Палаю, бо ти поруч...Навіть темрява боїться нас!

Вона прокинулася від тиші. Не було ані шуму ланцюгів, ані його важкого дихання за спиною. Тільки тиша. І запах дощу, який просочувався через тріщини у старих вікнах. Він сидів на підлозі, спершись спиною об стіну. Без маски. Обличчя бліде, ніби виснажене. Вперше вона побачила в ньому не монстра, а людину, яка... втратила щось важливе. ______ — Чому ти тут? — тихо спитала вона. — Я не міг піти, — відповів майже пошепки. — Я боявся, що ти прокинешся — і мене не буде. ______ Він не підходив. Не торкався. Просто сидів і дивився. ______ — Ти змінилася, — додав. — Це ти змінив мене. — Можливо… Але це ти змінила мене більше, ніж я змінив тебе. ______ Вона сіла поруч. Йому не треба було хапати її за руку — вона сама її простягнула. Його пальці тремтіли, коли він обережно доторкнувся. Ніби боявся розбити кришталь. ______ — Я ніколи не мав права тримати тебе, — сказав він. — Але ти тримав. — І не хочу більше… змушувати. — А я більше не хочу тікати. ______ Він затамував подих. Її очі вже не палали страхом. Але вони ще не світилися довірою. Просто… дивилися. І цього йому було досить. Він нахилився до її плеча, торкнувся чола до шкіри. Не як кат. Не як мисливець. А як той, хто вперше в житті шукає дому. ______ — Якщо ти підеш, я не зупиню. — А якщо залишусь? — Я... ніколи більше не зламаю тебе. Присягнувся собі цієї ночі. ______ Вона мовчала. А потім сказала ______ — Тоді залишайся поруч. І не смій зникати. ______ Його очі блиснули. Чи то від втоми, чи від сліз. Це було початком нового. Відчутного, ламкого, але справжнього. Дві темні душі, що торкнулися одна одної — не для болю, а для зцілення.