Перший погляд, перший слід

Понеділок зустрів Рому теплим повітрям і холодним бажанням кудись іти. Школа була як стара плитка в ванній — звик, але не приємно. — “Бля, чого я знов без сніданку?!” — думав Рома, закидаючи рюкзак і перебігаючи через шкільний двір. На вході його вже чекав Артур. Ну як чекав — стояв на колінах перед воронкою від ганчірки і жбурляв туди камінці. — Ти знову тренуєшся влучити у своє майбутнє? — кинув Рома, проходячи повз. — Нє, я уявляю, що це директор... — Артур пожбурив ще один камінець, — ...і я кидаю йому знання прямо в душу. — То чому у тебе з алгебри два? — Бо душа директора — бездонна. Рома ледве стримав посмішку. Вони пішли в клас, коли в коридорі почули знайомий сміх. Дівчина в джинсовій куртці, з навушником в одному вусі та цілком безтурботним обличчям з’явилася, ніби з тіні. — Артур, — усміхнулась вона. — А я думала, ти вже встиг попасти в колонію за ті меми, що ти мені скидав. — Марина! — Артур розплився в усмішці, — Та ну, мене тільки умовно засудили за талант. — Такий талант — то загроза суспільству, — відповіла Марина і підморгнула. Рома дивився на них мовчки. Вона справді сміялась з його жартів. І не просто сміялась, а продовжувала їх, як частину гри. Він не звик до такого. Зазвичай всі реагували на Артура як на дивака з коміксів. А вона — ні. Вона грала на його хвилі. Флешбек Колись, у 4 класі, маленький Рома приніс саморобний комікс про “Котячого Капітана”. Він так старався — малював три дні, розфарбовував фломастерами, навіть написав текст у бульбашках. На перерві він поклав його на парту. Думав, що хтось прочитає, скаже “прикольно”, посміхнеться. Але хлопці взяли його зошит і просто… кинули в смітник, зі словами: — Ти тупо малюєш якусь фігню. Тоді Рома сидів у кутку класу і стирав все, що було в коміксі. Навіть вуха у “Котячого Капітана”. Зараз, спостерігаючи за Марининим сміхом, Рома відчув ту ж саму тінь образи, яку відчував колись. Але цього разу вона була м’якша. Тому що він знав — Артур його друг. Навіть якщо хтось смішніший. Увечері, вдома, Рома зависав над сторінкою комікса. Малював щось без плану. Лінії були криві, але в них було щось живе. Він раптом посміхнувся. Йому подобалося жартувати. Навіть якщо він не завжди вмів. Особливо подобались жарти Артура. Вони були тупі. Абсурдні. Але гріли душу. Бо коли ти — Рома, і твій день складається з мовчазних розчарувань, то навіть одне дурнувате "А що, якщо бог — сосиска?" може стати твоїм найкращим моментом дня. Наступного дня З самого ранку Артур був надто спокійним. Це вже було підозріло. — Чого ти такий тихий? — спитав Рома, коли вони сиділи в коридорі перед першим уроком. — Я в балансі з космосом, — промовив Артур з серйозним обличчям. — Мене просвітило. — Що, знову з’їв чіпси з прострочкою? — Ні. Але ти побачиш. Сьогодні — день великого мистецтва. Рома зморщився. Артурів “день великого мистецтва” ще ніколи не закінчувався добре. Для когось. 📚 Урок біології. Учителька — пані Ковальчук. Вона ненавиділа Артура ще з того моменту, як він на контрольній написав: "Печінка відповідає за токсичність характеру деяких людей." У класі стояла тиша. Рома помітив, як Артур крадькома щось натиснув на телефоні. За кілька секунд... з динаміків класу (які зазвичай використовувались для шкільного радіо), голосом Siri пролунав текст: > — “Пані Ковальчук, ви — кращий засіб від безсоння. Лекції такі монотонні, що навіть павуки на стелі заснули.” Клас вибухнув сміхом. Пані Ковальчук зупинилась посеред фрази. Її очі повільно пересунулись на Артура. Він сидів, ніби ні до чого. Рома застогнав і сховав обличчя в зошит. — “Тобі капець.” — прошепотів він. — “Це був дар суспільству.” — відповів Артур гордо. 🧃 Пізніше, на перерві Рома все ще не міг повірити, що вони вийшли з біології живими. — Ти хоч розумієш, що вона тебе вб’є? — запитав Рома. — Ага, але артист не боїться сцени. — Артур зробив театральний уклін перед автоматом з кавою. — Артист не боїться двійки, так уже скажи. Раптом до них підійшла Марина, жуючи яблуко. — Це ти влаштував той голосовий хейт? — запитала з усмішкою. — Ага. Геніально, так? — Я хочу, щоб ти був мій адвокат, якщо я когось ненароком приб’ю. Рома встав і глянув на них обох. Знов ця легкість, знов він позаду. Але чомусь... цього разу він не злився. Навіть не сумував. Просто мовчки кинув: — Можеш і мені дати номер. Може, і я колись зірвусь. 🎧 Ввечері Після важкого дня і душу, Рома лежав у ліжку. На голові — навушники, в плейлисті — суміш Arctic Monkeys і спогадів. Телефон мигнув. Артур. > — "Я вирішив, що в наступному житті стану чайником. Хочу пищати, коли мене гріє хтось, кого я не просив." — "P.S. Ти теж сьогодні пищав. То ми вже майже родичі." Рома засміявся вголос. Ну от чого він такий?.. І чому навіть коли тебе бісить все навколо, одне повідомлення від Артура — як теплий чай на душу.