Стихи опустошённой души

Роблю ніби те, чого зовсім не маю. Та кожного дня «що далі – не знаю». Ходжу та блукаю: когось я шукаю. Чи правильно те, що тебе обіймаю? Ти дивишся в очі, сказав пару слів: Навколо пальця мене лиш обвів. Додому до себе, не в душу, привів. Та все ж обнадіяти мене ти зумів. «Усьому свій час» – сонливо шепочеш. Гадаю, що нічого планувати не хочеш. Страх, що з часом мене ти розтопчеш. Чи залишити все так, як є, захочеш. Писати я вíрші зовсім не вмію. Та лиш про взаємне дурненька мрію. Тихенько я очі прикрила – вірю. Але чомусь до тебе холодом не вію. Залиш всі слова мої десь на поличці. Якось побачиш посмішку на моєму обличчі. Десь залиш мені місце в душí «на узбіччі». Я сидітиму десь «на закинутому горищі».  Та все ж така думка, що тобі неважливо: Що думаю, бачу, чи що мені властиво. Не можу сказати я впевнено й сміливо, Що поруч з тобою спокійно й красиво. Поет я нікчемний – колись так казала. Гадаю, що тоді я про це не збрехала. Заспокоюю себе – сама це обрала. Та зараз те саме – як і колись згорала. Імʼя прикріпилось твоє на вустах. В душі їдкий хаос по всіх кутах. З тобою так добре, без тебе – ніяк.  Та все ж зрозуміла, що душею я бідняк. Можеш мовчати, як все прочитаєш. Я зрозумію, чому так вчиняєш. З голови зайві дýмки ти викидаєш.  Та хто я для для тебе ще досі не знаєш. P.S. Гадаю, що я не одна тобі вірші писала. Але я рада, що ти прочитав, як віддала. Можеш залишити їх десь під ліжком – Але мовчи, не став на шляху мені підніжку. Бо впасти не хочу, тому дай пройти: Навколо мене і так високі борти.  Тому зроби так, «як хочеш ти», Якщо це все «просто», то краще піди.