Мій гріх і моя розплата

Глава 1. Наон ніколи не почувалася цілісною. Вона не пам’ятала моменту, коли почула голос у своїй голові вперше, але завжди знала, що він там. Неон не була просто відлунням її думок, не була уявним другом—вона була кимось іншим. Спочатку вона шепотіла, радячи, застерігаючи, підтримуючи. Потім почала говорити частіше, голосніше, впевненіше. Згодом вони розділили між собою життя: Наон жила вдень, Неон—вночі. Їхні батьки цього не розуміли. Вони завжди вважали Неон паразитом, хворобою, яка відбирає у них справжню доньку. Скільки разів мати хапала її за плечі, трусила, кричала, щоб вона припинила «ці свої ігри». Скільки разів батько відвертався від неї, ніби боявся подивитися в очі, ніби бачив у них чужинця. Але Неон не ненавиділа їх. Вона любила їх. І вона вірила, що одного разу вони її приймуть. Цієї ночі, за кілька годин до їхнього сімнадцятого дня народження, коли Наон заснула, Неон вперше взяла повний контроль. Вона спустилася на кухню босоніж, обережно, майже боязко. За столом сиділи батьки, їхні обличчя освітлювало лише слабке світло лампи. Мати стискала чашку чаю, батько гортав газету, навіть не підводячи очей. — Мамо… тату… — її голос тремтів. Батьки підняли голови. — Це ти… — з відразою вимовила мати. Неон зробила крок уперед. — Я… я просто хотіла поговорити. — Нам нема про що говорити, — відрізав батько, відклавши газету. Його погляд був холодним. — Ми терпіли це занадто довго. — Але я ж така ж, як Наон! — у відчаї сказала вона. — Я теж ваша донька… — Ти не наша донька, — перебила мати. — Ти просто… хвороба. Ти не повинна існувати. Щось всередині Неон зламалося. Вона відчула, як її груди стискає паніка, як усередині щось виривається назовні. Світ розплився перед очима. Її сила, яку вона досі ніколи не використовувала без контролю Наон, вирвалася на волю. Батьки здригнулися. В їхніх очах щось змінилося—їхні обличчя стали порожніми, бездумними. Вони схопили ножі зі столу. — Ні… — хрипко прошепотіла вона, відчуваючи, як її свідомість розчиняється в їхніх. Батько вдарив першим. Лезо увійшло в груди матері, розриваючи тонку нічну сорочку. Вона задихнулася, випустивши чашку з рук. Вода розлилася по столу, змішуючись із кров’ю. Мати, навіть не зойкнувши, схопила ніж і встромила в шию батька. — Ні! Зупиніться! — закричала Неон, але голос потонув у власному розпачі. Вони різали один одного, поки обидва не впали на холодну підлогу кухні. Кров розтікалася навколо, змішуючись у калюжі червоної рідини. І тільки тоді Неон відпустила їх. Вона важко дихала, її руки тремтіли. Вона дивилася на те, що зробила, і не могла зрозуміти… Ні, вона розуміла. Вона знала, що це вона. — Що… що я наробила… А потім Наон прокинулася. Те, що вона побачила, вбило її зсередини. — Ні… — видихнула вона. Її батьки. Її рідні. Мертві. Вона повернула голову до Неон, яка стояла посеред їхньго свідомості,з пустим поглядом. — Це ти… — прошепотіла Наон. Неон хотіла щось сказати, але не змогла. — Ти… ти вбила їх! Вона відчувала, як щось у ній починає кипіти. Лють, ненависть, відчай. — Ні, почекай… — почала Неон, але Наон не слухала. Її світлоохоплений розум не міг прийняти це. Вона відчула, як усередині щось рветься. Її крик заповнив кухню, і раптом сталося неможливе. Неон відчула, як її тіло охоплює біль, як її вириває назовні. Наон впала, втрачаючи свідомість. А Неон стояла посеред кухні. Вона. У власному тілі. Вона торкнулася свого обличчя. Її руки. Вона більше не була тінню в голові Наон. Вона була справжньою. Але радості не було. Вона озирнулася на своїх батьків. Вона була вільною. Але вона залишилася одна.