Финское лето

Машины катились по тёмным дорогам, фары резали ночь, а движки урчали, как голодные звери. Никто не говорил — все и так понимали, что назад пути нет. Дед сидел впереди, сжимая топор. — Парни… Без резких движений. Работать будем чисто, быстро. Никакого шума, пока не понадобится. Зек кивнул. — Главное, чтобы с нашей стороны никто не слёг. Лаури нервно закурил. — Охуеть… Мы вообще понимаем, куда едем? Это же… не просто драка, да? Славик хмыкнул. — Ну да, бля, сейчас подойдём, по морде им надаём и разойдёмся. Ты чё, реально думал, что это всё просто так? Я сжал кулаки. — Не ссыте… Если не мы, то кто? Впереди показались огни — база Кярмеенпеса. Эта ночь станет последней для кого-то. --------------- Далі все державную, якшо вам не нравиться, дуйтє нахуй Приїхавши перед нами встала товпа людей... яку на себе взяла банда Зека... Лаурі кинув на мене короткий погляд, ніби перевіряючи, чи я готовий. Я кивнув. Відступати вже було нікуди. Натовп противників рушив на нас, і Зек з пацанами першими пішли в бій. Дід стояв поруч, стиснувши кулаки. — Ну що, хлопці, хто перший? — промовив він, дивлячись просто в очі лисому, що до нас звертався. Той скривився в усмішці, підіймаючи кастет. — Старий, ти думаєш, що зможеш мене налякати? Дід не відповів. Просто швидко й різко заїхав йому кулаком у ніс. Лисий відскочив назад, голосно матюкаючись, а ми з Лаурі та Славком уже були в центрі сутички. Удар. Відчуття розбитих кісток під кулаком. Біль у ребрах від зустрічного удару. Хтось із наших схопив цеглину і запустив у натовп. Крик. Ляскіт розбитої пляшки. Ця ніч вирішить усе. Лаурі кинув на мене короткий погляд, ніби перевіряючи, чи я готовий. Я кивнув. Відступати вже було нікуди. Натовп противників рушив на нас, і Зек з пацанами першими пішли в бій. Дід стояв поруч, стиснувши кулаки. — Ну що, хлопці, хто перший? — промовив він, дивлячись просто в очі лисому, що до нас звертався. Той скривився в усмішці, підіймаючи кастет. — Старий, ти думаєш, що зможеш мене налякати? Дід не відповів. Просто швидко й різко заїхав йому кулаком у ніс. Лисий відскочив назад, голосно матюкаючись, а ми з Лаурі та Славком уже були в центрі сутички. Удар. Відчуття розбитих кісток під кулаком. Біль у ребрах від зустрічного удару. Хтось із наших схопив цеглину і запустив у натовп. Крик. Ляскіт розбитої пляшки. Ця ніч вирішить усе. Вдар за ударом.. Товпи давили друг друга. А я стояв розуміючи шо якшо не вирішу, то ми всі помрем Лаурі відскочив назад, тримаючись за плече. Славко, матюкаючись, рубонув когось битою і впав, коли його вдарили в живіт. Дід схопив одного за комір і врізав йому головою в перенісся, а той упав без свідомості. Я стояв посеред цього хаосу, важко дихаючи. Очі бігали по полю бою. Натовпи людей тиснули один на одного, кулаки розбивали шкіру, кров лилася по асфальту. Ми не могли виграти так. Їх було більше, вони мали перевагу. Я зціпив зуби. — Лаурі, Славко! До машини! — закричав я, відкидаючи нападника ударом ліктя. Дід глянув на мене з розумінням. — Маєш план? — Якщо ні, то всі здохнемо. Дід тільки посміхнувся. — Тоді роби, хлопче. Я підтримаю. Я підскочив до Славка, підтягнув його на ноги. — Машина, бляха, швидше! Ми побігли, пробираючись крізь натовп, коли я побачив щось, що змінило все — каністра бензину біля розбитого гаража. — Лаурі! Бери її! Він не став питати. Схопив каністру, кинув її мені. Я відкрутив кришку і вилив паливо просто між нами і ворогами. — Славко, запальничка! Той кинув мені «Зіппо». Я підпалив бензин. Вогонь спалахнув стіною між нами та ворогами. Люди відсахнулися, крики змішалися зі страхом. Це був шанс. — В машину! — крикнув я, і ми кинулися тікати. За спиною палало, і я розумів — ця ніч залишиться в пам’яті всіх. Нас зупинила пробита шина... і те шо перед нами встав сам главний з усієї банди Головний стояв прямо перед машиною, широко розставивши ноги, руки в кишенях. Його очі блищали в світлі фар, а на обличчі грала ледь помітна усмішка. — Кінець дороги, хлопці, — його голос був спокійний, навіть дружній, і від цього ставало тільки гірше. — Ви, бляха, думаєте, що зможете просто взяти і піти? Я вирвав двері машини, стискаючи в руці металеву трубу. Лаурі вже тримав биту, Славко відтягнув затвор воздушки, а дід просто стиснув кулаки. — Ми не з тих, хто падає на коліна, — сказав я, дивлячись прямо йому в очі. Головний зітхнув і, повільно дістаючи з кишені ножа, зробив крок вперед. — Шкода, що ви такі вперті. За його спиною маячили ще кілька тіней. Їх було п’ятеро. П’ятеро проти нас чотирьох. — Це твій шанс, — сказав дід, звертаючись до мене. Я стиснув трубу міцніше. — В який бік? Дід усміхнувся. — Убити або вмерти. Головний змахнув ножем. — Вибір за вами. І бій почався. Один момент і перед моїми очима пролетіло все життя.. надії діда.. життя Славка.. радість недодіда Лаурі.. Мої родичі Потім тьмяна тьма.... І я просинаюся весь в крові..... надімною Славко.. якому вирізали око.. Лаурі, якому зламали ребра.... и дід..... Точніше його труп.... бо його пирнули ножем у серце..... Я відчув, як світ починає хитатися. — Не спи, бля, — прохрипів Славко, спльовуючи кров. — Нас ще не добили. Лаурі кашлянув і насилу піднявся на ноги. — Йобані… Вони вернуться… Я ледве зібрав думки докупи. Все, що було до цього — гонки, алкоголь, літні ночі біля вогню — тепер здавалося чимось далеким, майже не реальним. Перед нами стояв вибір: втекти… чи довести все до кінця. — Через тебе дід помер... і дядька теж вбили.... Ми тут враховуй єдині вижили.. Я поглянув на Лаурі — Як це, через мене? — А от так.. взяв і впав у відключку! Ми тебе захищали.. хоча могли захистити їх..... А тепер, прошу їдь своєю дорогою.. А ми якось.. докульгаємо до лікарні самі.. Я подивився на Славка, той тримаючись за лице подивився на мене ніби кажучі "Геть звідци, ми тебе бачити не раді..." Я стояв, ніби прибитий до землі. У вухах дзвеніло, у горлі стояв клубок. Хотілося щось сказати, виправдатися, але слова застрягали між зубами. — Ви жартуєте… — ледь видавив я. Лаурі гірко посміхнувся: — А я виглядаю так, ніби мені смішно? Його голос був сиплим, порожнім. Не таким, як раніше — не тим самим голосом друга, з яким ми пили пиво, билися і гнали під рев моторів. Славко мовчки відвернувся, притискаючи брудну ганчірку до свого знівеченого обличчя. Я зробив крок уперед, але Лаурі підняв руку. — Не треба, — його очі блищали, чи то від люті, чи то від болю. — Просто йди. Я ще раз подивився на них, на мертве тіло діда, на брудний, залитий кров’ю ґрунт. Я зробив кілька кроків назад. Потім розвернувся і пішов. Вперше в житті я був по-справжньому один. Машина зламана..... Я іду по дорозі один.. Без дружніх розмов.... в ніч.. я кульгаю від болю.. до дому ідти чотири години.. чи протяну я?...... Кожен крок віддавався болем у всьому тілі. Ноги тремтіли, ребра стискало так, ніби вони ось-ось луснуть. Темрява поглинала все навколо, лише місяць блимав крізь хмари, освітлюючи порожню дорогу. В голові крутилися думки — уривки, спогади, голоси. «Через тебе дід помер…» Я стиснув зуби, відганяючи голос Лаурі. «Ми тебе захищали…» Знову цей клятий дзвін у вухах. Десь у полі завила сова. Дорога тягнулася, наче нескінченний кошмар, і кожен наступний крок здавався ще важчим. Холодний вітер пронизував до кісток. Я не знав, чи дійду. Але зупинятися було не можна. Пройшовши дві години... я впав десь у полі.. і почав плакати.... У мене немає.. ні родичів.. ні друзів... тепер тільки я..... і порожнє село.... Сльози текли самі по собі, змішуючись із пилом і кров’ю. Я лежав у мокрій траві, дивлячись у чорне небо, і розумів — усе, що було, більше не повернеться. Дід мертвий. Дядько мертвий. Славко і Лаурі мене ненавидять. Вітер гнав хвилями траву навколо, і здавалося, що поле теж шепоче щось, тільки я не міг розібрати слів. Я залишився один. Абсолютно один. Хотілося просто лежати тут вічно. Забути про все. Забути, як болить серце, як ниють кістки, як пекло від зради роз’їдає зсередини. Але в глибині душі я знав — я ще не закінчив. Щось іще тримало мене тут. Щось ще не відбулося. Ще дві години і я докульгав до пабу.. зайшов.. там було весело... Я сів за дальній стіл, у тіні, де мене майже не було видно. В кишені залишалося кілька м’ятих купюр, вистачило б на дешеве пиво. Паб гудів, як ні в чому не бувало. Люди сміялися, хтось лаявся за столом у карти, бармен наливав черговий кухоль комусь із місцевих. А мені здавалося, що все це відбувається десь дуже далеко, ніби за склом. Я дивився на барну стійку і бачив не її, а розмиті спогади. Ось Славко махає мені з-за грального автомата, гордо демонструючи виграш у пару монет. Ось Лаурі сперечається з якимось дідом, розмахуючи руками, а я і дядько сміємося з цього цирку. Ось дід бере келих, дивиться на нас із легким прищуром і каже: — Бачиш, онуки, життя — це серія ставок. І тільки ти вирішуєш, коли йти ва-банк. Я стиснув пальці в кулак. Ця ставка була програна. Але чи все ще скінчено? Але мені було вже суто пофіг.. чи скінчено чи ні.... Факт що ми програли.. вже не ми... А я..... Я підійшов до барної стійки замовив декілька рюмок виско-градусного Кілью і випив все залпняком... Алкоголь пекучою хвилею спустився в шлунок, обпікаючи нутро, але бажаного сп’яніння не приносив. В голові лише гул, як після вибуху. Бармен мовчки дивився на мене, витираючи склянку. Я бачив у його погляді те, що і сам знав: я вже не той, хто заходив у цей паб колись. — Ще, — глухо кинув я, штовхаючи порожні рюмки ближче до нього. — З тебе вистачить, — відрізав він. Я вже відкрив рота, щоб сперечатися, коли хтось штовхнув мене в плече. — Ти що, один бухаєш? — знайомий голос, але не такий, як раніше. Грубший. Я повільно повернув голову. Славко. Одне око перебинтоване, друге — сповнене темряви. Він дивився на мене довго, важко, а потім мовив: — На вулицю вийди. Нам треба поговорити. Ми вишли... Славко був злий.. — Це можливо наша останьння розмова.. У Лаурі дуже поганий стан.. Його повезли в лікарню в якій ми лижали... да та сама за 30 км від села.... А я.. мені повезло... Правда тепер я кульгаюча скотина... З одним оком... І все через тебе... Я мовчав. Бо що тут скажеш? Він має рацію. Усе, що сталося — мої грьобані прорахунки. Славко зціпив зуби, глибоко вдихнув і продовжив: — Я не знаю, що ти будеш робити далі. Та й чесно, мені вже байдуже. Але якщо ти думаєш тут лишитися, то хрін тобі. Вали звідси. Я знову мовчав. — Ти мене чуєш, бл*дь?! — він схопив мене за комір і смикнув. — Збирай свої речі і зникай. Тут більше нема місця для тебе. Я дивився на нього, відчуваючи, як щось всередині стискається і розсипається в порох. — А ти? — ледь чутно запитав я. Славко відпустив мене, відвернувся і прохрипів: — А я тут залишусь. Комусь же треба поховати діда. Славко продовжив — Якщо б не твоя тупа ідея полізти в дім алкаша.. дід був би живий! Ми би всі були щасливі! Я б не був однооким! А Лаурі би зараз не лижав в травмпункті!.. Я лише посміхнувся.. — А чи не ви пішли зі мною?.. ви могли і не ідти... Я не змушував.. да і... Славко перебив мене — МЕНІ ЧХАТИ ХОТІЛОСЯ НА ТВОЇ ВИПРАВДАННЯ! ЧЕРЕЗ ТЕБЕ ПОМЕРЛИ ТІ! КОГО МИ СУКА ЛЮБИЛИ! А ТИ! Він стиснув кулаки, глибоко вдихнув, ніби намагався заспокоїтись, але в очах палав вогонь люті. — А ти стоїш тут і посміхаєшся, ніби це все х*рня якась! Та ти взагалі усвідомлюєш, що наробив?! Я мовчав. Що я міг сказати? Він правий. Усе, що сталося — мої рішення, моя відповідальність. Славко зробив крок до мене, ніби хотів вмазати, але потім просто махнув рукою. — Я більше не хочу тебе бачити. Вали. І не повертайся. Його голос був глухий, безжальний. Це було не просто злість — це було прощання. Без шансів. Я дивився, як він кульгає, йдучи геть, не обертаючись. Вперше за весь цей час мене охопив страх. Страх не перед смертю, не перед ворогами, а перед самим собою. Бо я не знав, що робити далі. Я дивився, як Славко кульгає, йдучи геть, не обертаючись. Мене розривало зсередини. Хотілося сказати щось, пояснити, закричати, що це не тільки моя вина, що всі ми зробили свій вибір… Але слова застрягли в горлі. Я залишився один. Навколо шуміло село, яке більше не було моїм домом. Ніби все ще жило своїм життям, а я — вже ні. Мені більше не було куди йти. Я сів у паба як сидів мій дядько.. і вперше за все життя я поняв.. що він відчував... Він розумів.. що пьянки його до добра не доведуть... і я знов почав плакти.... передімною пролитіло 19 років нашої дружби.. все.. покадрово.... ніби слайд шоу..... В голові лунав голос Славка. Його слова били сильніше, ніж будь-які удари, що я отримував за все це літо. Я взяв ще одну рюмку. Обхопив її долонею, дивлячись крізь мутну рідину, ніби шукав там відповіді. — Дід… Дядько… Славко… Лаурі… — я прошепотів, але голосу майже не було. Пам’ять била по мізках, як молот. Ось ми малими лазимо по дахах старих будинків. Ось сміємося, коли дід вчить нас рибалити, а ми все одно ловимо самі лише палиці. Ось ми вперше тікаємо з дому на ночівлю в лісі, бо хочемо бути «справжніми чоловіками». Все це було. А тепер — лише згарище. Я зробив ковток, відчувши, як алкоголь обпікає горло. Може, так і треба? Просто зникнути в цьому пабі, як дядько? Забутися? Стати ще одним примарним силуетом, як ті, що тепер живуть лише в моїй пам’яті? Знову спогади.. Ось ми сидемо у Славка вдома і поїдаємо сухарики, купляні в магазині, паралельно шуткуючи. Ось ми, плаваємо в озері намагаючися потопити друг друга. Ось ми покурюємо синарки за домами.... Ось ми сидимо в старому гаражі, слухаємо касетний магнітофон, сперечаємося, хто краще — «Металіка» чи «Айрон Мейден». Славко жартує, що я — повний довбойоб, бо слухаю «таке гівно», а Лаурі піддакує йому, хоча сам не знає ні слова англійською. Ось ми вдираємося на дах школи вночі, щоб подивитися на зорі. Славко курить, я лежу, розкинувши руки, а Лаурі щось бурмотить про сенс життя. Ось ми вперше пробуємо справжнє самогонне пойло, яке нам продав якийсь сумнівний тип. Славко давиться і плюється, Лаурі сміється, а я відчуваю, як все всередині починає палати. Ось ми йдемо вулицею, кидаючи один одному недопалок, поки не закінчиться зовсім. Ось я отримую в щелепу на бійці після школи, а Славко витягує мене, кричачи, що я ідіот. Ось ми всі ще живі. Я закрив очі, провівши долонею по обличчю. Тепер залишився тільки я. Якщо б все було інакше.. Промовив я в голові.... Але нічого вже не змінити.... Порожнеча. Гіркота заповнює груди, ніби там замість серця тепер злежаний попіл. Я вдихнув тремтячим голосом і поглянув на барну стійку, де ще залишалася остання недопита рюмка. Якщо б усе було інакше… Якщо б я не поліз у той довбаний будинок. Якщо б ми не знайшли той клятий чемодан. Якщо б ми просто залишили все, як було, повернулися до своїх буденних справ. Але не залишили. Я підніс рюмку до губ, дивлячись у її дно, ніби там були відповіді. Але там була тільки темрява, така ж, як у моїй голові. Я випив і зрозумів — нічого вже не змінити. Так я провів ніч... додому повернувся вже у ранці.. пьяний.. голодний.. холодний...... І знову ці спогади... Двері дому скрипнули, коли я їх відчинив. Усередині було холодно, навіть холодніше, ніж надворі. Я кинув куртку на підлогу, навіть не намагаючись її повісити. Ледве дійшов до старого дивана й впав на нього, не роздягаючись. В голові гуло. Чи то від алкоголю, чи то від спогадів, які переслідували мене безжально. Ось ми всі разом — ще діти, безтурботні, сміємося, дуркуємо. Ось ми вперше крадемо батьківську сигарету й кашляємо, роблячи вигляд, що нам це подобається. Ось дід сидить біля мангала, розповідає старі історії, які ми тоді слухали з відкритими ротами. А ось — мертве тіло діда на холодній землі. Славко, закривавлений, з пустим виразом обличчя. Лаурі, що ледве дихає. Я затулив очі рукою. Хотілося заснути й більше не прокидатися. У мене почалася.. справжня дипресія.. Я лише пиячив.. матюкався.... і кричав від болю.. в один із днів я знайшов свій старий альбом.. с фотографіями.... Я листав сторінку за сторінкою, ковтаючи грудку в горлі. Ось дід, молодший, усміхнений, з пляшкою самогону в руках і блиском в очах. Тоді він ще не знав, що стане для мене всім. Ось ми зі Славком у його дворі — йому п’ять, мені теж. У нас на руках дерев’яні палиці, ніби мечі, а на обличчях — усмішки до вух. Ось Лаурі, сидить на лавці біля магазину, курить і мотає головою в такт музиці. Я пам’ятаю цей день… Тоді ми сміялися, бо старий магнітофон, який він притягнув, зламався і замість музики почав верещати. Я перегорнув ще одну сторінку. І тут… Фото з нашого останнього літа разом. Я, Лаурі, Славко, дід, дядько. Всі усміхаються. Ще живі. Ще щасливі. Рука затремтіла, коли я провів пальцем по обличчю діда. — Чому?.. — прошепотів я, але відповідь мені вже була відома. Ніхто не повернеться. Нічого не виправити. Я схопив альбом і жбурнув у стіну. Зі сторінок посипалися фотографії. Моє минуле розлетілося по кімнаті, як попіл. Я бездумно взяв телефон.. і почав для чогось скидувати фотки Славку.. який ігнорував.... Писав йому якусь дурню.. ніби всього того не було.... А потім.. прощальна авто відповідь..... — Привіт.. Ти наважився подзвонити.. мені?.. ха.. смішно.... Радій... я не просто уїхав.. я уйшов з життя.. Якщо ти зараз це чуєш.. то я або повісився.. або мене збила машина.. або я просто помер від синьки.. Це я також відправив йому як голосове.. А Нашо? Йому все одно буде похуй... Телефон вислизнув з рук і впав на підлогу. Я втупився в нього, ніби чекав відповіді, хоч знав, що її не буде. Порожня кімната. Запах перегару. Розбитий альбом. І голос у голові, що постійно повторював: «Все пішло по пизді. Все через тебе.» Я підняв пляшку з підлоги, зробив ковток. Гіркота. Чи то від алкоголю, чи то від життя. Здавалося, що цей світ вже не для мене. Всі дороги закінчилися. Всі зв’язки розірвані. Я знову подивився на телефон. Можливо, все ж таки відповість? Хоча б напише щось, хай навіть «Іди нахуй». Нічого. Тиша. Руки затремтіли. Що робити далі? Чи є сенс ще щось робити? Так продовжувалося ще місяць.. поки я остаточно не вирішив.. покінчити із собою...... Остання пляшка. Останній проклятий день. Я дивився у вікно на порожню вулицю. Село було мертве. Ні людей, ні звуків. Тільки вітер гнав пилом по дорозі. У голові крутилися обривки спогадів. Славко, Лаурі, дід... Всі вони пішли. «То чого я ще тут?» Я відкрив шафу, витягнув мотузку. Вузол. В голові знову голоси. «Не сци, всьо буде швидко». «А може, ще є шанс?» «Немає. Ти вже давно помер.» Я закинув мотузку на балку. Секунда. Останній подих. А потім... Гучний стукіт у двері. Але я вже нічого не чув.. мені було начхати.. мене вже сковала предсмерта ейфорія.. Приривками я бачив як мої двері виламуються... як хтось заходе... і поченає мене рятувати.. і голос такий.. знайомий.. але мені було вже до пизди.... Темрява поглинула мене. Я не відчував ні тіла, ні болю, ні страху. Тільки дивну, незрозумілу легкість. А потім— різкий вдих. Біль. Мене вирвало на підлогу. Легені горіли. Серце билося, як скажене. Перед очима маячіла розмита фігура. Хтось тряс мене за плечі, кричав. — Ти що, сука, здурів?! Голос... Я знав його. Я підняв голову. Переді мною стояв Славко. — ти.. оо.... ТА..та..так..ти.. прийшов?.. чи це.. все йобаний сон?.... ах.. у мене ве білка... Нема тут Славка..... Я з глузду зійшов.... от і все..... Славко грюкнув мене по щоці, аж у вухах задзвеніло. — Білка?! Ти йобнувся, блять?! Я тут, перед тобою, живий! Дивись на мене, гандон ти кончений! Я вдивлявся в нього, і ніби крізь туман починав розуміти— це не сон. Він був виснажений, блідий. Одне око заклеєне пов’язкою. Він хрипів від злості, але в очах... В очах було щось більше, ніж просто лють. — Я... я ж...— я не міг скласти слова. Славко схопив мене за комір і з силою трусонув. — Сука, ти зібрався здохнути, поки я живий?! Ти ж казав, що ми друзі, а? То що за херня, блін?! — Так .. ти сам.. сказав.. щоб я пішов... Чи я щось плутаю?..... — Я сказав, щоб ти йшов нахуй! — гаркнув Славко, ще раз трусонувши мене. — А не на той світ, сука! Він важко дихав, пальці стискали мій комір так, що здавалося, ще трохи — і він мене просто приб’є. Я дивився на нього, гублячись у власних думках. — То чого ти, блять, приперся? — прохрипів я. Славко різко відпустив мене і вперся руками в коліна, втупившись у підлогу. — Бо ти мені не байдужий, довбоєб ти нещасний... — тихо сказав він. — Бо якби ти здох, я б собі цього ніколи не пробачив... — На себе подивися! Ти вже літо майже пропив! Останні пару неділь і усьо! Осінь! У тебе срач! Ти вже місяць за комуналку не плотиш! Ходиш у селян гроші просиш на пиво.. — Та мені похуй! — гаркнув я, відштовхуючи його руку. — Нащо мені та осінь, нащо мені та комуналка, нащо мені взагалі це все, якщо їх більше нема?! Славко мовчав. Я бачив, як він стискає кулаки, як на обличчі з’являється ця знайома, гірка гримаса злості, яку він робив завжди, коли його щось реально зачіпало. — Їх нема... — він відступив на крок і глянув на мене майже з огидою. — А ми, блять, є! Ми живі! Але ти замість того, щоб хоч щось зробити, валяєшся у власному срачі і топиш свою голову в синьці, наче останнє гівно! Я не відповів. Він ще трохи постояв, потім різко обернувся до виходу. — Все. Я сказав, що хотів. Живи, як хочеш. Тільки потім не пиши мені передсмертних голосових, бо вдруге я тебе витягувати не буду. Він грюкнув дверима, і я знову залишився один. Я вийшов до нього і прокричав у слід — І ти так просто підеш? Прийшов рятувати друга, а потім його кинув? А ДІД ТОГО ХОТІВ БИ? А ДЯДЬКО? А В КІНЦІ КІНЦІВ МАЛЕНЬКІ ВЕРСІЇ НАЗ З МИНУЛОГО, ХОТІЛИ Б ТАКОГО? МИ З ПЕРШОГО КЛАСУ РАЗОМ! І ЯКЩО ТОБІ ПОХУЙ НА МЕНЕ, ХОЧ НЕ ПЛЮЙ НА ОЧІКУВАННЯ ІНШИХ! ЙОБАНИЙ ТИ ВИЛУПОК! Славко різко зупинився. Стояв спиною, мовчав, і я бачив, як напружились його плечі. — А що ти від мене хочеш? — нарешті сказав він, обертаючись. Його голос звучав втомлено. — Щоб я сидів з тобою тут і спостерігав, як ти себе вбиваєш? Щоб я знову тебе витягав, поки ти сам цього не хочеш? Я ступив крок уперед, стискаючи кулаки. — Я хочу, щоб ми знову були друзями, Славко. Я хочу, щоб все було, як раніше... Він усміхнувся, та в тій усмішці не було радості. — Нічого вже не буде, як раніше. Бо нас більше нема. Бо той, ким ти був, помер разом із дідом і дядьком. І той, ким був я, теж. Він зітхнув, сховав руки в кишені і додав: — Але якщо ти справді хочеш хоч щось змінити… То почни з себе. Я не буду тут сидіти і чекати, поки ти додумаєшся, що життя триває. Він ще трохи постояв, ніби даючи мені шанс щось сказати, але я мовчав. — Ти знаєш, де мене знайти, якщо наважишся жити далі, а не гнити, як алкаш... — сказав він наостанок і пішов геть. Я сидів один... Я декілька днів ще сидів думаючи.. і я нарешті.. вже на ранній осені.. вирішив.. все змінити.... Я встав, підійшов до дзеркала і ледь впізнав себе. Зморшкувате, втомлене обличчя, запалі очі, брудний одяг... Мене нудило від власного вигляду. Я прибрав у хаті. Вперше за кілька місяців. Вимив підлогу, викинув пляшки, витрусив постіль. Потім пішов у двір і просто стояв, вдихаючи осіннє повітря. Наступного дня я поїхав у місто. Взяв гроші, що залишились, і купив нормальний одяг. Постригся. Навіть помився в громадській лазні, бо в хаті досі не було гарячої води. Коли повернувся, відкрив фотоальбом. Дивився на обличчя, які вже не побачу в реальності. Дід, дядько, наші веселі компанії... — Я змінюсь, — прошепотів я. Наступного ранку я пішов у сусіднє село — шукати роботу. Село Алєв'єска.. Майже нічим не відрізняється від нашого.. та але все чого є спільного у них.. це озеро.. яке перетікало також і у них.. Я пішов уздовж озера, вдивляючись у знайомі, але водночас чужі місця. Повітря пахло рибою й вогкістю. Невеликий причал, кілька човнів, дерев’яні ящики зі снастями — схоже, я знайшов, що шукав. На березі стояв кремезний чоловік у дощовику. Він уважно слідкував, як двоє хлопців витягують сітку з води. Я підійшов ближче. — Ви керуєте тут? Чоловік повернув голову, уважно мене оглянув. — Хто питає? — Роботу шукаю. Він потер неголене підборіддя й хмикнув. — Ну що ж… Каймо. Тут мене всі знають. — Приємно. — Це ще питання. Руки в тебе цілі? Спина не зламана? — Поки що ні. — Ну, подивимось, чи це надовго. Хапай он того ящика. Роботи тут багато, балаканини мало. Тасканина була важка.. ящиками доводилося таскати не тіки рибу а і різні консерви.. і поки я робив повз мене проїхав якийсь мужик в магазинному халаті. Мужик у халаті був уже не першої молодості, але рухався швидко, ніби поспішав за чимось важливим. Він навіть не подивився в мій бік, просто кинув велосіпед біля причалу й рвонув до невеликого магазину через дорогу. Я поставив черговий ящик на дошки й провів його поглядом. — Хто це? — кинув я через плече Каймо. Той підняв голову, сплюнув убік. — Ахто. Магазинник наш, Вейкко. Завжди в справах, курча його мать. — У халаті? — Ну а що? Вже років двадцять у ньому бігає. Може, й спати в ньому лягає. Але якщо що треба — краще до нього. Він знає, хто в селі чим дихає. — Він кстатє, работає тут в магазинчику.. хочеш продукти купи, у еього там і запчастини до машини продаються, торомзуха там, масло моторне там, чи проводка.. чи то краска.. Ну корочє, хочеш, піди подивися Я потер руки, вдихнув прохолодне повітря й кивнув. — Ну, раз так, зайду. Мені якраз треба дещо... Каймо фиркнув, знову взяв ящик. — Дивись, щоб він тобі якусь хрінь не впарив. Любить він це діло. Я тільки махнув рукою й пішов до магазину. Двері відчинилися з легким скрипом, усередині пахло рибою, картоном і чимось, що нагадувало фарбу. Вейкко стояв за прилавком, щось писав у потріпаному зошиті, навіть не підняв голову. — Якщо за пивом — у холодильнику ліворуч. Якщо за фарбою — скажи, який колір, подивлюся, що є. Якщо просто потусити, то у мене роботи повно. Я склав руки на грудях. — Дядьку, а якщо й за тим, і за тим? Вейкко нарешті підняв очі, пробігся поглядом по мені, зітхнув і закрив зошит. — Ну добре. Чого тобі треба, хлопче? — Ящик пива, дві пачки цегарів.. і попрошу миюче срідцтво Вейкко хмикнув і потер підборіддя. — О, нарешті хтось у цьому селі почав мити підлогу, а не просто розливати на неї більше пива. Я закотив очі. — Просто давай, що просив. Вейкко не поспішав. Він розвернувся, відкрив холодильник, витягнув ящик пива, поставив його на прилавок, потім дістав дві пачки цигарок, покрутив одну в руках, уважно дивлячись на мене. — Щось я тебе тут раніше не бачив. Ти не з наших, так? — Ні, недавно переїхав, — буркнув я, витягаючи гроші. — Ясно, ясно... — Вейкко ще трохи повагався, але все ж кинув цигарки на ящик. — Ну, раз так, бери. Але не звикай тут ходити, як до себе додому. Я тільки фиркнув. — Не хвилюйся, дядьку, я не твій постійний клієнт. Вейкко щось пробурчав собі під ніс, але взяв гроші, відкрив касу й кинув туди купюри. Я забрав покупки, вийшов надвір і вдихнув холодне осіннє повітря. Час іти далі. Я вирішив що до зими Славу чипати не буду, там може і Лаурі підтянеться, кстатє про Лаурі. Я поїхав провідати його.. Лікарня зустріла мене знайомою тишею і запахом антисептику. Я не любив ці місця, і відчуття, що ось-ось побачу Лаурі в такому стані, тільки підсилювало тривогу. Палату знайшов швидко. Двері були прочинені, і я зазирнув усередину. Лаурі сидів на ліжку, притулившись до стіни, і дивився у вікно. Його обличчя було виснаженим, а ребра, мабуть, все ще давали про себе знати — навіть у такому положенні він обережно тримався рукою за бік. — Йо, філософ, — тихо сказав я. Лаурі повільно повернув голову. Очі його були втомленими, але жива іскра все ж залишалася. — Йо, — відповів він так само тихо. Я зайшов, поставив куплену дорогою банку кави на тумбочку. — Взяв тобі це. Бо знаю, що тут каву роблять таку, що навіть смерть не хоче її пити. Лаурі криво посміхнувся, але жарту не прокоментував. — Як ти? — запитав я, присівши на край ліжка. — Як думаєш? — він подивився на мене. — Поламаний, але ще живий. Я кивнув, не знаючи, що сказати. Обоє ми чудово розуміли, що питання тут не тільки у фізичних ранах. — А ти? — раптом спитав він. — Живий? Я хотів віджартуватись, але не зміг. Просто втупився в підлогу і видихнув: — Не знаю. — Ти вибач мене.. як би не я.. може зараз було би все куди краще... Лаурі протяжно посміхнувся і сказав — Не вибачайся... Ми всі винні в тому що сталося.. якщо б ми тебе відмовили.. може б і справді нічого і не було би.... Я підняв на нього погляд. — Ти серйозно так думаєш? Лаурі кивнув, але в його очах не було впевненості. — Ми всі зробили свій вибір, — сказав він. — І всі заплатили за нього. Я на мить заплющив очі, дозволяючи його словам осісти в голові. Хотілося вірити, що він правий, але почуття провини так просто не відступало. — А Славко? — спитав я. Лаурі скривився. — Та хер його знає. Він мене не відвідував. Але чув, що влаштувався десь на пекарню. Хліб пече, чи шо. Я сумно посміхнувся. — То він хоча б щось робить. — А ти? — Лаурі глянув на мене уважно. Я потер обличчя рукою. — Поки що просто працюю. В іншому селі. Там трохи легше, ніж тут. — Легше? — він гірко хмикнув. — Від себе не втечеш. — Знаю, — видихнув я. Ми мовчали кілька хвилин. — Як там хоч платять? — нарешті порушив тишу Лаурі. — Та, не супер, але вистачає. — А бухати кинув? Я зітхнув. — Скоротив. Лаурі знову криво посміхнувся. — Ну, вже щось. — Славко.. такий же гострий на язик як раніше... Ах.. Лаурі просміявся через біль — Охо.. не дивно.. ти не кори себе.. Він перший час буде на тебе ображатися.. а потім просто забуде.. не пам'ятаєш, як ви через пачку чипсів посварилися? Я мимоволі усміхнувся. — Та.. тоді ще цілу годину не розмовляли, а потім він просто прийшов і дав мені половину іншої пачки. Сказав: "Бери, покидьку, а то подавишся своїм гонором". Лаурі закашлявся, але сміх усе ще чувся в його голосі. — От і зараз так буде, побачиш. Дасть тобі чогось, може, хлібину з тієї пекарні. Я зітхнув. — Хотілося б вірити. — Вір. Бо без віри ти взагалі загнешся. Я глянув на нього. Лаурі виглядав слабким, виснаженим, але в його очах все ще жевріла іскра. — А як ти? Випишуть скоро? — Та хрін його знає. Кажуть, треба ще полікуватися. Хоча мені вже набридло тут лежати. — Коли виберешся, треба буде знову зібратися. Лаурі всміхнувся, але цього разу якось інакше. — Та треба. Але не так, як раніше. Я кивнув. — Не так, як раніше. — Добре, старий, поїду я, у мене справ ще вище криши Лаурі підняв руку в жесті прощання. — Дивись там, не накосяч знову. Я хмикнув. — Постараюся. Вийшовши з палати, я ще раз глянув у вузьке лікарняне вікно. Осіннє сонце ледь пробивалося крізь сірі хмари. Повітря було важке, з запахом мокрої землі та тління. Попереду було ще багато справ. Я не міг усе виправити, але міг хоча б спробувати. Так пролитіла неділя.. І в сусідньому селі я познайомився з одним крутим хлопцем, йому 18.. Його ім'я Йоонас.. У нього є стара Datsun 100A яку він намагається зібрати, і от ми зним її збираємо разом Йоонас виявився доволі товариським. Він розповідав про свою тачку з таким ентузіазмом, що я навіть почав перейматися його пристрастю. — Чувак, ця Datsun — справжній раритет! Я її з гаража діда витягнув. Він казав, що вона йому ще у 80-х дісталася. Правда, мотор довелося майже повністю перебирати. Я витирав руки від мастила та хитнув головою. — Ну, слухай, якщо ти її ще й заведеш, то взагалі ціна тобі буде. Йоонас розсміявся. — Заведу, навіть не сумнівайся! Просто треба ще трохи роботи. Ось бачиш, у тебе вже руки в мастилі, а значить, ти теж частина цієї справи. Я закотив очі, але всередині відчув щось схоже на задоволення. Не скажу, що прямо радів життю, але хоча б був зайнятий чимось корисним. — А я діда втратив.. на очах.. у себе ж... твій хочаб живий?.. Йоонас на секунду затих, опустив ключ на мотор і зітхнув. — Живий... Але вже не той. У нього Альцгеймер. Не завжди мене впізнає, інколи каже, що я його брат, інколи взагалі мовчить... Він витер руки об ганчірку, подивився на мене з якоюсь сумішшю жалю та розуміння. — Ти ж теж не просто так сюди приїхав, еге ж? Втікаєш від чогось? Я хмикнув і витягнув цигарку. — Не знаю… Може, від самого себе. Щось викликало у моєму серці дежавю.. ніби передімной стояв не 18-ти річний юнак.. а Славко... Може саме тому.. я так з ним здружився?... Йоонас щось говорив про свічки запалювання, але я вже не слухав. В голові крутилися старі спогади — Славко, озеро, сигарети за гаражами, нічні розмови під ліхтарем. — Гей, ти мене чуєш? Я кліпнув, повертаючись у реальність. Йоонас дивився на мене з підозрою. — Та, так… Просто задумався. Він кивнув і знову заглибився в мотор. — Буває. Тільки не загубися в цих думках, гаразд? Бо коли починаєш жити минулим, майбутнє може проїхати мимо. — Добре, пішли твою старушку збирати. А ти мені більше про село росповіси. Йоонас усміхнувся і махнув головою в бік старого «Датсуна». — Ну, ходімо, тільки не називай її «старушкою», а то ще образиться і зовсім розвалиться. Ми підійшли до машини, і поки він розкладав інструменти, я вирішив розпитати: — Так що там з твоїм селом? Я помітив, що воно якось… не дуже схоже на наше. Йоонас знизав плечима. — Та звичайне село. Правда, після однієї історії тут стало якось тихіше… Я зацікавлено підняв голову. — Якої історії? Він витер руки об ганчірку і зітхнув: — Кілька років тому тут була одна компанія… Ну, типу таких, як у вас. Вони вплуталися в якусь херню, і після того все пішло не так. — Добре.. не нагадуй а то у мене спогади.. це піздец.. Так ми і провели осінь.. Вона пролитіла швидше ніж я думав.. тут у сосіднюму силі прекрасно... тут також є паб та клуб.. Таке відчуття ніби я попав в своє село тіки з іншого всесвіту... тут все здавалося таким рідним... але і чужим Одного вечора, коли ми з Йоонасом сиділи в пабі після довгого дня під капотом його «Датсуна», я підняв погляд від напівпорожнього кухля й задумливо сказав: — Це місце… воно ніби наше село, але щось в ньому не так. Знаєш це відчуття, коли знайомий дім, але ніби всі меблі переставили? Йоонас хмикнув і зробив ковток. — Ти просто звикаєш. Часом люди тікають від минулого і знаходять новий дім, навіть якщо спочатку він здається чужим. Я гірко посміхнувся. — Та я не тікав… Я просто… не міг там більше залишатися. Він не став питати чому, і я був йому за це вдячний. Ми просто сиділи в тиші, поки десь у кутку хтось сміявся, а з колонки тихо грав старий фінський рок. — Скоро зима.. а там різдво.. Що думаєш рідним на різд.. а.. пробач.. я.. забув.. Я подивився нього і посміхнувся — Все в нормі.. У мене рідні в місті є.. хоча туди я не повернуся.. так чисто приїду подарунки превизу і тут чілити Йоонас кивнув, трохи винувато потупивши погляд. — Ну, якщо що, можеш святкувати зі мною. Мати завжди наготує стільки їжі, що вистачить на половину села. Я усміхнувся, хоча всередині щось кольнуло. Колись і в мене було таке Різдво — тепле, гучне, зі сміхом і запахом хвої. Тепер… Тепер усе змінилося. — Глянемо, як піде, — відповів я, відпиваючи з кухля. Йоонас весело ляснув мене по плечу. — Буде круто! Якщо зима тебе тут не замете, звісно. Ми розсміялися, хоча десь глибоко всередині мені було трохи моторошно. Зима — це завжди про минуле. І я не був певен, що готовий до всіх спогадів, які вона принесе. Під зиму ми зібрали датсун, він правда не відрегульований.. але їде.. Йоонас, закопчений у мастилі, витер руки об ганчірку й захоплено кивнув на авто. — Ну що, заводь! Подивимось, чи не розвалиться на ходу. Я сів за кермо, провернув ключ — мотор загурчав, трохи кашлянув, але не заглух. — Йоб твою мать… — пробурмотів я, натискаючи на газ. Йоонас засміявся. — Бачиш? Я ж казав, що ми її піднімемо! Я пустив машину по ґрунтовці, відчуваючи, як гума пробуксовує на мерзлій землі. На обличчі Йоонаса світилася чиста радість. Я навіть заздрив йому трохи. Його життя ще не встигло перетворитися на згарище. — Ну що, святкуємо? — крикнув він, коли я зупинився біля сараю. Я хмикнув і вийшов, ляснувши його по плечу. — Святкуємо. Але не переборщи, бо ця тарантайка ще потребує рук. — Та це дрібниці! Головне — вона їде! І чомусь мені стало трохи легше. Може, хоч ця зима не буде такою жахливою. Я не жалію що залишився тут.... Фінляндія гарна країна.. а у нас в селах.. ще краще.. тихі лерева хвої та ялинки розміром з п'яти-поверхівку.. запах хвої.. навіть літом тут гарно.. а земою... ніби рай.. Я дивився на засніжені верхівки дерев, що хиталися під легким вітром. Повітря було настільки чистим і прохолодним, що здавалося, ніби воно пронизує легені наскрізь. Тут усе було іншим. Ніякої міської метушні, ніякого гулу машин чи шуму п'яних компаній під вікнами. Лише спокій, тиша та природа. Йоонас стояв поруч, запалюючи цигарку. — Ти, схоже, справді тут прижився, — мовив він, випускаючи в небо білу хмару диму. Я лише кивнув. — Воно того варте. Тут якось… по-справжньому. — Ну, це точно, — посміхнувся Йоонас. — Але не забувай, що скоро Різдво. Вже придумав, що будеш робити? Я знизав плечима. — Ще не знаю. Але, мабуть, залишуся тут. Йоонас штовхнув мене ліктем. — О, тоді доведеться тебе витягнути на святкування. У нас тут, між іншим, непогані гуляння бувають. Я усміхнувся. Може, ця зима справді буде трохи кращою за попередню.