Кіт

Я опускаю зброю, знявши каптур, витираю сльози з обличчя, проморгуюсь. — Чімі. — Вимовляю голосом Міна, голосом надії. Замість того, щоб вистрілити йому в обличчя. Підіймаю руку наставляючи на хлопця ствол, опускаю ніби не повинен його знищити як велить борг, підходжу до нього підіймаю ствол знову, опускаю. Хапаю за шию наблизившись в полотна. — Юнгі. — шипить він підводячись навшпиньки випустивши все з рук, хапаючись за рукав мого худака. Пухкі губи, чорні очі, пухнасті вії часто тремтять. Відшвирую Чіміна вбік від трупа. Направляю пістолет на блакитне волосся. — Сука! Якого хуя я не можу? — Я не хочу! Зовсім не хочу! — Цілком не хочу тебе мочити! — Розумієш? — Так — Тихо сичить той. Зовсім навпаки я хочу обійняти його понюхати волосся закопавшись в їх пальцями, погладити спину, хочу взяти його на руки віднести в спальню трупа і впитися губами в його губи, порвати на ньому сорочку, облизати соски і… і. Хочу говорити з ним, обіймати тримати за руку не на секунду не втрачаючи з виду, хочу гуляти та снідати з ним безцільно проводити час, аби тільки з ним… Юнги суччя погань, я не ти це не моє, пішов нахер зі своїми гейськими почуттями мент поганий. Хочу відпустити, прогнати Чіміна, що дивиться мені в очі, не можна! Стріляй! — Не можу. — Б’ю себе по обличчю, багато думок, не можу думати. — Вставай. — Машу пушкой вгору вниз. У голові каша грьобана пам’ять активізує вже моїми почуттями до цього хлопця. — Агрхх. складно думати. — Піднімайся! — Хапаю його за талію підіймаючи на ноги. Стоп зберися, включай мізки, відпустиш і повернешся з таким відео записом, то труп, дуболом мене вб'є спочатку відріже вуха потім хвіст, потім грохнуть його теж знайдуть і вальнуть. Знищити запис? Розговорять зіллям вальнуть обох. Обрізати запис не варік зразу розкриють. Можна вбити всю команду, видати за напад вовків. Втекти заникатися та чекати. Агххх.рр.р що робити? Як не здохнути? Нісенітниця якась. Сука. Сукаа! Сука…аааа…!!! Вбий Чіміна, просто вбий Чіміна тебе покарають за соплі, але ти житимеш. Ні! Ні. Чому він мовчить? Чому дивиться мені у вічі та мовчить. Що зі мною не так? Я перевертень, я кіт. Де мої вроджені інстинкти, де рефлекси холоднокровного вбивці. Ну так, паршиві ментівські емоції кинули їх у клітку під замок. Так? Так… Я вимикаю запис на камері. — Хто знає, що ти тут? — Запитую відступаючи. Чімін потирає лікоть підступаючи ближче. — Ні хто, це старий клієнт Юнгі… — вказує на жирне тіло. — Я знаю його вже давно, випадково зустрілися. Ще вранці домовились на десяту вечора, приїхав сам на таксі. — Один. — Дзвонив йому? — Ні. — А він тобі? — Ні. він не має мого номера. — Ну так, нового… — Я пам’ятаю, все нове, Чіміна! — Нова країна, нове життя, нові сторінки, нові номери, нове коло спілкування, минуле минуло. Ніби й не було старого життя, так Чімі? — Юнгі...... — Набридла робота? — Чи всрав усе на Кубі? — Всрав. — Він обіймає себе, повертаючись до мене спиною. — Подивися. — Тихо каже скидаючи сорочку з плечей. Величезна котяча морда скалить ікла від шиї до попереку, у світлі мерехтливої люстри бачу блискучі смужки, що виступають горбочками над гладдю забитої шкіри. Торкаюся однієї, Чімін здригається, проходжуся пальцем, доходячи до перехрестя, веду вгору до чергового. Розгніваний кіт приховує побої хлестом, батогом, різкою? — Там кримінал відтиснув у мене все Мін. — Заїкаючись і опускаючи погляд каже він. — Партнер виявився винен небезпечним людям, він зник, мене катували, мучили, били, змусили віддати все. — Давно повернувся? — Нахиляюсь піднімаючи сорочку, накидаю йому на плечі. — Взимку. — Я не міг, розумієш, не міг подзвонити тобі. — Хотів, але як? — Я ж, ти ж, ми… — Не ширяє, де живеш? — Вдома. — З матір’ю? — Вона померла у травні. — Пак застьобує сорочку, повертається до мене. — Тромб відірвався, і немає мами. — Хто знає, що ти в місті? — Мама знала, ну там сусіди якісь. — Мамина сестра, але вона з області з похоронів не зв’язувалась. — Все. — Друзі, подруги, клієнти? — Ні, не хто, нікого в мене немає Мін. — Я не з ким, не хто не знає. — А цей? — Тикають стволом у бік трупа. — Перший, за довгий час, за весь час, як повернувся. — Сука. — Бабки налом узяв? — Так. — Ну да. Поховав маму відгуляв траур, вирішив зайняття справою? — Гроші потрібні, думав ну там дві зустрічі три, ну чотири, і все. — Невелику кав’ярню хотів відкрити, затишну. — Нові запахи життя, так? — Чім, ти хочеш жити? — Хочу. — полохливо відсувається від мене, кидає біглий погляд на колишнього клієнта. — Хто знає, що ти в місті? — Яж вже говорив. — Якщо ти брешеш труп, і я труп, і всі твої близькі. — Правду Чім! — Я не брешу. — Не міг, сміливості не вистачало з кимось зустися. — Я ж… — Так Так. — Ти ж усіх за борт коли поїхав. Нове життя, все нове. — А тепер ми тут і я мушу тебе убити Чіміна, інакше уб’ють мене. — Але ж не хто ж не знає. — Я знаю. — І камера писала. Він мовчить часто дихаючи. Я хочу обійняти його, але не рухаюся з місця, ховаю зброю під худі за ремінь джинс. — Дуй додому Чім. Збирай шмот і чекай у сквері на нашому місці. — Добре. — Відразу погоджується схлипнувши. — А ти? — Телефон з собою? — Там. — вказує на портфель на підлозі. Піднімаю, дістаю трубку простягаю йому. — Розблокуй. Виконує простягаючи телефон назад. Чекаю списки дзвінків есемесок, в основному спам, не бреше. Зовсім один не друзів, не знайомих. Прибираю телефон у кишеню так само, як і банківські картки. — Відійдеш за пару перехресть, зловиш тачку. — Платиш налом, бабки бачив є. — Збираєшся і чекаєш мене біля фонтану я все вирішу. — Жодних засобів зв’язку з собою, не ноута, не планшета. — Одягнися непомітно волосся прикрий. Привертаєш увагу. — Ні кому не слова Чім, ясно? — Д.да. — Киває. Дивлюся на нього, ото сука. Хочеться понюхати його волосся. — Те, що я задумав або вб'є нас обох, або ще поживемо. — Хто ти Юнгі? — Нарешті наважується просити він. — Дізнаєшся коли зустрінемося, буду не раніше половини шостого ранку. — Все запам’ятав? — Так. — Тоді йди. Тихенько кошенятком. — Я буду чекати тебе. — Цілує в щоку, відвертається, збираючись йти. Я не витримав підійшов ззаду обійняв, притулився всім тілом починаючи цілувати шию. Вдихати запах волосся. Він застогнав, тихо майже пошепки. Розвертаю його до себе цілу потискуючи м’які ягідниці. Падає шапка, очі Пака округляються, я різко відпихую його від себе натягуючи каптур. — Вибач. — Йди. Він повільно розвертається, одягає кросівки, дивиться в вічко і виходить за двері зі словами. — Я буду чекати.