Игрушка сего мира

RIZUPS – Щоденник Счастье... Хм, какое же это сомнительное слово. А люди верят в это... наивные. Хотя, может оно и есть. Не знаю. Мне оно не встретилось. Тяжело... Как же тяжело смотреть на улыбающиеся лица людей, когда тебе так хреново. Помню эти лица так, как будто это было вчера, хотя уже прошло много лет. Уже давно я не обращаю внимания на лица и улыбки людей. Они кажутся мне чем-то неестественным. Все мне кажется таким, и этот мир тоже. Он как будто пожирает нас, а мы верим, что способны управлять им... наивные. Я прокинувся від шороху і поскрипувань дерев, Навколо була темрява,ліс і без перерв Доносилися голоси,точніше інтонації Не знаю правда це,чи мої галюцінації.. Не пам"ятав,чому я тут лежав непритомним Дотиком включив ліхтар в телефоні, Посвітив навколо і побачив справа від мене Зошит сірого кольору і надпис "Щоденник". Мир выкручивает нас, выжимает все соки, упиваясь нашим горем. Он чрезмерно жесток. Но никто не замечает этого, наслаждаясь смутными моментами, так называемого, счастья. А мы безоговорочно верим ему. Принимаем всё, как должное. Борьба за счастье... смешно. От одного слова смешно. Я уже давно начала смеяться над подобного рода высказываниями. Борьба ничего не решает. Это всего лишь жалкие попытки людей развеселить этот мир и его подругу - Судьбу. Ведь все строится для того, чтобы развеселить эту маленькую компашку. Всё будет так, как должно быть. Поверьте, так оно и будет... Я відкрив і почав читати дивні рядки, Були химерні малюнки і ніби мокрі сліди. Це історія життя простої дівчини, Та після слів написаних,складності стають простішими. Не було там ні імені,ні вказаного віку, Слова рвали папір,як рветься душа від крику. І не було там сміху,лише сльози і плач, Гори минулих поразок і нестерпних невдач. Я тоже раньше верила в то, что мы сами творим свою жизнь. Что мы её хозяева, но теперь смирилась. Мы всего лишь рабы этого мира. Жалкие. Беспомощные. Наивные... Тошнит от этого. Без душі,без лиця і без імені, Її сердце живе там,де тіні всі. Де загублені душі скалічені, Не знаходять притулку у вічності. Постаті зникли у темряві, Вони ані мертві,ані живі. Розгорілось життя,наче вогнище, Розійдися пітьма,хочу жити ще... Я стою на краю обрыва и смотрю в пустоту. Всё это забавляет меня. Потянуло на философию. Давно такого не было. Я думала, меня уже ничего не удивит. Я давно перестала ждать чего-то. Все это всего лишь жалкие подачки судьбы для ее собственного веселья. Наверняка, это забавно – наблюдать, как маленькие людишки радуются малюсеньким шансам и пытаются что-то делать, когда находят лазейку и выкарабкиваются немного из бездны. И вот, когда у них уже почти получилось, толкать их обратно, обрывая все пути назад... Все починалось зі слів:"За що мені така кара?! Чому моє життя схоже на чужі кошмари? Я так стараюсь бути сильною,Чому я досі тут?" Прочерки і крапки,інтригований етюд. Коли їй було вісім-їх покинув тато, В однокімнатній квартирі,на мамину зарплату. Ледве вистачало ,щоби не вмерти голодною смертю, Це існування в Україні,будемо відверті. Терпіла насміхання вчителів і однолітків: "Ти невдаха!Сирота!Куда втікаєш?Звідки?" Ковтала сльози,терпіла,прибігала додому, А там ридала,ревіла,два роки потому. У мами появився другий,це як "легальний"вітчим, Вона дізналась про жорстокість,ну а це навічно. Невдовзі мама захворіла і мами не стало, Коли читав я ці слова-душу вивертало! Остался шаг. Один лишь шаг. И все закончится. Улыбка расползается на лице. Прощай мир. Теперь у тебя на одну игрушку меньше. Надеюсь, я тебя повеселила. И еще - у тебя нет чувства юмора, не гордись собой. Ты... ай, ладно. Мои слова и мысли уже ничего не значат, это только глупая попытка ранить того, кто все эти годы мучил тебя, но она не увенчается успехом. Это бесполезно. Радуйся, геймер, минус один в твоей игре. Я продовжував читати, і так розділ за розділом, Серце ранила слова,як пекучим пострілом. Вона втекла із дому,від бидла і п"яних компаній, Це,як втекти від алігатора в зуби піраній! Де ночі на вокзалі,знущання перехожих, Благання милостині біля домівок Божих. Недоїдання,постійні болі,повсякденне, Бажання закінчити давно початий щоденник. Але її ніколи не сприймало людство, Назва останнього розділу-"Моє самогубство". Я здригнувся!Пуста сторінка..Її фото.. І сліди від пальців..плями від болота.. Я придивився на фото і підвівся на ноги, Її очі від болю просили допомоги. Раптом я злякався,до плеча доторкнулась рука, Я різко обернувся...це стояла Вона... Не верь этому миру. Мы всего лишь игрушки в его руках. Он на пару с Судьбой играет во что-то... Наверное, шахматы... не знаю точно. Если ты счастлив сейчас, я рада за тебя... Держись за это чувство и ни о чем не думай, а то придется осознать многое. Живи. Живи так, как будто это последний день. Не думай о моих словах. Ты осознаешь это сам. Рано или поздно. Это не столь важно. Живи, игрушка сего мира. Живи в неведении. Так проще. Без душі,без лиця і без імені, Її сердце живе там,де тіні всі. Де загублені душі скалічені, Не знаходять притулку у вічності. Постаті зникли у темряві, Вони ані мертві,ані живі. Розгорілось життя,наче вогнище, Розійдися пітьма,хочу жити ще...