Пісня полумʼя й троянд

Минали дні. Ліс продовжував жити своїм звичайним ритмом — глибоким, неспішним, і я, нарешті, здається, почала підлаштовуватись під нього. Перші дні тиша лякала — вона нависала, немов густа, чорна дощова хмара, надто важка, надто тиха й готова в будь-який момент звалитись зливою. Я лежала в ліжку у цій чужій, напівзруйнованій хатині, яка стала моїм новим домом, і слухала: як хрусткотять стіни, як шелестить молоде листя, як десь у кронах пташки перегукуються одна з одною. Але вже за кілька днів ці звуки стали звичними, майже затишними. Я прокидалася разом із першими променями сонця, що просочувались крізь щілини у віконцях, і замість тривоги відчувала… спокій. Ввечері мене мучили думки: то про Кайдена, то про те, що мені робити далі, то про те, що зараз відбувається в моєму світі. Я загинула й опинилася тут? Це гра моєї уяви? Я потрапила в кому й зараз марю? Що там зараз відбувається? Що роблять батьки? (Мабуть, радіють, що я зникла з їхнього життя). Але крім, як думати я багато чого встигла зробити. Полагодила дах — перекрила старі деревʼяні дошки, зміцнила їх гілками й мотузками, наскільки вистачило моєї сили. При цьому ледь не звалилася з даху, а ні, все ж звалилася. У мене досі болить одне місце. Далі вичистила підлогу, змила старий бруд, зібрала трохи сухої трави й кори, щоб було легше розпалювати камін з вогнищем. У шафці на кухні знайшла чай, засушені ягоди, навіть калька банок з медом. Я почала ще краще орієнтуватися на місцевості. Знайшла невеликий струмок з чистою водою, що, здається, тече від самих Драконячих Шпилів. Наткнулася на невелику галявину з золотушником, чебрецем й іншими лікарськими травами, які я сушу на стриху під дахом, а потім використовую, як ліки й роблю запаси на майбутнє. Мої руки, що раніше тримали ручку, телефон й книгу, тепер мили казанок, тягали дрова, заварювали відвари й чистили тушки птахів від пірʼя, їх же потім запікали на багатті. Мені подобалось відчувати себе корисною. Не для когось — для себе. Це було зовсім не схоже на те самотнє життя, яке я знала раніше. У своєму світі я теж була сама — хоч і серед людей. Там самотність мала інший смак. Вона пекла. Вона була тісною, як задуха у переповненому класі, як погляди однокласників, які не кликали мене на прогулянку після школи, як батьківське мовчання, коли я намагалась розповісти про себе. Я завжди була зайва. Там я теж багато часу проводила в кімнаті, з книжками. Тільки тоді я не тікала в ліс — я тікала в історії. У вигадані світи, які ставали моїм домом та порятунком від суворої реальності. Я проживала життя разом з персонажами, які були сильнішими, важливими, яскравими. Яких любили. І ось я тут, не втомлюся собі це повторювати — у тілі однієї з них. Роуз. Вона мала силу, за яку її могли стратити. Люди не розуміли її — і, як завжди це буває, лякалися. Її мати… знову пригадую ці сторінки в книзі. Її схопили, прямо в цьому домі, одягли кайдани й вивели, поки Роуз ховалася, щоб її не помітили і її не спіткала та ж доля. Натовп кричав. Люди, яких вона ще тільки вчора лікувала від смертельних хвороб тепер кричали «Спалити відьму! Магії не місце у цьому світі». Вона продовжувала стояти гордо, не зламалася до кінця. А тоді… постіл. Її стратили. І дочка лишилась сама. Дочка, тобто… я. Я не знала цієї жінки, та й в книзі про неї не розповідалося багато. Але її смерть стискала груди, немов я справді втратила когось рідного, когось дорогого мені. Про батька Роуз не згадувалося нічого. Ні імені, ні долі. Просто порожнє місце. Та й сама Роуз його не бачила ніколи. І я відчувала — таке знайоме. У моєму власному житті були теж порожні місця. Мати мене не слухала, батько був десь поруч, але завжди ніби за склом. Любові не було. Тільки контроль. Тільки «будь нормальна», «будь тихішою», «не вигадуй дурниць», «роби так, як тобі кажуть». А тепер я тут. І вперше самотність не болить. Я сиджу на прозі хатини, вкрившись старим пледом. Сонце ховалось за деревами, фарбуючи небо в ніжно-персиковий. У руках я тримала кухоль чаю з гілочками малини і ягідками шипшини. Гарячий, трохи терпкий. Листя на деревах шуміло. Ліс дихав, і я дихала разом із ним. Цей світ не кидав у мене поглядів, не питав, чому я така. Не чекав, що я буду зручною. Він просто був. І дозволяв мені бути. Я все ще носила у собі біль минулого. Від тієї дівчини, яку не чули, не прийняли. Але тут… Мені здавалося, що я можу зцілитись. Повільно. Без поспіху. Я не знала, що буде далі. Чи залишуся тут назавжди, чи це лише розділ. Але я знала одне — цього вечора, серед дерев, я вперше за довгий час відчула: я не чужа. Навіть якщо я — інша.

***

Наступного ранку все здавалося незвично тихим. Я прокинулась раніше, ще до світанку, коли небо лише починало сіріти між верхівками дерев. У кімнаті було прохолодно, хоч березень вже добігає кінця й дні достатньо теплі, щоб ходити в майці та легкій кофтинці. Проте, вночі я б не відмовилась від своєї старої квартири, де завжди було тепло. Я сиджу на краю ліжка, закутана в ковдру й дивлюся в маленьке вікно в глибину лісі. Туман стелився низько над землею, обвивав дерева й кущі, мов дим, і світло пробивалося крізь нього ледь-ледь, немов крізь молоко. Все виглядало знайомим — але вже не зовсім. Кольори стали глибшими, звуки — заглушеними, як під водою. Я вийшла на подвірʼя і вдихнула холодне повітря — воно пахло мокрою корою, землею і чимось ще… невловимим, як спогад зі сну, який вислизає, щойно розплющиш очі. Мені не хотілося залишати тепле ліжко. Не тому, що було страшно — ні. Просто я не планувала йти, не зараз. Але ноги самі ступили вперед. Щось кликало. Я накинула довгий чорний плащ і взяла кілька кинджалів, які закріпила на стегнах. Я йшла не озираючись, неквапливо. Не знаючи, куди — і все ж не сумніваючись, що маю йти. Навколо було тихо. Жодної білки, жодного птаха. Навіть вітер не колихав гілки дерев. Ліс мовчав. Але в цій мовчанці було щось величне, ніби він спостерігав, дослухався, чекав. Час зник. Я гадки не мала, скільки часу йду — пів години? Годину? Більше? Ноги не боліли, але серце билося швидше. Я йшла навмання, без стежки, переступаючи через грубі коріння, розгрібаючи гілки, ніби шукаючи… навіть не знаю що. Навіщо я взагалі кудись йду? — Запитала себе подумки. — Бо тобі ніколи не сидиться на місці, — відповіла собі ж з гіркуватою посмішкою. — Бо навіть у спокої ти все одно шукаєш щось більше. У грудях було важко. Самотність іноді огортала мене зсередини, мов мокра ковдра. Навіть тут, де ніхто не принижував, не штовхав, не принижував, не дивився згори — навіть тут я була сама. Мох під ногами ставав густішим, земля — мʼякішою. Дерева ставали все ближче одне до одного, змикаючись над головою, закриваючи небо. Тонкі промені світла пробивалися крізь гілки, але ліс ставав темнішим, майже нічним, хоч день мав бути в розпалі. І саме тоді я зрозуміла — я зайшла надто далеко. Ця частина лісу була іншою. Тут усе було якесь… первісне. Грубіше. Старіше. Дерева мали дивну кору, ніби посічену часом. Віти спліталися, мов пазли, а під ними росли квіти, яких я не бачила досі: темно-фіолетові, з блискучими крапельками роси на пелюстках, що були схожі на сльози. Я нахилилась зібрати кілька квіток й завмерла. Ритм серця прискорився. Десь поруч щось… рухалось. Тріск. Глухий, важкий. Потім — це один. І… рик. Низький, дикий, могутній. Він пронизав мене наскрізь, ніби сама земля закричала від болю. Мені захотілось розвернутись і бігти, хоч куди — лиш би якомога далі. Але ноги не слухались. Ще крок. Обережно. Так тихо, як тільки можливо. І ось — я побачила його. Між дерев, у невеличкій прогалині, щось сяяло. Велике. Біле. Немов зіткане зі світла. Я підкралася ближче, ховаючись за товстим стовбуром. І застигла. Це був… дракон. Вперше за всі ці дні проведені тут я зустріла його. Зустріла віч-на-віч свій найбільший страх. Кошмар. Він величезний. Проте, приголомшливо прекрасний. Його тіло лежало на боці. Довжина — щонайменше пʼятнадцять метрів. Висота — майже до нижніх гілок дерев. Його луска світилася, мов сніг, що відбиває сонце — тонка, срібляста, але міцна, як броня. Уздовж хвоста і спини тягнулися шипи, мов застиглі хвилі. На голові височіли чотири роги: два великі, закручені назад, мов у барана, і ще два трохи менші — коротші, спрямовані вгору. Був ще один невеличкий ріг, прямо на морді. Очі… його були неможливо красиві. Великі, чисті, блакитні, мов крижане озеро високо в горах. І в них — біль. Я тільки тоді я помістила пастки. На крилах — металеві капкани й сітка, грубі, з іржавими лезами, які прорізали луску. З ран текла кров, насиченого багряного кольору. Вона вже засохла на шкірі, але деінде досі сочилася, краплями падала на землю, забарвлюючи мох у червоний. Мені стало зле. Хотілося закрити очі, втекти. Це не моя справа. Я не можу йому допомогти. Він величезний. Він небезпечний. Це ж дракон… Якщо я навіть спробую підійти — загину. Я вже зробила крок назад, рука тягнулася до дерев, аби сховатись. І в ту мить він повернув голову. Його погляд зустрівся з моїм. І в голові, чітко, ясно, мов хтось прошепотів прямо до душі: — Не тікай. Будь ласка… допоможи. Я знову застигла. Це був жіночий голос. Теплий, майже ніжний, але стомлений і сповнений болю. Він не лунав, не гуркотів — просто був. Усередині мене. — Ти… говориш? — прошепотіла я, не усвідомлюючи вголос, чи подумки. Дракониця не відповіла. Лиш дивилася на мене своїми кришталево-блакитними очима з очікуванням. З благанням. — Будь ласка… Я не хочу помирати одна. Ще розбило щось у мені. Та найгірше — я розуміла її. Бо я теж не хотіла помирати одна. — Добре… — прошепотіла я, більше до себе. — Я… спробую. Я підійшла ближче, не відводячи погляду з її очей, хоч серце калового так, що аж вухо деренчало. Її подих був важким, гарячим, але вона не рухалась, не дихала вогнем. Просто лежала. Велична. Беззахисна. Капкан на її правому крилі був глибоко втиснутий у мʼязи. Метал виривався у луску, кров повільно текла. Я дістала один з кинджалів. Руки тремтіли. Що я, в біса, роблю? — думка била по скронях. — Ти сильніша, ніж думаєш, — знову шепнув голос, наче читаючи думки. Я втиснула кінець леза в замок, намагаючись зламати механізм. Усе довкола пахло залізом і кровʼю. Кровʼю дракона, що зараз нею я забруднила руки й одяг. Коли перший механізм піддався — вона загарчала, затремтіла всім тілом, а я ледь не повалилася назад. Крила здригнулись. Але вона не зачепила мене. Я обережно перейшла до другого. Я вся була в поті й крові. Червоній, теплій, липкій. Вона продовжувала мовчати й вдивлятися, як я борюся з замками капканів й сіткою. Але я знала — вона чує мене. Відчуває. І не боїться. Бо довірилась мені. Останній капкан клацнув і покрився. Металеві щелепи впали в мох з глухим звуком. Я опустила руки, залиті кровʼю, і відступила на кілька кроків. Дихання було збите, серце билося шалено, мов хотіло вискочити з грудей. Вона не рухалась. Її могутнє тіло ще лежало на боці, грудна клітка, то здіймалась, то опускалось. Але в її очах… щось змінилось. Вони вже не були сповнені болю — у них зʼявився крижаний вогник. Повільно, важко, дракон проворухнувся. Потім — підтягнув задні лапи. Поворушив довгим хвостом, що був схожий на зміїний, вкритий гострими шипами. Вона почала підводитись. Її тіло злегка хиталось, рани ще кровоточили, але вона вставала. Розправлялась. Велично, повільно, мов скеля, що пробуджується після тисячолітнього сну. І тільки коли вона встала у весь свій зріст я зрозуміла наскільки вона гігантська. Хоча по описах з книги є дракони більші від неї в чотири рази. Не хотіла б з ними зустрічатись. Я повільно відступила ще трохи, щоб дати їй більше простору й, щоб вона мене не затоптала. Сльози раптом зібрались в очах, самі собою. Я не боялась — я просто не вірила в те, що зробила і що зараз відбувається. Величезні крила повільно розкрились. Вони тягнулись, мов небесні вітрила, тонкі та сильні водночас. Прозорі у променях сонця, вони мерехтіли, ніби були з чистого срібла. Я не встигла нічого сказати. Дракониця зробила кілька кроків, обережно переставляючи крила-лапи з трьома великими, закрученими кігтями — і підійшла до мене. Її тіло закрило все світло довкола, а тінь накрила мене. Її голова на довшій шиї опустилась, обережно, повільно. І тоді вона притулила своє чоло до мого. Сльози покотились по щоках. — Моє імʼя — Ліара, — промовив той самий голос у голові. — Я ніколи не забуду твоєї доброти, дівчинко з хороброю душею. Дякую тобі. Я не змогла відповісти. Просто стояла, заплющивши очі, відчуваючи тепло її подиху. Я торкнулась її морди, і пальці здригнулись від сили, що текла з неї. А тоді вона відступила, ледь помітно вклонилася. Поглянула востаннє, глибоко, мов бачила не лише мене, а всю мою душу. І злетіла. Розправила крила — і одним махом піднялась у повітря. Земля здригнулась від потужного руху, вітер штовхнув мене назад. Її силует піднявся в небо, білий проти блакиті, мов комета. І зник між хмарами. Я залишилась стояти. Немов уві сні. У голові — порожнеча. Потім — навпаки, все разом: подих, страх, тепло, біль, полегшення, сльози. Мене накрило. Я опустилась на землю, на коліна, прямо в мʼякий мох, руки ще тремтіли, кров на мені вже підсохла. Я доторкнулась до дракона… я… — думки плутались. Але в грудях було щось нове. Світло. Тепле. Живе. Я просто сиділа так кілька хвилин у повному шоці. Просто вдихала повітря, мов вперше. Відчула кожен подих, кожну пульсацію в жилах. А потім повільно підвелась, похитуючись, і рушила назад — до дому. У лісі вже не було так темно.

***

Коли я повернулась до дому, сонце вже почало хилитися до обрію. Ліс продовжував зберігати тишу, навіть занадто — ніби сама природа ще не отямилася після того, що сталося. Я пройшла знайомою стежкою. Від чуття бруду й свіжої крові на тілі гнітило. Насамперед я підійшла до бочки, тієї в якій збиралася дощова вода — свіжа, холодна. Занурила відро, дістала воду, обережно, щоб не розхлюпати. Потім поставила відро біля вогнища — маленької камʼяної ямки, обкладеною з усіх боків, просто неба. Поклала дрова, підпалила — полумʼя затріщало, розгоряючись, кидаючи тепле світло довкола. Я сиділа на колоді, чекаючи, поки вода трохи нагріється. Стомлена, всі у пилі, липка. І водночас — сповнена дивного, тихого тепла. Те, що сталася сьогодні, не вкладалося в голові. Як я могла чути й говорити з драконом? Чому він не вбив мене, навіть після допомоги? Чому попросив допомогу? Чому я не втекла? Коли вода стала достатньо теплою, я занесла її в ванну, зняла одяг. Вилила частину теплої води собі на плечі — тіло здригнулася, але це відчуття було блаженним. Мило, яке я теж знайшла серед речей, приємно пінилося на шкірі, і я терла сшкіру до червоного, ніби намагалась змити не тільки бруд, а й страх, шок, і здивування. Волосся вимила останнім — довге, важке, золоте. Вода стікала пасмами на підлогу. Я замотала голову рушником, одягла білу сорочку, і нарешті полегшено випустила повітря з легень. Потім виросла одяг у холодній воді — ретельно, руками, втираючи мило в тканину, поки червоні плями не зникли. Вивісила чорну майку та штани з плащем на мотузку, що тягнулась між хатою й деревом. Всередині вже стало темно, тому я запалила кілька свічок. Запалила вогонь у каміні, повісила казанок, залила у нього воду, додала трав: мʼяти, шипшини, трохи сушеного чебрецю. Чай пахнув лісом і літом. Я сіло на дворі, загорнувшись у ковдру й спостерігаючи за зірками, тримаючи у руках чашку. Вона обпікала долоні, і цей біль був приємним. Думки повертались до Ліари. До її очей, її слів. Я зробила щось важливе, хоч тут, у цьому світі драконів знищують, а я врятувала одного з них. Я дійсно стаю схожою на Роуз.