Перший погляд, перший слід

Рома був звичайним хлопчиком який любив читати комікси та слухати музику нічого особливого, йому було 14 років він вчився в 8 класі практично ні з ким не спілкувався поки не прийшов новенький. Новенького звали Артур йому було теж 14 років хоча виглядав він старше, але все ж з першого дня вони потоваришували. На першому уроці була зарубіжна література поки вчитель пояснював тему деякі слухали а деякі розмовляли між собою пошепки а тим часом артур малював хуї в зошиті роми поки рома уважно слухав, як тільки рома замітив він тихо під ніс зматерився а артур побачивши що рома помітив сразу перестав і притворився що нічого не робив прямо зараз. Рома глянув артуру в очі і тихо прошептав. —Якщо в тебе немає коректора я тебе забью..— Артур поглянув на рому і сказав —Та є але хіба ти будеш стирати цю красу?((— —Бля артур дай коректор інакше я заставлю тебе з'їсти цей листок.— Артур тихо хихикнув все таки дав Ромі коректор і Рома замазав цей пиздець в своєму зошиті. На перерві рома сидів і читав комікс поки артур біля його щось старанно малював рома глянув краєм ока що малював артур і був в шоці, артур малював гітлера в костюмі горнічної побачивши це у роми було багато запитань но він вирішив їх не задавати. Артур же в свою чергу замітив погляд роми на його шедевральний малюнок тому запитав: —Ром, як тобі?)— —Це пиздець— відповів рома. Артур заперечив —ой та не розумієш ти нічого в іскустві!— Рома поглянув на артура як на ідіота та сказав —Як би це було іскуство, я би нічого не сказав.— Артур показав Ромі язик і продовжив собі щось калякати в зошиті. В кінці уроків вони стояли біля своїх шкафчиків і збирались. Артур глянув на рому та запитав —слухай може сьогодні погуляємо якось?— —Не знаю, якщо буде час то гаразд.— Відповів рома Артур кивнув і продовжив взуватись а тим часом рома вже йшов на вихід зі школи, на дворі йшов легкий дощ а пожовкле листя з дерев плавно падало на землю нічого дивного привична краса осені. Рома не знав що сьогодні буде дощ тому й залишив зонтика дома, ну що поробиш доведеться йти мокнути добре що хоча б не ливень. Рома вийшов з сухої частини школи і пішов додому, до дома йому трішки далеченько тому змокнути він встигне гарно. Коли Рома дійшов додому, вже був добре мокрий, ніби хтось вирішив зробити з нього салат із підливкою. Взуття хлюпало, джинси злиплися до ніг, а рюкзак став на півкіло важчим. Він відчинив двері ключем і тихо зайшов. — Рома, це ти? — долинув голос мами з кухні. — Нє, привид якийсь, — буркнув він і скинув кеди. — Іди мити руки, я вже все наклала. — Добре… — не дуже охоче відгукнувся він і поплентався у ванну. Через пару хвилин уже сидів за столом і пхав у себе макарони з котлетою. — Ну як день? — спитала мама, наливаючи йому чай. — Та нічого… звичайний. — А контрольна по хімії? Ти ж казав сьогодні буде. Рома зробив вигляд, що глухий, але мама не з тих, хто забуває. Вона сіла навпроти й подивилась прямісінько в очі. — І що, скільки? — Сім, — тихо сказав Рома, ковтаючи чай. — Сім? СІМ?! — голос мами одразу піднявся. — Ну… це не два. І не три. — спробував віджартуватись він. — Це і не дев’ять, і не десять, Рома! А знаєш, хто сьогодні знову отримав десять? Рома відвів очі. — Маша, так? — Так, Маша! Вона завжди готується, сидить над книжками, а не комікси читає цілими днями! Рома закотив очі. — Ну блін, то хай Маша і живе за нас обох, якщо вона така ідеальна. — Ти що, не можеш як вона?! — гримнула мама. — Нє. Я не Маша. Я Рома, і я не хочу помирати над підручником з хімії. Повисла тиша. Мама дивилась на нього так, ніби він тільки що заявив, що хоче стати бомжем. — От побачиш, Рома. Потім будеш шкодувати. Зараз — навчання. Потім — життя. А ти все про своє… свої комікси… Рома встав із-за столу. — Я все доїв. Дякую. — і пішов у свою кімнату. Двері в кімнату зачинилися глухо. Рома кинув рюкзак у куток, не знімаючи навіть куртки, плюхнувся на ліжко обличчям у подушку. Сльози виступили самі — не від оцінки, не від крику. Від того, що... старається, як може, а його все одно не бачать. «Наче я гірший за цю Машу тільки тому, що я — я. А не якась ходяча оцінка на 10», — подумав він, стискаючи пальці в ковдрі. Він довго лежав, поки в грудях щось не зламалось остаточно, і з очей не потекли ті самі важкі, тьмяні сльози, які заливають не тіло — а душу. Йому було 14. Він не був ідеальним. Але ж хтось міг би хоча б раз сказати: «Ти молодець». Через хвилин двадцять він усе ще мовчки лежав. Потім повільно потягнувся до телефона. Повідомлення → Артур 🕑 17:42 Рома: Чувак... у мене вдома пздц. Поскандалив з мамою через контрольну. Вона сказала "ти що не можеш як Маша"... Артур: Ем. Ну, по-перше — Маша явно діл... 😐 По-друге — а нащо бути як хтось, якщо ти Рома. Рома — це круто. Рома: Та ну... нічого не круто. Мене ніхто не хвалить. Навіть коли я стараюсь... все одно типу недостатньо. Артур: Я бачив, як ти сьогодні реально слухав літру, поки я хуї малював. Це вже показник 😂 А ще ти, здається, єдина нормальна людина в тому класі, з якою хочеться говорити. Хочеш — поспілкуємось зараз? Або... хочеш піти прогулятись? Рома дивився на екран. Посмішка з’явилася несподівано, крізь сльози. Дуже проста, майже невидима. Але справжня. Рома: Пішли гуляти. Може, хоч трохи в голові проясниться. Артур: О, боженька. Він вийде з дому 😮 Я щас зомбі від радості стану! Зараз забіжу за тобою, 10 хвилин і я під дверима. За кілька хвилин Рома переодягнувся, вже без того гнітючого мокрого одягу, і вийшов з дому. Повітря було свіже, дощ вже майже припинився, лишились тільки блискучі калюжі й запах мокрого асфальту. Вперше за весь день йому стало трохи легше.