Шепіт Часу

☽ ☼ ☾       Тут не було часу. Він не тік крізь пальці, не забирав найдорожчі моменти, не відбирав у них пам’ять. Все просто… було.       Юна відкрила очі, і її серце не боліло. Вона стояла на березі нескінченного океану світла. Вода була прозорою, спокійною, ніби віддзеркалювала всі її думки, а над головою не було ні сонця, ні місяця — лише небо, пронизане м’яким сяйвом. Це не було звичайне небо, яке вона знала. Тут воно не мало кінця, не мало меж.       Вона зробила крок. Її ноги ледь торкалися поверхні, і здалося, ніби вона не йде, а пливе у цьому світі. Вітер не дув, але легкий подих теплого повітря ковзав по її шкірі, ніби запрошуючи йти далі. Юна повернула голову — і побачила його.       Марк стояв на пагорбі, з якого відкривався краєвид на нескінченність. Він був таким, яким вона його пам’ятала. Ті самі глибокі очі, у яких вона завжди бачила більше, ніж просто погляд. Та сама усмішка, така ніжна, така справжня. Її ноги несли до нього, серце билося в грудях, але цього разу не від страху. Від щастя. Він мовчав, але в його очах було більше слів, ніж будь-коли. Юна зробила останній крок і торкнулася його руки. Тепло. Живе.       - Ти тут… - її голос був схожий на шепіт.       - А куди ще я міг піти? - Марк усміхнувся і сплів їхні пальці разом.       Юна здригнулася від цього дотику. Вона більше не чекала болю, не чекала холоду. Вони більше ніколи не розлучаться.       - Ми… це наш новий світ? Марк кивнув, повільно провівши рукою по її щоці.       - Так. Ми більше не прив’язані до минулого. Ми тут. Разом. Вона видихнула. Разом.       Юна раптом відчула, як щось змінюється. Океан навколо них почав світитися ще яскравіше. У повітрі закружляли золоті іскри, ніби саме небо раділо їхній зустрічі.       - Я так довго цього чекала…       - Я теж…       Марк не відпускав її руки. Він дивився на неї так, ніби вперше. Без тіні смутку, без того болю, що вони носили в собі все життя.       - Ми з тобою ніколи не мали шансу… жити разом, правда? - Юна нахилила голову. Марк зітхнув і провів пальцями по її волоссю.       - Так. Але це вже неважливо. Ми нарешті знайшли один одного. І більше нічого нас не розділить. Юна закрила очі, відчуваючи, як хвиля теплого світла огортає їхні тіла.       - Знаєш… я завжди боялася, що забуду тебе. Що ти забудеш мене.       Марк притягнув її ближче, і вона вперше за довгий час відчула абсолютний спокій.       - Я тебе пам’ятаю. Завжди пам’ятатиму.       Юна усміхнулася і притиснулася до нього. Вони стояли так, без слів, просто насолоджуючись тим, що більше ніколи не доведеться прощатися.       - Що тепер? — тихо запитала вона. Марк підняв голову і глянув у небо.       - Ми можемо зробити все, що захочемо. Ми більше не залежимо від часу, від прокляття, від світу людей. Це тільки наша вічність. Юна підняла голову й подивилася на нього.       - Нарешті тільки для нас двох? Марк усміхнувся і ніжно поцілував її в чоло.       - Так. Нарешті тільки для нас двох. Вони зробили крок уперед. І воно було нескінченним. ☽ ☼ ☾