Палаю, бо ти поруч...Навіть темрява боїться нас!

Зранку місто виглядало інакше. Будинки… дивилися на неї. Не очима — страхами. Не вікнами — мовчанням. Він сидів біля ліжка, повністю одягнений, наче не спав цілу ніч. "Вони щось змінили. Світ — не такий, як був. Ми більше не просто ховаємось. Ми… в пастці." Вони вийшли на вулицю. Люди йшли повз, але не помічали їх. Наче їх не існувало. І тільки дівчинка на перехресті — сліпа — повернула голову точно на неї: ______ > — Його серце тріщить. Не дай йому впасти. Бо тоді впаде все навколо. — Що?.. Хто ти?.. > — Я та, хто теж кохала тінь. Але не змогла втримати. ______ Увечері він вивів її до покинутого театру. Колись там грали вистави про добро й зло. Тепер лиш сцена — як вівтар. ______ > — Я був створений тут, — сказав він. — Не народжений — саме створений. Як зліпок болю, страху й сподівання. Ті, хто це зробив, не вірили, що я зможу… відчути. ______ Він підійшов до неї, взяв її долоню і поклав на свою шию — туди, де б’ється пульс. ______ > — Але я відчуваю. Тебе. Себе. І навіть цей клятий біль. Бо якби не відчував — мене не змогли б зламати. А я ламаюсь… коли не бачу тебе поруч. ______ Тієї ночі вони з’єдналися повністю — тілами, голосами, диханням. Це не було про жагу. Це було про доказ: я живий. Я тут. Я з тобою. А зранку вона прокинулась одна. На дзеркалі — криваво-червоне ______ > - "Ти маєш знайти мене раніше, ніж вони!"