Шепіт Часу

      Темрява розсіялася. Але в серцях все ще залишався страх. Юна сиділа на холодній землі, відчуваючи, як її серце стукає в грудях. Свічки кидали довгі тіні на стіни, а магічні символи на підлозі ще мерехтіли слабким світлом. Джехьон намагався перевести подих після битви.  Марк стояв поруч, стискаючи кулаки. Все закінчилося? Ні. Юна знала це. Її руки тремтіли. Її символ на зап’ясті… став чіткішим, але не повністю проявленим. Юна знала, що це означає. "Щоб врятувати безсмертного… треба принести в жертву того, хто його кохає." Вона чітко пам’ятала ті слова, які випадково почула в полоні. Коли її тримали в темному підвалі, чоловіки Джонні розмовляли між собою.       - Безсмертя можна зруйнувати… Але це вимагає жертви.       - Чиєї жертви?       - Тієї, хто пов’язаний із проклятим.       Тоді вона не хотіла вірити. Але тепер… Вона підняла погляд на Марка. Його очі дивилися прямо в її душу.       - Що сталося? — голос Марка був тихий, але в ньому звучала тривога. Юна зробила повільний вдих.       - Я знаю… як тебе врятувати. Марк спохмурнів.       - Що ти маєш на увазі? Юна заплющила очі на секунду, збираючись із силами.       - Я дізналася про ритуал… коли була в полоні. Джехьон різко підняв голову.       - Який ще ритуал? Юна стиснула руки в кулаки.       - Щоб врятувати безсмертного… потрібно, щоб його кохана принесла себе в жертву. Глибока тиша. Марк не рухався. Але в його очах щось змінилося.       - Ні. Юна закусила губу.       - Це єдиний спосіб… - НІ! - Марк зробив крок до неї, його голос зірвався від гніву. Джехьон теж зблід.       - Юно, ти не серйозно?!       - Я серйозно, - її голос був твердий, хоч усередині все кричало від страху.       Вона не хотіла помирати. Але ще більше вона не хотіла жити у світі без Марка. Вона вибрала його. Марк вп’явся в неї поглядом.       - Я шукав вихід майже вічність… - його голос тремтів від емоцій. - І ти думаєш, що зараз я просто дозволю тобі… Він не договорив. Юна простягнула руку і торкнулася його обличчя.       - Я вже вирішила.       Він відвернувся, стискаючи зуби, намагаючись впоратися з хвилею болю, що його накрила. Марк важко дихав, його груди стрясалися від глибоких вдихів. Він не міг допустити цього. Юна мовчала. Її сльози блищали на очах, але вона вже зробила свій вибір. Джехьон подивився на них обох, ковтаючи клубок у горлі. "Невже це справді кінець?"       - Ми маємо знайти інший вихід! - Марк підняв руку, стискаючи кулак. - Я не дозволю тобі…       - Марку, - Юна підійшла ближче, її пальці тремтіли. - Якщо ми нічого не зробимо… ти знову забудеш мене.       Марк завмер. Її слова вдарили його сильніше, ніж будь-який біль. Він вже знав, що його пам’ять стирається. Знав, що рано чи пізно… він більше не згадає її обличчя. Але він не міг втратити її назавжди.       - Ти не розумієш… - його голос був зламаний. - Якщо тебе не стане… це не буде порятунок. Це буде моє прокляття. Юна зробила крок до нього.       - Марку, послухай мене… Вона схопила його за руку.       - Я бачила її, Марку.       - Кого?       - Себе.       Її символ яскраво спалахнув, відгукуючись на її емоції.       - Я бачила, як в минулому… я вже приносила себе в жертву. Марк різко відсторонився.       - ЩО?! Юна стиснула кулаки.       - Це не перший раз, коли я… коли ми через це проходимо. Марк задихнувся. Джехьон ледь стояв на ногах.       - Я бачила видіння… - її голос тремтів. - Я пам’ятаю той день. Я принесла себе в жертву… але ритуал не завершився.       - Чому? - Марк схопив її за плечі, його пальці тремтіли. Юна підняла на нього очі.       - Бо ти не витримав.       Марк відчув, як світ навколо розходиться тріщинами. Його груди сповнювалися панікою.       - Що ти хочеш сказати?.. Юна витерла сльози.       - Ти не пережив це, Марку. Ти помер разом зі мною.       Тиша. Джехьон зачепився поглядом за землю. Марк не міг дихати. Він бачив, як її очі мерехтіли від болю… але в них була правда. Він пам’ятав…"Ми знайдемо один одного знову..."       - Ти… ти серйозно?.. - його голос лунав зламано. Юна кивнула.       - Цей ритуал… він не просто зніме прокляття. Вона зробила паузу.       - Він забере нас обох.       Марк зіщулився. "Якщо я помру, вони заберуть тебе... Ти маєш жити..." Його минулі слова відгукнулися в його голові. Юна торкнулася його щоки.       - Але тепер… я не боюся.       Її голос звучав так ніжно… так спокійно…Марк розбився всередині. Він знав, що програв. Він не міг переконати її залишитися живою. Бо сам не міг жити без неї. Джехьон здавлено вдихнув.       - Я… я не можу в це повірити… Юна глянула на нього.       - Джехьоне… Її друг відвів погляд.       - Я не можу просто дивитися, як ви обоє… Його голос зірвався.       - Це неправильно. Юна стиснула його руку.       - Нам не залишили вибору. Джехьон розвернувся, ховаючи сльози.       - Марку, скажи щось…       Але Марк не міг.  Його серце розбилося. Він програв. Юна підняла голову.       - Почнемо ритуал.       Він не міг прийняти це. Не міг прийняти того, що все має закінчитися ось так. Джехьон стояв мовчки, не знаходячи слів. Він бачив, як очі Марка наповнилися болем, який не можна було описати словами. Юна ж була спокійна. Вона знала: це їхній останній шанс бути разом.       - Марку, - її голос був тихим, але він різав серце глибше, ніж будь-який крик.       - Це неправильно… - Марк зробив крок назад, неначе хотів утекти від реальності. Юна посміхнулася крізь сльози.       - Нам завжди заважало щось бути разом, правда? - її голос здригнувся. - Але тепер… нас ніщо не розлучить. Марк відвів погляд.       - Але жити… жити разом… - його голос зірвався.       - Ми не могли жити разом у цьому світі, Марку… Юна підійшла ще ближче.       - Тому будемо разом в іншому.       Вона простягнула руку, торкаючись його пальців. Її символ знову спалахнув. Джехьон ковтнув клубок у горлі.       - І ви впевнені, що це спрацює? Юна кивнула.       - Так. Її голос звучав так м'яко, так ніжно… Марк стиснув її руку.       - І ти не боїшся? Юна схилила голову.       - Коли ти поруч… я нічого не боюся.       Марк розбився всередині. Але він більше не мав сил боротися. Його очі потемніли від усіх тих почуттів, що його переповнювали. Юна підняла руку і провела пальцями по його щоці.       - Давай проведемо цей ритуал разом… Вона заплющила очі.       - І тоді ми більше ніколи не розлучимося.       Марк зрозумів. Він зробив глибокий вдих. І, нарешті, відпустив страх. "Якщо світ не дозволяє нам бути разом тут...ми створимо свій власний світ." Він узяв її руку і стиснув.       - Добре. Джехьон затримав подих. Марк подивився на Юну.       - Починай.       Юна витерла сльози, вдихнула і зробила перший крок. Ритуал почався.       Затемнення. Небо зливалося з землею, сонце поступово ховалося за темний диск. Світ ніби завмер. Повітря пронизувала моторошна тиша. Юна і Марк стояли в центрі ритуального кола. Навколо них – свічки, що горіли дивним блакитним полум’ям. Символи на землі пульсували, ніби жили своїм життям. Джехьон стояв осторонь, спостерігаючи, як друзі готуються померти. Він не міг цього прийняти.       - Це неправильно… - його голос був тихим, зламаним. Юна обернулася до нього.       - Це єдиний спосіб, Джехьоне.       Вона посміхнулася. Остання посмішка перед тим, як зникне назавжди. Марку було важко дихати. Він не хотів це робити. Але водночас не міг зупинитися. Юна взяла ніж. Тонке, довге лезо блиснуло в світлі свічок. Її рука не тремтіла.       - Почнемо, - прошепотіла вона.       Марк відчув, як його серце зламалося ще раз. Юна зробила надріз на своїй долоні. Кров капнула на символ у центрі. Земля здригнулася. Темрява ніби відгукнулася на її жертву.  Темрява, що накрила небо, тепер жила всередині них. Марку здавалося, що світ затримав подих. Юна стояла перед ним, така крихка, така справжня. Але її життя… воно згасало. Він не міг цього допустити.       - Юно… - його голос був хриплим.       - Не відпускай мене, Марку, - вона усміхнулася, але її очі блищали від сліз. Її кров уже вбралася в землю. Залишався останній крок.       - Якщо ти підеш… я піду за тобою, - сказав він. Юна заплющила очі.       - Я знаю. Вона розвернулася до символів, що світилися під ними.       - Кров коханих зніме прокляття. Зв’яже дві душі у вічності.       Її голос злився з древніми словами, що жили у вітрі. Марк відчував, як все навколо починає змінюватися. Його безсмертя тремтіло, наче ламке скло. Він уже відчував… як життя повертається до нього. Але ціною за це була вона. Юна взяла кинджал.       - ЮНО! - Джехьон зробив крок до неї, але чорні ланцюги магії прибили його до землі. Марку здавалося, що він втрачає розум. - Зачекай… - прошепотів він. Вона обернулася, її очі були повні болю, але й любові.       - Дозволь мені зробити це для тебе, Марку.       Її пальці стискали кинджал. Вона підняла його над собою. Земля здригнулася, світло затемнення огорнуло все. Він мав щось зробити!       Він… Але тоді він зрозумів. Це було їхньою долею. Її життя мало забрати його прокляття. Але його життя… не мало сенсу без неї. Марку здалося, що він зробив останній подих. Юна рішуче опустила клинок… Але не в себе. Він схопив її руку в останню мить і повернув лезо на себе.       - МАРК! -  її голос був розірваний від болю. Він стиснув її в обіймах, не даючи їй відступити.       - Разом, Юно.       Світ здригнувся, магічні символи вибухнули світлом. Вітер здійняв їх у повітря. Вони падали у темряву… Але Марк усміхався.       - Тепер нас ніщо не розлучить.       Вони поцілувалися в останній раз. Смак сліз змішався з гіркуватим присмаком крові, але це вже не мало значення. Їхні губи тремтіли, мов листя на вітрі, а час ніби зупинився. І тоді… спогади хлинули хвилею.       – Марку… – Юна раптом побачила себе маленькою, у дощовий день, коли випадково сховалася від зливи в книгарні. Там він був. Вперше. Її серце тоді ще не знало, що колись воно буде належати йому цілком.       – Я завжди… Я завжди шукав тебе… – голос Марка здригнувся. Він теж згадав. Той день, коли він врятував її від машини. Її великі очі, повні страху. І як тоді, навіть не знаючи, чому, він відчув: вона – його доля.       – Я кохаю тебе… – її голос тремтів.       – Я теж…       Їхні серця билися востаннє. В очах Марка залишався лише її образ, а в останній секунді він прошепотів:       – Ми знайдемо один одного знову…       …І світло вибухнуло, розриваючи темряву. Юна пустила сльозу і.. Її тіло більше не було тілом. Їхні серця більше не билися. Але вони все ще були разом. Це не трагедія, це перемога їхнього кохання над прокляттям. А потім усе зупинилося. Час розчинився. Світло погасло… ☽ ☼ ☾       Світло повернулося різко. Мовби ніч, що довго стримувала подих, нарешті поступилася ранку. Але воно вже не мало значення. Тиша. Ні вітру, ні звуку. Земля була застиглою, немов у жалобі. Тонкий попіл все ще кружляв у повітрі, залишаючись примарним нагадуванням про те, що сталося. Ритуальне коло тріснуло по краях, немов скло, а магічні символи згасли, залишаючи на камені лише слабкі сліди. Посеред усього цього…Дві постаті.       Юна і Марк лежали разом. Їхні тіла здавалися сплячими, без ознак болю чи страху. Їхні руки все ще були переплетені, пальці стискали одне одного. Немовби вони вирушили в дорогу не окремо, а разом. Джехьон стояв, не в змозі зробити крок. Його груди важко здіймалися, але він не видавав ні звуку. Він уже знав. Він знав, що їх більше немає. Його тіло ще було скуто магічними ланцюгами, що слабшали разом із зникненням Марка й Юни. Але це вже не мало значення. Вони зникли. Він усе ще чув її голос у голові. „Не відпускай мене, Марку…“ Але він відпустив. Він стояв на колінах у зруйнованому ритуальному колі. Їх більше не було.       - Ні… - його голос зірвався.       Це не повинно було статися. Він не мав дозволити цьому статися. Його кулаки стиснулися, але що тепер змінить гнів? Коли магія відпустила його, він зробив лише один крок уперед і впав на коліна. Доторкнувся до руки Юни. Вона була холодною. Десь у небі сонце нарешті розірвало останні уламки темряви. Але його світло здавалося несправжнім. Бо більше не було тих, заради кого світанок мав сенс. Джехьон закрив очі й просто сидів у тиші. Порожнеча поглинула його. ☽ ☼ ☾       Їх знайшли на світанку. Дощ. Тонкі краплі падали з неба, змішуючись із попелом, що ще залишався на землі. Поруч лежав кинджал, затуплений і вкритий темними плямами. Коли їхні тіла знайшли, ніхто не міг зрозуміти, що сталося. Їхні руки все ще були зімкнуті, а обличчя… Вони не мали жаху чи болю. Вони просто… заснули. "Наче вони вибрали піти самі." Джехьон стояв мовчки. Він не відповідав на питання поліції. Він не міг говорити.       Коли труни закрили, небо знову стало темним. Немов навіть сонце не хотіло прощатися з ними. Небо плакало разом із тими, хто прийшов попрощатися. Дощ тонкими краплями стікав по холодному каменю надгробків. Ніхто не знав, що сталося. Їм сказали, що це був нещасний випадок. Але ніхто не розумів, як саме це сталося. Кинджал лежав поруч, а попіл ритуалу ще не розвіявся вітром. Поліція задавала питання, але Джехьон мовчав. Він лише дивився на їхні руки, все ще зімкнуті. "Вони просто… зупинилися. Разом." Не було слідів боротьби. Не було пояснень. Лише двоє, які вибрали піти одночасно. Але Джехьон знав. І ця правда роздирала його зсередини. ☽ ☼ ☾       Мати Юни сиділа біля її могили, стискаючи в руках білу троянду. Вона не могла плакати. Сльози не могли змінити минуле. Батько стояв поряд, його обличчя здавалося кам’яним. Але Джехьон бачив, як його пальці тремтіли. Мати Юни захиталася і впала на коліна.       - Це несправедливо…       Її голос був майже нечутним. „Це несправедливо…“ Джехьон стояв трохи осторонь.  Його кулаки були стиснуті, нігті впивалися в шкіру. Він хотів кричати.  Розбити все навколо. Але це нічого не змінить. Юна і Марк пішли. І він більше ніколи не зможе їх повернути. ☽ ☼ ☾       Десь там… далеко від усього болю. Юна відкрила очі. Вона була оточена м’яким світлом. Повітря було легким. Невагомим. Вона відчула тепло поруч.       - Ти тут? - її голос був тихим. Рука торкнулася її пальців.       - Я тут.       Вона розвернулася і побачила його. Марк стояв поруч. Живий. Або щось більше, ніж просто живий. Його очі більше не були сповнені болю. Вона відчула, як її серце нарешті б’ється в унісон із його.       - Ми…       - Ми разом. Юна усміхнулася крізь сльози.       - Назавжди. Марк стиснув її руку.       - Назавжди.       Зірки розчинили їх у своїх променях. І вперше за всі життя вони були вільними… ☽ ☼ ☾       Джонні так і не зник. Він шукав майбутню жертву, заради свого кохання. До речі, її звали ВеТа. Як і раніше, він вдавав, що він хороший та добрий звичайний продавець книг в лавці. Але лише Джехьон знав, яка насправді ця людина – Джонні. Ще варто додати, що саме Джонні був тим, хто підклав їй в книгу символ, зображував той символ на усіх тих місцях, де Юна бачила раніше. Його основною ціллю було – принести в жертву Юну та не допустити зруйнуванню прокляття Марка.       Марк згадав Юну коли їй було ще тільки 16. Він наглядав за нею, та можна сказати, оберігав. Але оберігав недовго. План Джонні був сильнішим.       Джехьон довго горював по своїй близькій подрузі, та по недавньому другу, вони зблизились, але друзями вони були недовго. Після їхньої смерті минуло 2 роки. Він уже не працював у кафе, він вирішив виїхати в інше місто, бо все йому нагадує про них.. Згодом Джехьон знайшов собі дівчину, вони жили щасливо. І кожен рік вони ходили до могил його друзів.       Мама перший час була в депресії, це було крахом її життя. Померла її єдина донька у 20 років.. Життя стало ще коротшим. На щастя, мама вийшла з того стану, і тепер живе згадуючи її у своїй пам’яті, люблячи доньку усім серцем. КІНЕЦЬ. Дякую, що читали мій фанфік та за чудові слова підтримки ♥. Якщо у вас є питання по сюжету, або ще до чогось – пишіть в коментарях, я відповім.