Верба

Осінь. Дуже красива пора року. Листя змінює колір. Рясні дощі все частіше поливають землю прохолодним дощем. Зараз вересень. Люди активно збирають врожай. У цей день було сонячно, а по блакитному небу час від часу пропливали білі хмаринки. Молодий хлопець п'ятнадцяти років сидів під деревом. Він невисокий на зріст, світле волосся і зелені очі. Це був Іван. Юнак відпочивав. Йому зовсім не хотілося нічого робити. — Іване, чому ти відпочиваєш, і зовсім не допомагаєш батькам? — до Івана підійшов високий хлопець, з темним волоссям, чорнобровий і з блакитними як небо очима. — Тарасе? Що ти тут робиш? — відповів Іван. Іван і Тарас не були друзями, скоріш приятелями. Вони жили по сусідству і бачились кожен день, так і познайомилися (точніше почали спілкуватися). — Твоя мати просила тебе покликати. Хоч Тарасу було лише сімнадцять він був серйозний і роботящий. Жінки вважали його найкращим кандидатом у чоловіки для своїх доньок. — Добре, — засмучено сказав Іван. Йому взагалі не хотілось працювати. Він був творчою людиною, любив співати, малювати і писати вірші. Хлопцеві нічого не залишалося як піти, бо мати з батьком будуть його сварити. * * * Закінчивши роботу всі йдуть додому. — Тарасе, ходімо до річки? — запропонував Іван, — сьогодні спекотно, а там якраз прохолодно. — Добре, ходімо. Але не довго, вже вечоріє. По дорозі хлопці розмовляли про заручини Миколи (старшого брата Івана) і Зоряни. — Ти напевно дуже радий за брата? — Так, він довго думав над освідченням, боявся що вона гарбуза винесе¹, — хлопець посміхнувся, а потім запитав, — а ти вже думав про майбутню дружину? — Ні, не думав, — честно відповів хлопець. — А я весь час про це думаю. У нас багато різних дівчат. І красиві, і розумні, і роботящі. Наприклад Марічка, вона весела. Або Наталка, роботяща і добра. А Леся — красива. І от як тут вибрати, — з усмішкою відповів Іван. — Тобі лише п'ятнадцять, куди ти так поспішаєш? — засміявся Тарас. За розмовою вони дійшли до річки. Сонце потихеньку сідало, а небо стало рожевим. Біля води бігали дітлахи, а під деревом сиділи дівчата і співали пісню Сонце низенько, вечір близенько, Сонце низенько, вечір близенько, Спішу до тебе, моє серденько! — Пішли сядемо під вербою? — запропонував Іван. Стара верба стояла майже на воді, біля неї можна сісти, сховатися у прохолодній тіні, дивитися на красивий пейзаж і слухати спів дівчат. Тарас кивнув головою. Хлопці сіли під дерево і мовчки дивилися на те як сідає сонце. З того часу вже друзі стали частіше бачитися. Також вони багато часу проводили під тою вербою після важкого дня. Час йшов, настала зима, все вкрило снігом. Час співати колядки , святкувати Різдво, ліпити сніговика. Лід на річці замерз, дітлахи почали кататися на ковзанах. — Тарасе, ходімо теж покатаємося. — Добре, але обережно. На льоду було багато людей і по необережності Тарас зіштовхнувся з якоюсь дівчиною. — Вибач, я тебе не побачив. — Нічого, зі мною все добре. Мене доречі Тетяня звуть, а тебе? — дівчина мило посміхалася — А мене Тарас. Зима швидко минула, настала весна. Розцвіли квіти, на деревах знову зелене листя, на дворі тепло. Цього дня Іван пішов до верби, щоб як і завжди посидіти зі своїм другом. Все як завжди, небо, річка, верба і спів дівчат. Спішу до тебе, та й не застану, Спішу до тебе, та й не застану, Вийду на гору, та й плакать стану. Хлопець стояв і чекав. Голуб, голубчик, голуб сизенький... Голуб, голубчик, голуб сизенький, Скажи, голубчик, де мій миленький. А твій миленький там за рікою... А твій миленький там за рікою, Склонив головку, стоїть з другою. Іван побачив що по дорозі йде Марічка. — Марусю, ти не бачила Тараса? — Звісно ж бачила, — радісно відповіла вона, — йду подругам розказувати, тільки що Тарас і Тетяна оголосили про заручини. Дівчина побігла далі, а серце хлопця ніби зупинилося. Він сів біля дерева, а по щокам полилися сльози...