з того моменту мені ставало тільки гірше, спочатку це не було помітно навіть мені, та зараз… Я ніколи нікому не був потрібен, окрім тебе. Нікому. Поступово я частіше відчував самотність, я тонув в цьому відчутті. Так неприємно. – на очах починають збиратися сльози, хлопець сильніше стискає долоню у руках боючись знов залишитися сам на сам. Його серце колотить він не може підвести очей відчуваючи, як гаряча рідина торкається його щік, норовивши впасти донизу. Клята сила тяжіння. — Х-хобі… – парубок відчуває пекучість від тих слів та сліз пролитих щойно. Його серце так боляче стискається. Все це він навіть не розуміє, що саме відчував Хосок, адже сам через це не проходив та звучить так неприємно… – ти можеш зупинитися, якщо тобі складно. — Я боюся нав'язуватися. В тебе в будь-якому разі є свої проблеми й ти не повинен слухати мої. Я не хочу нити та й мої проблеми не такі вже й великі, просто як у всіх. — Інколи нам треба комусь виговоритися і якими б не буди твої проблеми вони все ще є. Необесцінюй їх сонце. Я ж можу називати тебе так? – легкий кивок настає від хлопця навпроти, – продовжуй я тебе слухаю. — Я не знаю… Я не відчуваю більше такого задоволення, від речей які мені подобалися й подобаються досі, як раніше. Я наче й щасливий та недостатньо. Я більше не можу проявляти будь-які емоції, просто плачу, завжди… з будь-якої причини, – роздається гучний схлип і хлопець відкидає голову на стіну позаду. Голосний вдих за яким слідує усмішка повна болю та розпачу, – я не знаю. Більше нічого не знаю. Намджун я заплутався у всьому наче в павутинні, я- я не знаю, що робити. Здається я вже нічого не знаю… я не можу впоратися сам. Інколи здається в мене лише один кінець і він так близько. – губи хлопця тремтять й останні слова даются так важко, виходят такими тихими. — Хобі… сонечко ти з усім впораєшся. Ти сильний, в тебе вийде. Я буду поруч. Мені теж було так погано без тебе якась мала сварка розлучила нас і я так сумував, я ненавидів той день. Я досі кохаю тебе, хобі. Я буду підтримувати тебе сонечко тільки дозволь — Ти не повинен витрачати свій час на мене… — Так, але я хочу! Ми пройдемо через це разом. Ми сходимо до психолога. Я буду поруч тобі немає чого боятися. Давай почнемо все знов або навіть краще забудемо цей клятий рік і- я так люблю тебе. — Джуні ти- можешь обійняти мене, будь ласка? — Так-так, звичайно, йди сюди, – парубок привстає аби присісти поруч з хлопцем. Він обережно притискає його голову до своїх грудей іншою рукою обіймаючи за спину. Хосок поступово перебирається на коліна юнаку притискаючись сильніше. — Я так сумував, – сльоза губиться десь між щокою хобі та кофтою намджуна, і вона мала там бути. Мала бути там ще рік назад, але це вже не важливо. Вона на своєму місці й обом, хоч і не набагато, але стало легше. Їх чекає довгий спільний шлях життя. Немало проблем, та разом вони впораються. Маючи підтримку один від одного вирішиться не одна й не дві перешкоди.