Haven for lost souls

​У світі, де почуття — лише стрічка в бюджеті, Де ніжність з’їдає холодний розрахунок, Ми замкнені в цьому неоновім сеті, Де кожен другий — порожній рахунок. У хаосі цьому, в зламах металу, Де совість і вірність — товар не в ціні, Зоря твоя блідим вогнем проростала, І нутрощі випалила вщент мені. ​Випалено! З коренем. Твоїм клятим іменем. Воно, як тавро, на застиглих кістках. Світ дихає пластиком, рожевим інеєм, Тоне у сторіз, у фальші, в плітках. А мені від тебе — лише невагомість, Безпросвітна, жадібна, люта діра. Там, де була людяність, спокій і совість, Тепер лиш протяг і вугільна гра. ​Я в цій воронці блукаю тижнями, З тієї години, як ти — за поріг. Торгують інші цілями й тілами, Плетучи із вигоди складний батіг. Мене щохвилини вона поглинає — Ця в’язка, чорна, огидна муть. Вона, наче саван, на плечі лягає, Не даючи без хрипів повітря ковтнуть. ​Життя, як в казино, на кін — без залишку. Навіщо мені їх «безпека» й «права»? Коли в горлі гірко, а в серці — припадки, І в цій трагедії — правда жива. Любов до тебе отрутою в венах, Її не наситиш хвилинним «бажаю». Я не вірю їх вимірам, цифрам на сценах, Я в безодню твою добровільно пірнаю. ​І якщо у натовпі, що тхне лише глянцем, Хтось шепне: «Ти дурень, ти в полоні тіней! Він розум твій випив безумним рум’янцем, Ти просто осліп від марев-ідей!» Я не промовчу. Я обличчя оскалю В їх ситу сірість, в їх правильний стрій. Я крикну, згораючи в гніві й печалі: «Ти сам безнадійно сліпий, дорогий!» ​Ти сліп, якщо в цьому неоновім шумі, Де все продається — від сліз до богів, У смертнім вигині, в божевільнім зломі, Не бачив сяйва його берегів. Ти сліп, якщо цей вогонь первісний, Що в прірві очей його дико горить, Тебе не торкався молитвою звісною, І серце твоє дотепер не болить. ​Хай я — лиш руїна. Хай випалений і пустий. Хай цей світ меркантильно сміється. Та в хрипі моєму — ресурс золотий, Який нікому й ніде не здається. Я тону. Я дихаю чорною водою. Але я бачив те, що іншим не дано: Як у хаосі світу, над суєтою, Твій вогонь пропікає фінальне дно.