Палаю, бо ти поруч...Навіть темрява боїться нас!

Тиша закинутого особняка була дивною: не мертвою, а наче живою. Стіни дихали разом із ними, скрип підлоги в сусідній кімнаті зливався з їхнім спільним серцебиттям. Вона сиділа на старому матраці, загорнута в його куртку. Він лежав поруч, обличчям до стелі, мовчазний, напружений, і… ніби спокійний. Лише зовні. Її пальці потягнулись до його руки. Вона провела ними по згинах його пальців, ніби вчилася їх наново. ______ > — Я не спала. — Я знав. ______ Його голос був хрипкий, з тієї глибини, куди ніхто не добирався раніше. ______ > — Я думав про тебе. І про те… якби не ти — я б став кимось іншим. Кимось страшним. — Ти вже не той, — прошепотіла вона. — А якщо я все ще ним залишився? ______ Вона повернула його до себе. Подивилась в очі — ті, що досі бачили кров і морок. ______ > — Якщо б ти залишився тим… ти б не тримав мене так обережно. ______ Він мовчав. В її руках — його зап’ястя. На ньому шрам. Його шкіра здригнулась під її дотиком. ______ > — Це з тієї ночі? — запитала вона. ______ Він кивнув. У темряві метро він затулив її, прийняв удар. Вона тоді не бачила його обличчя, лише кров на своїх пальцях. Але тепер він поруч. І шрам — не лише на його тілі. _____& > — Тобі боляче? — Ні. Не тоді, коли ти тут. ______ Він не поцілував її. Він просто торкнувся чола до її лоба. Мовчки. І цього було достатньо. Бо коли хтось, створений для самотності, сам обирає зв’язок — це вже любов.