Пісня полумʼя й троянд

Весняне світло повільно просочувалося крізь важкі штори, розминаючи морок спальні тонкими смугами тепла. Воно торкнулося спершу краю мого ліжка, потім стіни, а згодом — безжально світило мені в обличчя. Я мимоволі моргнув повернувшись на бік і натягнув ковдру, майже закриваючи лице, неохоче прийняв той факт, що день вже почався. Ні, ще кілька хвилин… хоча б одну мить тиші, перш ніж замок знову почне вимагати мого існування. Стиснув пальці, вловивши знайому прохолоду лляної постелі. У кімнату було тихо — надто тихо для принца, якому сьогодні доведеться цілий день ходити з натягнутою посмішкою, як з обладунком, і йти у бій, в якому хоч і будуть мечі, але буде куди більше поранень. Я неохоче підвівся, все ще закутаний у теплу ковдру й сів на край ліжка. Волосся впало на лоба, ще трохи вологе після вчорашньої пізньої ванни. Вікна були прочинені трохи зашироко, тому в кімнаті гуляв вітер — той самий весняний вітер, якого всі чекали, раділи, як доброму передмістю. Всі, крім мене. — Знову свято, — пробурмотів я сам до себе й потер очі, відганяючи сон. — Знову натовп. Знову показуха й фальшиві усмішки. Чому просто не можна один день відпочити? Я натягнув просту сорочку — білу, трохи мʼяту, з невеликим вирізом на шиї — і темні штани. Принц чи ні, але я мав право виглядати звичайно хоч тут, у себе. Хтось постукав у двері. Це була Амарі. Вона при відчинила важкі двері й, не дивлячись мені в очі, промовила: — Сніданок вже готовий, Ваша Високосте. Король Торн Вальмер чекає у залі. І… щодо вечора — швачки підготували кілька варіантів костюма, як ви просили. Я не просив. Вони просто знали, що я не матиму вибору. — Добре. Я зараз, — відповів я й махнув рукою, щоби вона пішла. Коли двері зачинилися з тихим рипінням, я на мить завмер, вдивляючись у своє відображення в дзеркалі мого зросту. Молодий чоловік із зеленими очима різних відтінків дивився у відповідь — ніби все правильно: постава, риси обличчя, хода. Все так, як повинно бути у спадкоємця трону. Але я не почуваюся так, наче все так має бути. Я ніколи не почувався на своєму місці. Цей трон… війни… Це не моє ремесло. Я не хочу цього. Але всім на це байдуже. В мені вони бачать лише досконалість. Краще б вже справді пішов би на тренування. Або патрулював ліс. Там хоч правда простіша — там або махай мечем, або твоє імʼя зʼявиться на камені. Зітхнувши, я розправив плечі і вийшов у коридор. Камʼяні сходи вели до великої зали, звідки вже тягнуло пахощами запеченого хліба, мʼяса, меду й фруктів. У дверях стояли вартові з камʼяними обличчями — ті самі, що щодня бачили мене, але завжди вклонялися, наче вперше. Ненавиджу, коли хтось вклоняється мені. Я коротко кивнув у відповідь і вступив усередину. Стіл був довгий, укритий вишитою скатертиною. Посуд зі срібла виблискував на світлі. І, на диво, цього разу я був не сам. У самому центрі, на головному місці, сидів батько — король Торн. Його темний одяг із глибокою золотистою вишивкою натякав, що день має значення. По праву руку від нього — моя сестра Люсіелла, зі скуйовдженим рудим волоссям і посмішкою на вустах. Вона підвела погляд на мене, відриваючись від тістечок з сиром і ще ширше всміхнулася. Я сповільнив крок на мить, не звикли бачити обох одночасно. Сніданки, де король зʼявлявся не з нагоди наради чи траурної події, траплялися рідше за затемнення. — Принце Кайден, — батько кивнув мені, не відвівши погляду від келиха. — Долучайся. — Ваша Величносте, — сухо відповів я й сів на своє місце — не надто близько, але й не настільки далеко, щоб це виглядало показово. Люсі миттю простягнула до мене руку з пиріжком. — Це з мʼясом, один з твоїх улюблених, — мовила тихо. Я ледь посміхнувся краєчком губ, взяв і кивнув. Хоч хтось тут памʼятав. — Я сподіваюся ти памʼятаєш про сьогоднішній вечір, — сказав батько, відставивши келих. Його голос, як і завжди, твердий, мов камінь. — Очікується присутність впливових людей. Для тебе це можливість — показати свою гідність на престол. Я скинув виделку в руці, втупившись у тарілку з запеченими яблуками з корицею. Батько аж ніяк мав не це на увазі. Всі й так бачать в мені гідного. Всі окрім мене. — Мені здалося, ми вже обговорювали, що я не шукаю шлюбного союзу, — відповів я, ледь стримуючи роздратування в голосі. — Принаймні, не на святі весняного рівнодення. — Ти не для себе живеш, Кайдене, — прорізав король крізь недовге мовчання. — Ти насамперед принц, а не хлопець із мріями. Принци не мають права на втому, на небажання, на «не хочу». Ти усміхаєшся, коли цього вимагають, і мовчиш, коли хочеться кричати. Так правлять. Так виживають. Не завжди можна досягти того, чого ти прагнеш. Життя жорстоке. Поводься чемно. Умій слухати. Поважати. Саме так здобувається повага. Мені хотілося відповісти — гостро, від душі все, про що я мовчу все життя. Але я лише відкинувся на спинку стільця й ковтнув сік. Як би я не хотів цього визнавати, та батько в якійсь частині мав рацію. Я — принц, спадкоємець. У моєму житті немає місця «не хочу». Я повинен усміхатися, говорити з людьми, яких я й знати не хочу. Нікого не цікавить те, чого насправді хочу я. Я повинен грати свою роль. Роль — хорошого принца, воїна, сина. Люсі вступилась у тарілку. Радість покинула її. Вона ненавиділа наші мовчазні словесні дуелі, що, як стріли, літали над хлібом і солодощами. Він не бачить. Ні мене, ні себе в мені. Йому потрібна тінь, копія, що йде його кривавим шляхом. А я — інший. Я не для балів й політичних перемовин. Я — для тиші лісів, для битв з драконами, де все справжнє. Король підвівся, подавши знак, що сніданок завершено. — Сьогодні важливий день. Не змарнуй його, — кинув він наостанок і рушив із зали, супроводжений кількома охоронцями й слугою. Люсі тихо зітхнула й прошепотіла, дивлячись мені в очі: — Я знаю, як ти ненавидиш усе це. Але… хоча б спробуй. Розслабся. Забудь хто ти. Проведи час для себе. Не для нього, — від її слів в середині стало тепліше. Люсі завжди знала, що мені потрібно почути. Не знаю, що б робив без неї. — Гаразд, якщо вже ти так просиш, — відповів я, вичавлюючи щось схоже на усмішку. Я не хотів, щоб вона хвилювалася за мене, або сварилася з батьком. Хоч у неї з ним стосунки більш-менш нормальні.

***

Після сніданку й короткої прогулянки садом я прийшов у гардеробну, ніби на страту. Якби у мене була можливість спалити це місце — я б не вагався. Великі дзеркала в позолочених рамах відображали мене з усіх боків, наче самі стіни дивилися з осудом. Слуги вже чекали. Один із них тримав складені брюки, інший — сорочку, ще хтось готував взуття, світло, що відбивалося від нього засліплювало. У повітрі змішалися запахи всіх існуючих парфумів і примусової урочистості. — Думаю, цей костюм вам підійде найкраще, — озвався слуга, на імʼя Геран. Його голос був таким самим беземоційним, як завжди. Він простягнув мені зелений жилет з вирізом до грудей, оздоблений химерними узорами, вишитими золотою ниткою. Біла сорочка з широкими рукавами до ліктів, була холодна, коли я одягав її. Тканина була з шовку, тонка, дорога — приємна на дотик, та водночас чужа. Жилет застібнули туго. Він сидів, ідеально, підкреслюючи плечі й талію. Чорні брюки — прямого крою, ледь блищали на світлі. Їх затягнули широким ременем, що був більше схожим на корсет із золотою пряжкою. Потім — черевики на невеликому каблуку. Нові, абсолютно не зручні для мене. Слуги попросили, щоб я став посередині кімнати. Один поправляв комір, інший ретельно розгладжував рукави. Ще один взявся за мою зачіску, яку прозвали «гніздом на голові». Я підвів очі на дзеркало — і застиг. Відображення мало мої риси обличчя, мої очі, але це був не я. Надто правильно. Надто витончено. Образ ідеального мене на думку інших: холодного, зібраного. Моє обличчя стало виглядати дорослішим, стриманим, скуто-серйозним. Навіть жести стали не мої — обережні, стримані, надто продумані. Я був мов витвір — не живий хлопець, а чиєсь уявлення про нього. — Ви прекрасно виглядаєте, — пролунав схвальний шепіт збоку. Прекрасно. Може, і так. Але в мені кипіло. Я відчував себе перевдягнутим в іншу роль. Від мене справжнього, залишилося лиш саме імʼя. Хоча, якщо чесно я не знаю який я насправді. Все моє життя — це надягати одну маску поверх іншої, показувати всім сторону, яка їм подобається. Від цього стає боляче на душі. Ні, не від того, що там хтось про мене думає, а від того, що я й сам не знаю, ким я є. Я все життя брешу собі, всім. Усе в мені, буквально, навʼязане. Від манери говорити, до моєї улюбленої їжі. Я страшенно люблю всілякі солодкі тістечка й булочки з Базару. Але мені не можна їх їсти, тому що я королівської крові, а представники королівської крові не повинні їсти їжу звичайних селян. Дякувати богам, Лю вдається дістати їжу з Базару через слуг. Я й дійсно не знаю, що робив би без неї. Я провів рукою по волоссі, відкидаючи всі думки. Тим самим руйнуючи ідеальну зачіску. Просто, щоби хоч щось зробити так, як хочу я. Потім зітхнув. Глибоко. І вийшов з гардеробної — не Кайденом, а тим, кого сьогодні очікують побачити. Принца. Як же мене бісить цей набір букв. Тільки його й чую звідусіль. Принце те, принце се.

***

Я стояв на підвищенні балкона з одного боку зали — високо над основною частиною. Знизу було повно жінок в розкішних сукнях й чоловіків в їхніх найдорожчих костюмах. В повітрі змішався запах алкоголю, квітів, парфумів. Поруч зі мною — Люсі. Вона наче вийшла з легенди, яку вже ніхто не памʼятає, але всі хочуть згадати. Її сукня — голуба, мов найперша весняна квітка, що зʼявляється ще серед снігу. Кожен рух тканини був, як подих — легкий. Наче вона була зшита не з тканини, а з вранішнього неба. Талія підкреслена чорним корсетом, що додавало їй ще більш делікатного і тендітного вигляду. Від плечей спадали тонкі рукави з напівпрозорої матерії, що ближче до запʼясть ставали ширшими. На шиї кольє з перлів, що були схожими на ранішню росу. Її волосся, кольору міді, було зібране в пучок. Кілька пасом вибилися й грали на щоках. Очі — кольору прозорої, чистої безкрайньої, солоної води, десь далеко за межами Драконячих Шпилів, — світилися не гірше кожного коштовного каміння в неї на сукні. Люсі була втіленням ніжності, витонченості й мовчазної сили. Вона завжди мала у собі щось від льоду, щось від тиші — і щось глибше, що не можна було назвати словами. Ми стояли поруч. Її рука ледь торкалася моєї, хоча ми не бралися за неї. Ми просто стояли поруч, як брат і сестра, принц і донька короля. Перед нами стояв батько — високий, гордий. Його чорний плащ вишитий золотом і гербом Райвенорту — драконом, якого перетинав меч — коливався в такт його рухам. Він зробив крок уперед до мармурових поручнів й підняв руку, закликаючи юрбу до тиші. У залі стихла музика й розмови. Гості підвели голови до свого короля. Слуги завмерли. Слова короля падали мов каміння й розпинали тишу. — Сьогодні — ніч, коли день і темрява рівні, — почав він, гучно, чітко, впевнено, як і належить монарху. Його голос відлунював у мармурі. — Коли все народжується знову. Сьогодні, як і світ повертаються до світла — так і наш народ зустрічає нову мить надії. Він зробив паузу. Хтось уже почав плескати, хтось кивнув із пошаною. — Це свято — не лише для музики, танців й алкоголю. Це — нагадування. Про рівновагу. Про час. І про честь. — Його погляд ковзав на мене лише на мить, але цього вистачило. Погляд, від якого мені завжди хотілося стати меншим. — Тож… нехай Ніч Рівних Тіней розпочнеться! — ще голосніше й урочистіше оголосив він. — Слава Райвенорту! — за мить додав батько. — Дракон впаде — меч стоятиме, — хором закричала у відповідь вся зала. Після чого музика знову заграла, легка, дзвінка. Вино потекло рікою. Розпочалися безперервні кружляння пар в танці до ранку. Люсі хитнула головою і посміхнулась мені — трохи змучено, трохи втішено. Я теж усміхнувся, хоча очі, напевно, залишилися порожні. — Ідемо, — сказала вона, і я кивнув. Ми спустилися з балкона в хаос зали. Я пропустив її вперед, після чого залишився сам. На столику біля сходів стояв келих — я взяв його майже машинально. Напівсолодке вино з тонкою ноткою гранату. Вдруге за вечір я намагався відчути смак — і вдруге не відчув нічого, окрім холоду кришталю на пальцях. Весь зал жив. Великі люстри зі свічками палахкотіли теплим, жовтим золотом, плавно кружляючи в просторі, як вогняні пелюстки. Танці вже почалися — струни бриніли, мов павутиння між дерев, а дівчата кружляли в пишних сукнях, схожих на квіти вітру. Я стояв посеред них (вже з другим келихом вина), наче мармуровий принц у центрі казки. До мене підходили дівчата — одна за одною, мов відпрацьованим хороводом (часом мені здавалося, що вони стоять в черзі, щоб почути мою відмову). Хтось запрошував до танцю, хтось до розмови, а хтось заклався, що я зацікавлюся ними. Я слухав. Відповідав. Усміхався, без щирості, але так, щоб ніхто не помітив. Так, як навчили. Коли чергова дівчина в червоній сукні з очима кольору меду назвала мене «взірцем мужності», я ледь стримався, щоб не закотити очі. Замість цього — ковток вина. Ще один. Я встиг випити вже третю чашу вина. Можливо, й четверту — важко сказати. Голова вже трохи пливла, думки ставали легшими, а усмішка й рухи — менш контрольованими. Саме в такому стані до мене і підійшов якийсь лорд, імʼя якого я не памʼятаю й не хочу памʼятати. — Ох, Принце Кайдене, яка честь, — мовив він, із тією усмішкою, що завжди виглядала, як намір, а не як емоція. — Я хотів би поговорити з вами… про майбутнє. Моє, чи ваше? — хотілося відповісти, але я лиш кивнув і чемно злегка нахилив голову. Він продовжив: — Ви знаєте, як я поважаю вашого батька. І знаю, як багато залежить від мудрих політичних рішень. Сьогодні ви вже стали символом надії цього королівства. І було б, гм… недалекоглядно не скористатися цим моментом. — Цікаво, — промимрив я, ковтаючи ще ковток рідини. — Що ви саме маєте на увазі? Ох, я прекрасно знаю, що ви маєте на увазі. Навіщо я б я вам ще здався з іншої причини? — Союз. Через шлюб. Моя донька, Лівіана, — гідна партія. Освічена, скромна. Ваш батько, до речі, нещодавно натякав, що настав час подбати про спадкоємців. Я вже не чув слів — тільки лунке гудіння в голові, як звук горна на полі бою. Ще один ковток. Трохи більший. Лівіана. Останній раз я, здається, її бачив кілька місяців тому на одному балів, чи то вечорів, де збираються всі самі впливові люди. Я ледве памʼятав, як вона виглядає. Здається, бліда, мов молоко, і з голосом, як дзюрчання води в ринці. Не те щоб я мав щось проти неї. Просто я — не приз. — Чи не зарано ви про це говорите? — запитав я, стараючись не показувати свій стан. — Мені здається, для шлюбу потрібна не лише вигода, а й бажання обох сторін. — Звісно, звісно, — кивнув чоловік, не слухаючи мене. — Але ж ви не просто юнак. Ви — принц. А це зобовʼязує. — Я прекрасно знаю хто я, — з помітним роздратуванням, відповів я. На цьому моменті зʼявився батько. Його хода була повільною, впевненою, він точно чув останню репліку. Погляд ковзнув між нами й зупинився на мені. — Проблеми? — холодно запитав він. — Ні, ваша величносте, — з удаваною поштивістю відповів лорд. — Просто розмовляємо. — Хм, — батько кивнув. — Сподіваюсь, мій син чемно поводиться і, не розчаровує вас… — Він вміє слухати, — відповів пан з усмішкою, в якій було більше отрути, ніж меду. Я відчув, як раптом в жилетці стало тісно, жарко, і як сильно я хочу просто зникнути. Ні, втекти. — Перепрошую… Мені треба… свіже повітря, — пробелькотів я, ковзаючи поглядом мимо батька. І не чекаючи дозволу, розвернувся й покрокував, трохи похитуючись під дією алкоголю, якомога далі від них. Водночас, відчуваючи, як горять їхні погляди на моїй спині. Я ковзав поміж гостей, як тінь. Прихопив пляшку вина зі столика. Кілька дівчат обернулися й усміхнулися — я кивнув автоматично. Серце билося надто швидко. Все довкола стало суцільним шумом і світлом, у якому немає правди. Мої ноги самі шукали дорогу — зала, коридор, сходи. Спиртне у крові додавало легкості й туману. Позаду залишилися скрипки з фортепіано, сміх, танці, брехня. Я йшов у гору. Вище й вище. Туди, де мене ніхто не знайде. До старої вежі. Тієї самою, що й завжди, коли хочу побути наодинці з собою. Туди де можу бути собою. Вгорі завжди дув вітерець. Там все звучало інакше — наче правда нарешті могла дихати. Там не потрібно показувати себе за когось іншого. Масивні двері були наполовину зламані, й скрипнули, коли я штовхнув їх плечем. Повітря зірвалося мені в обличчя — свіже, вогке, вечірнє. Я вийшов на невеликий камʼяний майданчик, обгороджений стінами й великим балконом. Внизу, вдалині, через озеро, світилися далекі вогні міста. Ще далі — чорна лінія лісу. А за ним — гори, мов хребти сплячих драконів. Небо висіло над ними, глибоке, майже чорне, з розсипом зірок, мов срібний пісок. Я сперся на холодний камінь, і заплющив очі. Мамо… Вона завжди знала, коли я прикидаюся. Навіть коли був дитиною й силувався усміхатися заради «пристойності». Її пальці торкалися мого обличчя, й вона питала: «Чого мовчиш, Дені? Твоя тиша — гучніша за крик.» Дені… Тільки вона так мене називала. Вона була єдиною, хто дозволяв мені мовчати. Вона теж тікала з балів. Навіть перед самим весіллям із батьком. Їй теж не подобалася вся ця влада, війна проти магії... Вона просто любила природу, гармонію. Її тягнуло до забороненого, до драконів, магії… її тяга її ж і погубила. Так, сказав мені батько. Я відкрив очі. У ту ж мить щось змінилося. Світ, ніби завмер. Навіть повітря навколо стало іншим — густішим, глибшим, важчим. Звуки міста зникли. Наче сам час на мить зупинився, затамувавши подих. І я побачив його. Білий силует, що ковзав нічним небом над лісом. Величний, мов частина хмари, але з виразною формою крил. Відблиск місяця торкнувся срібної луски — вона блискуча, мов крижане срібло. Моє тіло напружилися. Всі думки про бали, вино. Лівіану й королівську долю зникли. Лишився я — і щось у небі. Загроза? Знак? Дракон зник так само раптово, як і зʼявився, ковзнув ще в темряву за хмари. Я ще довго стояв, вдивляючись у пітьму, ніби вона мала відповісти. Світ знову став звичним — з вогнями, запахом нічної вологості, з далеким гулом свята. Але в мені щось тріснуло. Ні — відкололось. Відламалось з тієї оболонки, що з мене ліпили все життя. Я видихнув і проговорив пошепки, сам до себе: — Я не хочу цього. Ні цього титулу. Ні цієї корони. Ні шлюбів заради політики. Вони всі дивляться на мене — не як на людину, а як на фігуру на шахівниці. Поставили, пересунули, пожертвували. Я стиснув пальці. — Батько вважає, що я слабкий, бо думаю. Лорд думаює, що я зручний, бо підкоряюсь. А мати… Вона б розуміла. Якби була поруч. Вона б сказала. «Не корона робить тебе сильним, Дені. Сила — це коли ти йдеш проти того, чого боїшся». Я перевів погляд на небо, де був дракон. — Можливо, я не готовий. Можливо, я взагалі ніколи не стану героєм з казок, якими мене лякають із дитинства. Але я знаю точно одне: я не здамся просто так. Не стану маріонеткою, — я зробив паузу, роздумуючи. — Але, що я можу зробити? Я — ніхто. Я — пішак. Я — буду робити так, як мені накажуть. У мене немає вибору…