Перший погляд, перший слід

Артур прийшов у своєму фірмовому стилі — один капюшон, два наушники, три понти. — Ну шо, психічна стабільність відновлена? — запитав він, коли Рома вийшов. — Та ну, на 20% десь. Але вже краще, — хмикнув той. — З мене ще 30%, і буде критичний рівень душевного балансу. Вони пішли гуляти по району, базарили про всяке — від "що було б, якби Стівен Хокінг читав реп" до "чи можна прожити, харчуючись тільки дошираком і вірою в себе". Весь час було приємно, але найбільше розвеселила сцена біля якогось великого паркану. За парканом з-за якихось складів раптом виринуло шось собаче, судячи з звуків — розміром з добермана, але психікою — з банкою редбулу. Воно почало скажено гавкати: — ГАВ! ГАВ! ГАВ! І Артур, не вагаючись ні на секунду, встав у бойову стійку і відповів: — ГАВ! ГАВ! ГАААВ! — з такою серйозністю, ніби це був дипломатичний діалог двох гаванських лідерів. Рома завис. — Ти чо, ідіот?! — Я з ним на його мові говорю! — гордо відповів Артур. — Ну все, тепер він точно тебе з’їсть. — Якщо шо, я скажу, що я тебе не знаю, — підколов той. Рома не витримав і розсміявся. Він сміявся довго. Перший раз за дуже-дуже довгий час — так по-справжньому. А потім, як справжні майбутні проблеми, вони зайшли на закинуту будівлю. Зазвичай там нічого не було — просто розвалена бетонка, графіті, порожні пляшки й стандартне підліткове «оце романтика». Прогулялися, побродили… І тут, ні звідки, Артур підбігає до Роми з таким обличчям, наче тільки що побачив, як Бог косплеїть Залужного. — Ром, БІЖИ. БІЖИИИ, БЛЯТЬ. — ЩО?! — розгубився Рома. — ТАМ БОМЖ! І ВІН ПОХОДУ НЕ В ЗАХВАТІ ЩО МИ ТУТ! — закричав Артур і показав за спину. І справді — ззаду їх наздоганяв якийсь лютейший бомж, з пляшкою в руці і криком: — ЦЕ МОЯ ТЕРРИТОРІЯ, СЬЕБАЛИСЬ ТРАВНЕНІ МИШІ!!! Рома навіть не думав — просто рвонув. Вони бігли як марафонці на ультра-адреналіні. Перестрибнули паркан, промчали повз гаражі, ледве не влетіли у бабусю з кульками. Нарешті, десь за два квартали, коли зупинились перевести подих, подивились один на одного… І вибухнули сміхом. — Травнені миші, блін. — Це був БОЖЕСТВЕННИЙ ЕКСПІРІЄНС, — сказав Артур, лежачи на землі. Рома сміявся до сліз. І в якийсь момент зрозумів: цей день — попри все — був одним із найкращих у його житті. Поступово небо ставало темно-синім. Ліхтарі почали спалахувати один за одним, кидаючи теплі плями світла на мокрий асфальт. Артур і Рома ще трохи походили вулицями, обговорюючи всяке, сміялись з травневих мишей, згадували обличчя бомжа, уявляли, що він був колишнім агентом ЦРУ. Але холод добирався до рук, а в повітрі з’явився запах вечора, коли всі нормальні люди йдуть додому. — Ну шо, може вже… — почав Артур. — Та, пора. А то ще мама пельки знову готувала, а я пропущу виступ, — пожартував Рома. — Було круто. — Артур протягнув кулак. — Було нормально шизово, — Рома легенько вдарив у відповідь. Попрощались. Артур пішов у свій бік, а Рома — додому. Коли він зайшов, у квартирі вже горіло світло, і з кухні тягнуло запахом супу і чогось м’ясного. Він скинув куртку, взуття, кинув рюкзак на місце. І відразу почув голос мами: — Ми вечеряємо. Іди мий руки. Рома зайшов на кухню. За столом вже сидів тато, якого не було вдень. Серйозне обличчя, трохи втомлене. Мама ходила туди-сюди з тарілками. Сів мовчки. Почав їсти. Довго мовчали. І лише ложки стукали об тарілки. І тут тато, не піднімаючи очей, запитав: — То що там за оцінка з хімії? Рома зупинився. Знову. Знову це. — Сім. — Сім?.. — тато поклав ложку. — І ти вважаєш це нормально? Рома промовчав. — Мамо, ти ж казала вже… — почав він тихо. — Тепер тато питає, — різко кинула вона, не обертаючись. — Ром, скільки можна вже? Тобі 14. Сімки зараз — це проблеми потім. — Але я ж не завалив! Я реально готувався. — Старався, значить? — тато подивився йому в очі. — А де результат? Рома опустив голову. Його груди знову стиснуло. — Якщо ти будеш продовжувати в такому дусі, далеко не зайдеш, — тихо додав тато. — Я не Маша. — ледве чутно вирвалось у Роми. — Що? — Кажу, я не Маша. Я не буду все життя бути ідеальним, і мені це не потрібно. Тато помовчав. Потім встав. — Доїдай. Завтра — новий день. Подивимось, як ти його проведеш. І пішов у вітальню. Рома залишився на кухні. Їжа вже не смакувала. В голові знову крутилось: “Старайся, роби, мовчи, і все одно не досить...” Після вечері Рома мовчки зайшов у свою кімнату. Захлопнув двері й просто... стояв. Повітря здавалося важким. Він скинув худі, кинув на крісло. Повільно сів на ліжко. Подивився на стіну. Потім ліг. Просто так, не знімаючи шкарпеток, не вкриваючись. Просто лежав і дивився в стелю. Все стискалось всередині. Хотілось плакати, але не в голос — просто щоб хоч щось вийшло. Через кілька хвилин дістав навушники. Включив щось на фон — улюблену інструменталку з гри, де світ хоч і падав, але робив це красиво. І коли вже збирався просто заснути з думками, екран засвітився: Артур: — бро я подумав а шо як існує бог але він виглядає як сосиска на ногах і просто мовчки спостерігає за нами з-під дивану Артур: — уяви шо він бачить як ти плачеш і такий “нуууууу типічна субота” Артур: — шо як бомж з заброшки — це його месія? Рома завис. А потім... почав сміятись. Спершу тихо. Потім голосніше. Він сидів, тримаючи телефон, з якого світилось це небожественне дно, і сміявся до сліз. Витер очі. Вперше за день йому стало легко. Як ніби хтось тягар зняв. Як ніби навіть в мороці вечора хтось був поруч. 🌓 У цю ніч Рома заснув з усмішкою. Уперше за довгий час він почувався не сам.