Мій гріх і моя розплата

Минуло шість болючих років. З того моменту світ змінився до невпізнання, і тепер Наон жила в ньому, як тінь, ховаючись від переслідувачів. Але щоб зрозуміти, що відбувається, варто спочатку пояснити, як цей світ працює. Світ і його раси Світ складався з чотирьох основних рас: Ельфи – стародавні, розумні та гордовиті. Вони славилися своїми знаннями, та ремеслом. Колись ельфи та люди були союзниками, але після війни все змінилося. Люди – найбільш адаптивна раса, яка швидко розвивалася, хоча часто була жорстокою. Саме люди розв’язали війну, що змінила історію всіх рас. Демони – загадкові істоти, що походять із Темного виміру. Вони були не лише сильними фізично, а й володіли унікальними забороненними знаннями. Звіро-люди – створіння, які поєднували риси людей і тварин. Вони були найбільш природними та дикими, завжди жили в гармонії з навколишнім середовищем. Колись існувала ще одна раса – дворфи. Вони були майстрами у видобутку руд і створенні артефактів. Однак, через свою замкненість і зосередженість на копальнях, вони не змогли зберегти незалежність. Ельфи взяли їх під своє крило, вимагаючи натомість усі мінерали та ресурси, які добували дворфи. Це було початком ельфійської гегемонії в мистецтві ковальства. Падіння миру Колись між ельфами та людьми панував мир, але все змінилося, коли до влади людей прийшов король, якого прозвали "Кривавий". Він оголосив, що хоче об'єднати всі раси під одним королівством, де люди будуть панівною расою. Він вважав інших "деформованими" та "нижчими" через їхні фізичні особливості – довгі вуха ельфів, хутро звіро-людей, темну ауру демонів і низький зріст дворфів. Однак найбільше король ненавидів людей із надприродною силою. В глибині душі він їм заздрив, а його заздрість перетворилася на ненависть. Він вважав, що таких людей потрібно винищити або використати для власних цілей. Коли ельфи відмовилися підкоритися йому, він оголосив війну. Битва тривала три роки, і хоча ельфи були сильними, люди мали чисельну перевагу. Тому ельфи звернулися до Вищих Драконів – найдавніших істот, що володіли знаннями світу. Дракони погодилися допомогти, але в обмін на життя, що має значення. Король ельфів, розуміючи, що іншого виходу немає, пожертвував собою. Дракони прийняли цю плату й знищили війська людей, але відтоді ельфи назавжди затаїли ненависть до людства. У теперешній час у всіх королівствах майже одночасно сталися перевороти. Усіх правителів або вбили, або скинули, і їхні місця зайняли невідомі люди. Всі вони мали надприродну силу. Вони оголосили полювання на людей із такими здібностями як і у них або підозрілих створінь. Легенда про Чотирьох Спасителів У той же час серед народу почала ширитися стара легенда. Вона говорила про чотирьох Спасителів, які раз на 200 років з’являються у світі, щоб врятувати його від великого зла. Але всі письмові згадки про них або зникли, або були знищені. Завжди поруч із ними були їхні провідники – загадкові створіння, що допомагали їм у виконанні місії. Але про них було ще менше інформації. Після переворотів люди почали вірити в цю легенду ще більше, сподіваючись на порятунок. --- 6 місяці після востання королів. Наон дізналася про свою долю у 18 років – рівно через рік після трагічних подій із її батьками. У ту ніч, коли вона вкотре блукала вулицями, намагаючись уникнути переслідувачів які переслідували її коли взанли про її здібності, вона помітила дивну тінь. Спершу їй здалося, що це галюцинація – наслідок її хвороби. Але потім вона зрозуміла, що ця істота – реальна. Перед нею стояв Вокс. Він був дивної форми – його тіло складалося з гострих ліній, а верхня частина нагадувала трикутник. Його ноги були гострі, мов голки, а на голові росли закручені роги або антеноподібні відростки. Вокс заговорив першим: — Ти – одна з Чотирьох Спасителів. Наон лише зітхнула й відвернулася, вирішивши, що це ще одна її галюцинація. — Ігнорування не змінить твого призначення, – сказав Вокс. — Я просто хвора, – пробурмотіла вона. – Все, що я бачу, лише гра мого розуму. Вокс наблизився й сказав майже пошепки: — Ти бачиш мене, бо я твій провідник. Я – душа, що допомагатиме тобі у твоїй місії. Наон не відповіла, але на мить відчула дивне тепло. Вона не вірила йому, але в її серці закралася підозра, що, можливо, він каже правду --- Теперішній час Наон сиділа в кутку, натягнувши капюшон низько на обличчя. Вокс, як завжди, був поруч, хоч ніхто не міг його бачити. — Нам потрібно знайти інших, — його голос звучав спокійно, але наполегливо. — І як мені це зробити? — Наон скептично підняла брову, не відводячи погляду від кухля з напоєм перед собою. — Ти їх відчуєш, — загадково відповів Вокс. Наон закотила очі. Вона давно звикла до його туманних відповідей, але це не робило їх менш дратівливими. За її спиною сиділи лицарі, і, схоже, один із них помітив, що вона говорила сама з собою. — Гей, ти! — пролунав грубий голос позаду. Двоє лицарів підійшли до неї. Один із них — високий чоловік з рудою бородою, другий — молодший, з коротко підстриженим волоссям і холодним поглядом. — Ти випадково не одна з тих… виродків? – запитує один із них. Наон повільно повернула голову, її смарагдові очі спалахнули холодним вогнем. — Не знаю про що ви – холодно відповідає Наон Але другий вказує на її обличчя: — Дивне у тебе лице… все в плямах… Наон має чорне волосся, підстрижене під малет, білі пігментні плями, які контрастують зі смаглявою шкірою, і зелені очі, в які можна дивитися вічно її мати завжди говорила що її очі те що може заворожи кожного. Вона знімає з рюкзака медичну довідку про свій "розлад особистості" яка має опис та підтвердження цього діагнозу. Лицар бере її, читає, а потім зловісно посміхається: — Хаха..брехня.– зловісно та різко відповів лицар — Ще одна да сьогодні бляха у нас свято! «Ще одна?» Подумала про себе Наон, у неї проявилася думка що можливо таким чином вона з може найти інших. Та їй якось несильно хочеться іти з ними, мало що вони можуть зробити з нею. Щойно лицарі схопили Наон за руки, вона інстинктивно смикнулася, але міцні металеві рукавиці вп’ялися в її зап’ястя, не даючи змоги вирватися. Вона відчула, як паніка наростає десь у грудях, але не встигла навіть зреагувати, Наон вже хотіла розкрити себе та поставити їх на місце, як хтось поставив свою руку на плече одного з лицарів. — Відпустіть її. Голос був спокійним, але в ньому відчувалася така влада, що навіть у галасливому барі на мить запала тиша. Лицар, що стояв ближче до Наон, розвернувся, щоб відштовхнути незнайомця, але завмер, коли побачив його обличчя. — І хто ти такий, щоб нам наказувати? – пробурчав інший лицар, хоч у його голосі вже не було такої впевненості, як секунду тому. Чоловік, що заступився за Наон, не змінив виразу обличчя. Він виглядав звичайно – чорний плащ, темне волосся, кілька невеликих шрамів на обличчі, але в його очах було щось, що змушувало людей несвідомо відступати назад. — Вона не загроза, – сказав він. – Це всього лише бар, і вона приходить сюди постійно. Якщо ви почнете тягати кожного, хто здається вам дивним, то дуже скоро залишитесь без роботи. Один із лицарів роздратовано стиснув кулаки. — Ми виконували наказ… — Наказ чи власний страх? Його слова були тихими, але вони вдарили точніше за будь-яку зброю. Лицар, що тримав Наон, вагався, а потім різко відпустив її руку, ніби вона обпекла його. — Якщо ми ще раз побачимо щось підозріле, – заговорив один із них, оговтавшись, – ми вб’ємо її, не даючи можливості виправдатися. — О, я не сумніваюся, – незнайомець кивнув, усміхаючись без тіні страху. Лицарі знехотя відступили і покинули бар, а шум і балачки довкола поступово повернулися. Наон потерла зап’ястя, усе ще відчуваючи холодний дотик металевих рукавиць лицарів. Незнайомець стояв перед нею, спокійний і мовчазний, не роблячи жодних різких рухів. Його темний погляд, який вона спочатку прийняла за байдужий, насправді приховував щось глибше. — Дякую, — сказала вона, намагаючись не видавати своєї недовіри. — Не варто, — відповів він рівним голосом, і його очі на мить ніби засяяли слабким відблиском світла від ліхтарів бару. Щось у його голосі, в його манері триматися викликало в ній дивне відчуття — ніби вона вже бачила його, ніби вона повинна була його впізнати. Її серце стиснулося, закрутилося вихором почуттів, які вона не могла пояснити. Вокс, що стояв поруч, перехопив її погляд і нахилився ближче. — Ти це відчула, так? Наон хотіла сказати «ні», але язик не повертався. Вона подивилася на незнайомця ще раз — його риси були знайомими й водночас чужими. Спаситель? Ця думка пронеслася в її голові, змушуючи тіло напружитися. Ні… Щось не сходилося. Він був схожий, він володів тією ж присутністю, що й ті, кого вона пам’ятала уривками зі своїх видінь… але щось у ньому було не так. — І хто ж ти такий? — тихо запитала вона. — Ашер, — коротко відповів він. І хоча ім’я нічого їй не говорило, щось у глибині її душі зреагувало на нього. Це був не він. Але водночас він був важливим. Наон не знала, чи це означає небезпеку, чи щось інше. Але вона мала дізнатися.