Любовь вечна

      Це був звичайний осінній день:на вулицях Нью – Йорку падав густий дощ , усе місто було у багряних та жовтогарячих кольорах. На вулицях Манхеттена дуже часто можна побачити парубка надзвичайної вроди:зелені, немов дорогоцінні камені очі, блондинисте,наче колоски пшениці волосся,холодний погляд та худорляве тіло. У руках у нього завжди є порція подвійного еспресо – це улюблений напій Метью.       Побачивши його вперше мабуть ніхто б не здогадався,що цей молодий чоловік тримає у страху більшу частину Нью – Йорку. Він очільник відомої кримінальнальної банди «Black Dragons» - банда, яка займається нелегальною торгівлею зброї. У цьому місті його знала майже кожна собака. У суботній вечір він заходить у бар «Tigers», сідає за барну стійку та насолоджується джазом. Метью ніколи не подобався алкоголь і хороший друг бармен Еш також знав про це, тому як тільки постійний клієнт заходив до його закладу,той завжди готував склянку води з лимоном та м’ятою. Двері відчинилися. Ніжний аромат ванілі був відчутний у повітрі. Легкою та витонченою ходою молода дівчина підійшла до стійки.       - Тут вільно? – таке питання прозвучало з уст дівчини до хлопця,який навіть не звернув уваги на нового відвідувача закладу та просто проігнорував її.       Так, і не дочекавшись відповіді, дівчина сіла поруч із Метью та замовила імбирний чай. Врешті решт хлопець мимоволі поглянув на дівчину і його серце ледь не вистрибнуло. Поруч сиділа дівчина, яку ніколи раніше він не зустрічав: темно-русяве волосся, небесного кольору очі, кругленьке личко, не високого росту і тендітна зовнішність. Нічого особливого у ній не було,але чому його серце так боліло?       Метью вже давно такого не відчував. Його серце скам’яніло ще два роки тому, саме в цей день його кохану Емілі було жорстоко вбито і Метью знайшов її тіло у них на кухні. Саме від тоді він не відчував любові до людей, він не бачив сенсу у коханні, адже воно приносить лише страждання.       - З вами усе гаразд? – її голос розвіяв усі думки у його голові. Він різко підняв свої очі та побачив занепокоєння у очах тієї, яка змусила серце так швидко битися до болі у грудях.       - Так усе нормально. Хто ти і звідки ти приїхала? – спокійним голосом запитав хлопець.       - Я студентка, приїхала із Токіо, - яскраво посміхнулась і жваво випалила дівчина,- ми ж не познайомились, як тебе звати?       - Метью. Метью Рейнор,– трохи зніяковіло відповів, що аж ніяк не властиво очільнику банди,- а тебе як?       - Ямамото Хіната, можна просто Хіната.       Невідомо звідки пролунав вистріл пістолета.       - Рейнор я знаю що ти тут, давай виходи!- невідомий жорсткий чоловічий голос пролунав за дверима.       - Метью,чого чекаєш?Бігом давай сюди! – сказав бармен витягуючи пістолет з-під стійки.       Приголомшена дівчина не встигла відійти від пострілу, як в ту ж секунду хлопець, який сидів поруч із легкістю піднімає її на руки та вибігає через чорний хід із бару.       - Куди ти мене несеш, ненормальний якийсь!? – не розуміючи, що взагалі твориться вона б’є маленькими кулачками по грудях хлопця.       - Не бий мене,а просто міцніше тримайся і давай трохи повеселимось,- з яскравою сонячною усмішкою відповідає Метью і швидко, наче та пуля,що вистрілила нещодавно, біжить по темних вуличках нічного міста.       Погода різко змінилась. Ніде не було видно ні людей з парасолями, ні дощу чи листопаду. Усе навколо освітлювало золоте проміння сонця, яке от-от зайде за горизонт.       - Коли ти вже мене поставиш на землю і нарешті розповіси мені, що той чоловік хотів у тебе?! – крикнула Хіната на нього.       - Ми нарешті прийшли,- ніби не почувши її слова Метью ставить дівчину на землю і протягує свою руку ,- думаю тобі тут сподобається.       Озирнувшись, дівчина зрозуміла, що той чудний хлопець, з яким вона познайомилась у барі годину тому, відвів її у надзвичайне місце – набережна Манхеттена. Прохолодний вітер розвіював волосся, білосніжні лебеді ніби танцювали на воді,повсюди гуляють пари закоханих та сім’ї з дітками. Усім цим неабияк насолоджувалася , а Метью в свою чергу пильно спостерігав за щасливою дівчиною і не міг зрозуміти, чому саме вона? Чому саме ця непримітна дівчина так зачепила його?       - Можна я тебе сфотографую? - Хіната сказала це із таким запалом, що він просто не міг їй відмовити, хоч сам він ненавидів фотографуватись.       - Але для чого тобі мене на фото, сфотографуй саму набережну.       - А я тобі не розповідала? Я ж приїхала у США, щоб зробити якомога більше фотографій для мого університету, і ти чудово підходиш на роль моєї моделі. І за роботу фотографа я хочу отримати винагороду!       - Ну і що хоче фотограф? - з посмішкою запитав хлопець.       - Я хочу солодку вату,- твердо і впевнено сказала Хіната.       - Ха-ха! – голосно, майже на цілу набережну, засміявся Метью,- ти так впевнено це сказала, сама серйозність,- витираючи сльози сказав хлопець.       - А що тут смішного? Я дуже люблю її,- почервонівши сказала Хіната.       - Гаразд, гаразд, куплю я тобі вату, давай роби ту фотографію, тут дуже холодно.       - Ура! Ставай сюди, це буде найкраща твоя фотографія, слово професіонала!       Фото й справді вийшли чудові, що не могло не радувати юного фотографа. Після невеликої фотосесії на набережній, вони відправились за ватою,а потім зайшли у невеличке кафе. Той заклад був таким ніжним та затишним. «Воно ніби створене для Хіни» пролунало в голові Метью.       Куди подівся той холодний і непривітний хлопець, глава небезпечного угрупування, жорстока людина яка не вірила в кохання? Ні, він є, десь глибоко сидить і не показується коли поруч вона – та, яка перевернула його думки і не дає спокою. А Хіната далеко не сліпа дівчина, навпаки все чудово бачить і сприймає. Вона забула про випадок у барі, вона не хотіла знати, що такого зробив той дивакуватий хлопець, що за ним ганяється невідомий пришелепкуватий. Вона була зачарована його очима і готова була потонути у них, хоча й не показувала цього.       Ніхто не знає скільки вони так сиділи. Дві години? П’ять? Чи можливо всю ніч? Вони просто насолоджувались бесідою одне з одним. Він розпитував про її сім’ю, навчання, уподобання. А вона безупинно відповідала на його питання. Коли ж сама хотіла запитати про життя співрозмовника, то він миттю ставив нові запитання. Метью не хотів нічого розповідати про своє життя, він не хотів втягувати її у ту нескладну долю. Він не хотів її лякати,бо не кожен зміг би слухати про те, як йому доводилось проливати кров інших людей, щоб захистити себе, як знущались над маленьким хлопчиком у притулку, про всі ті шрами після бійок, а скільки ж разів його могли вбити, хіба сам Бог знає. Ні, вона не має це знати, ще не час.       - Давай…завтра…зустрінемось, якщо ти не проти, - хто б міг подумати, що червоний як рак хлопець зможе сказати ці слова.       - А чому б і ні! Тільки запиши мій номер, - також почервонівши, але набагато впевненіше сказала дівчина.       Вони бачились кожного дня, гуляли парками, відвідували кіно, музеї, кафе, атракціони. Хіна раділа, що змогла відвідати мальовничі місця мегаполіса, а Метью купував їй подарунки, від яких дівчина ніяковіла. Він хотів, щоб вона провела найкращі дні у його рідному місті поруч з ним. Він хотів, щоб кожна мить, проведена з ним, не покидала її думок. А дівчина, яка насолоджувалася проведеними днями разом із закоханим парубком, не хотіла, щоб її поїздка колись закінчилась.       Зима була холодна і люта, ледь не щодень позначка термометра спускалася все нижче і нижче. Лише за декілька днів перед Різдвом погода стає ніби зачарована: сонце яскраво освітлює все навколо, дуже рідко бувають снігопади, повсюди яскраві великі ялинки, навколо яких бігають радісні діти, які чекають свята.       За декілька днів перед Різдвом до Нью – Йорка приїжджає безліч людей. Серед них вирізняється самотня жінка. Вона невеликого росту, з довгим русявим волоссям та сумними блакитними очима. Кожного року вона приїжджає у ту саму дату – 22 грудня. В цей день вона бере свій улюблений фотоальбом, купляє чашку подвійного еспресо і прямує до улюбленого місця її коханого. На протязі семи років вона відвідує «Нью – Йоркську публічну бібліотеку»,сідає на 13 ряд 98 місце , розгортає альбом з фотографіями та п’є кавовий напій.       Хіната кожного року сидить у сльозах і згадує найкращі моменти з коханим: як вони готували різні страви на кухні та разів десять ледь не спалили власну квартиру, як безтурботно гуляли по набережній та годували качок, як вони влаштовували посиденьки аж до ранку, як відвідували собачі притулки та постійно читали книги у цій бібліотеці.       Вона пам’ятала усе до дрібниць, ніби й не проходило цих довгих та важких 7 років. За ці роки вона стала набагато сильнішою, вона легко могла за себе постояти. Але в цей день вона була вразлива та слабка, в цей день їй потрібна була підтримка.       Був прохолодний зимовий день. Вродливий хлопець зі яскраво-смарагдовими очима радісно прямував до своєї коханої. Із чудовим настроєм щасливий парубок із букетом білосніжних троянд іде по вулиці. «Цікаво, а їй сподобаються білі троянди?Такого кольору троянди я ще не дарував, хоча думаю,що їй сподобаються».       З радісними думками хлопець побачив свою кохану прямо перед його улюбленою бібліотекою. Він хотів зробити їй сюрприз, але не судилося здійснитися його планам. Дівчина обернулася і з жахом в очах крикнула ім’я коханого, та було надто пізно. Невідомий різко вибіг із-за машини і встромив ніж прямо у грудну клітку та втік звідти. Метью, не відчуваючи сили у ногах, впав на землю. Хіната із переляку припала на колінах біля свого коханого.       - Метью,тримайся! Прошу не вмирай! Я не зможу без тебе! Усе буде добре, я зателефоную у швидку! – її руки були у крові, вона намагалася зупинити кров, але це виявилось марним.       - Не пам’ятаю щоб ти любила плакати. Ти ж те сонце,яке заставляло мене жити.       - Мовчи,не говори так ніби ти помираєш,цього не бу..       - Все в порядку,рано чи пізно це мало статись. Просто знай: ти не повинна плакати і в ніякому разі не втрачала надії. Ти повинна бути сильною навіть без мене.       - Не кажи, не кажи так! Не йди від мене! – вона не могла нормально говорити і думати, думки були заплутані, а руки тряслись не від холоду, а від страху.       - Я в тебе вірю, не забувай мене… Пообіцяй, що зробиш виставку у Токіо, гаразд? – він розумів, що його час настав, він повинен її покинути, хоча так не хотілось.       - Обіцяю, - гірко плачучи відповідає і обнімає його.       - Я люблю тебе і завжди буду поруч…       Пройшло сім років і сьогодні вона виконає дану нею обіцянку. У невеликому музеї у самісінькому центрі Токіо відбулося відкриття виставки робіт молодих фотографів та скульпторів. Головною темою виставки було «Вічне кохання». На виставку прийшло безліч людей, про цю виставку було багато новин у пресі.       На всіх картинах та скульптурах були зображені пари закоханих. Лише в самому кінці зали майже на цілу стіну висіла неймовірної краси робота. На ній зображений справжній ангел. Його золоте волосся розвівалося по вітру,оксамитові очі дивились кудись в далечінь. Кожен хто дивився на цього ангела дивувалися його красою.       Лише Хіната стояла позаду людей. Усі розпитували про її модель, де вона його знайшла і хотіли з ним познайомитись. Вона лише посміхалася та міняла тему, їй будь-які питання були наче сіль на рану.       Вона справді змогла,вона виконала свою обіцянку. Хіна довго думала, яка робота повинна стати головною на її виставці. Дівчина вибрала ту саму фотографію із набережної, перша його фотографія яку вона зробила. Це було її улюблене пам’ятне фото.       Хіната довго стояла і роздивлялась портрет коханого. З посмішкою та сльозами на обличчі вона дивилася з такою ж ніжністю та любов’ю, як і в момент створення того фото. Сонце поволі заходить за горизонт, ласкаво освітлює багряно-жовтими барвами крізь вікна. Невеликі промінці яскраво відблискують на таблиці, на якій була написана їхня фраза. Це те,що говорили вони одне одному у найскрутніші хвилини, цією фразою вони підтримуватимуть своє кохання вічно. Цю фразу вона ніколи не скаже іншому, вона ніколи не покохає когось так палко, як кохала свого янгола.       Виставка закінчилась, всі розійшлись. Дівчина присіла на підлогу під картиною і глянула у вікно. Тихо, майже безшумно вона ридала від болю який огорнув її серце. Вона довго стримувалась, щоб не заплакати на при людях. Нарешті вона може дати волю емоціям. Як же їй хотілось почути його голос, відчути його обійми.       Небо затягнулось сірими хмарами і заридало. Вона згадала їхню першу зустріч.       «Моя душа завжди з тобою», прошепотіла вона.