Мій гріх і моя розплата

Хижі хащі здіймалися перед ними темною, густою стіною. Гілля старих дерев спліталося над головами, затуляючи світло, а повітря було наповнене вологістю і запахом прілого листя. Тиша навколо здавалася напруженою — лише час від часу чути було далекі звуки: тріск гілки, шелест листя, невловиме шарудіння. Вокс летів попереду, обережно розсовуючи ліани, що звисали з дерев. Наон йшла за ним, уважно вдивляючись у темряву між стовбурами. — Якось… не дуже тут приємно, — пробурмотіла вона. — Це ще нічого, — відгукнувся Вокс, озираючись через плече. — Головне — не звертай уваги на звуки. Вони тут бувають… оманливі. Наон насупилася. — Оманливі? — Інколи здається, що за тобою стежить щось велике. Але коли обертаєшся — там нікого. Вона ковтнула клубок у горлі, але нічого не сказала. Вони рухалися далі, коли раптом між деревами промайнула фігура. Біле, граційне створіння застигло серед хащ, пильно дивлячись на них великими очима. — Це… — прошепотіла Наон, затамувавши подих. — Козуля, — відповів Вокс. — Дика. Наон застигла. Вона дивилася на тварину так, ніби бачила щось неможливе. — Я… ніколи не бачила їх, — прошепотіла вона. Вокс здивовано глянув на неї. — Як це ніколи? — У місті не було тварин, окрім механічних, — сказала Наон, не зводячи очей із козулі. — Вони… не існували для нас. Вокс на мить замислився. — Але ти ж знала, що вони є? — Не зовсім, — Наон зітхнула. — У місті я жила серед скла і металу. Вулиці, вежі, холодні стіни. Небо здавалося чимось далеким, а дерева — мрією. Її голос став тихішим. Вона потонула у спогадах. …Завжди однакові коридори. Лазурові екрани, що м’яко світилися в темряві. Холодне світло неонів на стінах. Її дитячі пальці торкалися скла, дивлячись на ідеальне місто — стерильне, без недоліків. Одного разу вона спитала у наставника: — А чи були колись інші світи? Він нахилив голову. — Що ти маєш на увазі? — Світ без металу, де немає цих… механічних речей? Він замислився, а потім сказав: — Минуле не має значення, Наон. Ти живеш тут і зараз. Вона запам’ятала ці слова. Вони завжди висіли в повітрі, ніби неонові літери над головою. Але був іще один голос. Неон. — Ти знаєш, що це неправда, — шепотів він у її свідомості. — Є більше, ніж це місто. Вона довго не вірила. Аж поки не вирвалася. Наон моргнула, повертаючись у теперішній момент. Вокс спостерігав за нею, схрестивши руки на грудях. — Тепер розумію, — сказав він. — У твоєму світі не було місця для таких речей. — Не було, — прошепотіла Наон, дивлячись, як козуля зникає між деревами. — Але я хочу знати, що було насправді. Вокс кивнув. — Тоді ходімо далі. Тут ще багато того, чого ти не бачила. Вони перевели погляд на козулю. Тварина не рухалася, лише дивилася на них своїми темними, ніби бездонними очима. — Це не зовсім тварина, — тихо сказав Вокс. Наон різко глянула на нього, відразу зрозумівши натяк. Її тіло напружилося. Звіролюд. Вони стояли на місці, не наважуючись зробити жодного різкого руху. Лише чекали. "Напевно, це страж," — подумала Наон. Хтось, хто відчув їх присутність і вийшов із хащ, щоб дізнатися, хто вони і чого хочуть. І вона не помилялася. Після того, як у королівстві звіролюдей владу захопив правитель із надприродною силою, правила змінилися. Так було не лише тут — у всіх королівствах. Ніхто більше не мав права просто так заходити в ці хащі. Але вони прийшли. І тепер страж вирішував, що з ними робити. Козуля ще мить стояла нерухомо, а потім почала змінюватися. Її тіло здригнулося, наче хвиля пройшла крізь нього. Кістки хруснули, шерсть стала рідшати, витягувався силует. Всього за кілька секунд перед ними стояв не олень, а високий чоловік із гострими рисами обличчя та пронизливими очима. Його одяг був схожий на мисливський — темна тканина, що щільно облягала тіло, а через плече була перекинута вузька смуга зі шкіри. Порівняно зі столицею людей, яка була вся металева, пронизана скляними вежами й пульсуючими механізмами, Хижі хащі здавалися живим, дихаючим організмом. Там, де у місті панували строгі лінії, блискучі поверхні, тут усе було хаотичним, природним, сповненим таємниць. Гілки дерев спліталися у високі склепіння, наче створюючи власні коридори, а коріння простягалося під ногами, ніби запрошуючи йти глибше. Тут не було рівних доріг, лише стежки, прокладені тими, хто жив серед хащ. Повітря було вологим і насиченим ароматами землі, листя та квітів, а не сухим і фільтрованим, як у місті. Від кожного подиху тут здавалося, що вдихаєш саму природу. І саме тут перед ними стояв страж — втілення цієї дикої, первісної сили, що так відрізнялася від холодного контролю столиці. Він мовчки дивився на них. Наон відчула, як у животі щось стислося. Він виглядав спокійним, навіть байдужим, але в цьому спокої ховалася сила. — Ви чужинці, — сказав він нарешті, голос був низький і трохи хрипкий. Вокс зробив крок вперед. — Ми прийшли не як вороги. — У цих хащах немає випадкових гостей, — страж повільно схрестив руки на грудях. — Назвіть причину, чому ви тут, і, можливо, я не відведу вас прямо до короля. Наон стиснула пальці в кулак. Їхнє становище було небезпечним. Якщо новий правитель дізнається про них — усе може закінчитися ще до того, як вони знайдуть Спасителів. Вокс, здавалося, теж це розумів. — Ми шукаємо тих, хто ще не забув, що таке справжня влада, — сказав він. Страж трохи нахилив голову, оцінюючи їх. — Великі слова для тих, хто прийшов без дозволу. — Дозвіл? — не стрималася Наон. — Хіба це не вільні землі? Страж глянув на неї так, що по її спині побігли мурахи. — Колись були, — відповів він. — Але не тепер. Тиша повисла між ними. Наон зрозуміла — якщо вони зараз скажуть щось не те, їх можуть не відпустити. Наон зітхнула, намагаючись приховати напругу, і зробила крок уперед. — Ми подорожуємо, — сказала вона, тримаючи голос рівним. — Наступна наша зупинка — Хижі хащі. Ми не знали, що сюди не можна заходити без дозволу. Страж не зводив із неї погляду. — Раніше не можна було. Тепер — можна, але за правилами. — І які ж вони? — обережно спитала Наон. — Усі чужинці, що входять у хащі, мають бути перевірені на наявність надприродної сили. Її серце застукало сильніше. Перевірка… Якщо він відчує її силу, все може зруйнуватися ще до того, як вони дістануться королівства звіролюдей. Вокс, що досі мовчав, нахилився до неї і тихо прошепотів: — Не хвилюйся. Я допоможу це приховати. Наон кивнула, хоча в грудях усе стислося. Страж підняв руку, і в повітрі перед ними розлилася м’яка світна хвиля, схожа на коливання гарячого повітря над землею. Вона зачепила Вокса першою, і той не реагував — спокійно літав на рівні людського зросту, ніби нічого не відбувалося.хвиля прослизнула далі й торкнулася Наон. Її шкіру пронизало легке тепло, і на мить вона відчула, як щось шукає всередині неї. Але раптом це відчуття зникло — немов би між нею та перевіркою виникла невидима перешкода. Вокс. Страж уважно стежив за ними, але через кілька секунд кивнув. — Ви чисті. Наон видихнула. — Тоді ми можемо пройти? Чоловік поглянув на них ще раз, ніби зважуючи щось у думках, а потім відступив убік, відкриваючи шлях далі в хащі. — Ідіть. Але будьте обережні. Це місце не любить чужих. Наон і Вокс обернулися, кинули останній погляд у далечінь, а потім знову на місце, де стояв страж. Але його вже не було. Зник. Ніби привид, що з’явився лише для того, щоб нагадати, хто тут господар. — Отже, йдемо далі? — пробурмотіла Наон, стискаючи плечі. Вокс зробив плавний рух руками, піднявшись трохи вище. — Гадаю, це найкраща ідея, — відповів він, летячи поруч. Вони рушили глибше в хащі. Дорога була складною. Стежки звивалися, іноді губилися між густим корінням, а гілки низько нависали, змушуючи Наон нахилятися або відсовувати їх руками. Повітря тут було глибше, ніби насичене чимось стародавнім і живим. Спершу вона мовчала, зосередившись на дорозі, але згодом не змогла стримати почуттів. — Ти ж відчуваєш це? — прошепотіла вона. Вокс знизився, летячи майже на рівні її плеча. — Що саме? Наон озирнулася. Позаду був лише ліс — темний, густий, ніби завжди трохи рухливий. — Відчуття, що за нами хтось стежить. Вокс глянув на неї і м’яко усміхнувся. — Це хащі. Вони завжди дають такі ілюзії. Особливо тим, хто тут уперше. — Але це більше, ніж просто ілюзія, — пробурмотіла вона, намагаючись заспокоїтися. Та спокій не приходив. Весь шлях до столиці вона відчувала цей погляд за спиною, цей тихий, майже невловимий рух між деревами. Вона не бачила нічого конкретного, але внутрішній голос підказував: ти не одна. А потім ліс почав змінюватися. Спершу стали з’являтися дерев’яні знаки, вирізьблені прямо на стовбурах. Потім стежка стала рівнішою, із гладким камінням під ногами. І раптом дерева розійшлися. Наон завмерла. Перед нею відкрилося Королівство звіролюдей. Воно було зовсім не таким, як столиці людей. Ніяких металевих хмарочосів, ніякого скла й бетону. Тут все було частиною природи: будівлі виростали просто з дерев, деякі звисали з масивних гілок, немов великі дерев’яні гнізда, інші ховалися в скелях, ніби були видовбані у камені. Мости з лози та мотузок з’єднували високі платформи, а вузькі струмки звивалися між будинками. Повітря тут було свіже, але в ньому відчувався інший запах — щось старовинне, первісне, що належало лише цьому місцю. — Ого… — тільки й змогла сказати Наон. Вокс підлетів трохи вище, оглядаючи місто зверху. — Вражає, правда? Наон не могла відірвати погляду. Це було місце, де природа і цивілізація не воювали, а жили разом. Наон і Вокс стояли на високій дерев'яній платформі, що слугувала вхідним майданчиком у місто. Звідси відкривався чудовий вид на Королівство звіролюдей: дерев’яні будинки, що виглядали наче продовження самих дерев, вузькі містки між гілками, кам’яні стежки, що вели вглиб хащ. Життя тут вирувало — звіролюди спокійно ходили вулицями, спілкувалися, торгували, немов нічого надзвичайного не відбувалося. Але Наон знала, що це лише видимість. — І як ми їх знайдемо? — пробурмотіла вона, поглядаючи на Вокса. Той ширяв поруч, задумливо дивлячись вниз. — Нам треба діяти обережно, — відповів він. — Якщо запитаємо прямо, це викличе підозру. — Тоді як? Наон обережно ступила вперед, змішуючись із натовпом. Тут було не так багато подорожніх, як у людських містах, але все ж вистачало чужинців, що прибували з різних частин королівства. Вона помітила кількох таких, що явно не були місцевими — один з довгими звіриними вухами, інший із пір’ям замість волосся. Вокс опустився нижче, щоб бути ближче до неї. — Нам потрібно слухати і дивитися у очі. Придивлятися. Люди, які шукають Спасителів, не приховують цього — їм потрібна допомога. Якщо ми будемо достатньо уважні, ми почуємо правильні слова. Наон кивнула. — Тобто просто ходити містом і спостерігати? — Не тільки. Ми можемо завітати в місця, де збираються чужинці. Ринки, навіть храмові площі. Там розмови найвідкритіші. Наон зітхнула. — Ну що ж, давай почнемо. Але мені все одно здається, що за нами хтось стежить… Вокс лише хитнув головою. — Якщо й стежить, то ми це дізнаємося раніше, ніж вони щось зроблять. Наон і Вокс неквапливо гуляли вулицями столиці звіролюдей, уважно спостерігаючи за всім, що їх оточувало. Місто було справжнім дивом. Не людським, не диким — іншим. Будинки тут зростали просто з дерев, ніби самі хащі дозволили їм стати частиною свого світу. Вузькі мотузкові мости з’єднували великі дерев’яні платформи, що височіли серед гілок. Деякі споруди були видовбані в стовбурах велетенських дерев, а інші — вирізані у скелях, що піднімалися над землею. Наон звернула увагу, що майже не бачить металу. Всі споруди, всі речі — з дерева, каменю, шкіри або кістки. Навіть озброєння стражів мало лише кілька сталевих деталей, а решта була зроблена з чорного обсидіану або загартованого дерева. Населення теж було строкатим. Тут були звіролюди всіх видів — високі, вкриті шерстю; гнучкі, з котячими очима; ті, що мали роги, і ті, в кого були перетинчасті крила. Час від часу траплялися і люди. Вокс зупинився біля невеликого фонтану, що витікав просто з коріння великого дерева. — Спасителів тут немає, — пробурмотів він. Наон кивнула, проводячи поглядом групу місцевих, що жваво обговорювали щось на центральній площі. — Не схоже, що тут збираються ті, хто в біді, — погодилася вона. — Але прогулятися не завадить. Вона неквапливо рушила далі, вдивляючись у лавки, розташовані вздовж головної вулиці. І тоді її погляд зупинився на одній із них. Зброя. На дерев’яних полицях лежали мечі, кинджали, короткі списи та навіть луки. Виготовлені з дерева, обсидіану, а деякі — навіть з кістки, вони виглядали міцними та майстерно зробленими. Наон підійшла ближче, поглядом вихоплюючи серед усього один меч — довгий, з гладким руків’ям, чудово збалансований. — Гарний вибір, — раптом пролунав жіночий голос. Наон підняла голову. За прилавком стояла жінка. Людина. Це не було чимось неймовірним — в столиці зустрічалося достатньо мандрівників і торговців-людей. Але її присутність все ж була дивною. — Ти воїн? — жінка уважно глянула на Наон, склавши руки на грудях. — Скоріше мандрівниця, — відповіла вона. Жінка кивнула, усміхнувшись. — Якщо шукаєш зброю для захисту, то цей меч тобі підійде. Він легкий, але досить міцний. Наон взяла його до рук, відчуваючи вагу. Він дійсно був ідеальним. Поруч Вокс скептично нахилив голову, ледь помітно змахнувши крилами. — А навіщо тобі меч? — хотів було запитати він, але вчасно схаменувся. Бо зрозумів. Вона могла володіти силою, але не хотіла покладатися лише на неї. І, можливо, у цьому була правда. Наон відчула, як руків’я меча ідеально лягло в її долоню. Вона легенько провела пальцями по лезу — воно було гостре, але не холодне, наче ввібрало в себе тепло дерева та землі, з якої його створили. — Беру, — сказала вона, не піднімаючи погляду. Жінка-торговка кивнула і назвала ціну. Наон витягла кілька монет, які вони обміняли ще в попередньому місті, та поклала їх на прилавок. — Хороший вибір, — знову промовила жінка, задумливо дивлячись на Наон. — Сподіваюся, він тобі не знадобиться. Наон промовчала, вкладаючи меч у піхви та закріплюючи його на поясі. Вокс кружляв поруч, не втримавшись від коментаря: — Ну, тепер ти виглядаєш ще більш підозріло. — Ти ж сам сказав, що нам треба бути непомітними, — кинула Наон, оглядаючись навколо. — Так, але в цьому місті люди нечасто купують зброю. Це королівство живе за іншими законами, ніж людське. Наон це розуміла. Тут правили не мечі, а природний порядок, встановлений ще задовго до того, як люди почали втручатися в цей світ. Але щось підказувало їй, що зайвий захист не завадить. Вони рушили далі, вливаючись у потік місцевих мешканців. Наон прислухалася до розмов, що точилися навколо: — …королівська варта стала жорсткішою… — …кажуть, що останній чужинець, який пішов у хащі без дозволу, не повернувся… — …а ти чув, що Спасителі справді існують? Наон і Вокс обмінялися поглядами. — Тут все ж хтось про них говорить, — прошепотіла вона. — Але не відкрито, — додав Вокс. Вони продовжили йти, але відчуття стороннього погляду не залишало Наон. Їх хтось помітив. І тепер це стало небезпечно. Десь у сніжних горах Сніжні гори простягалися перед нею в безкрайню білу пустку, де вітер гнав хуртовину, змітаючи сліди всіх, хто насмілювався ступити сюди. Вершини здіймалися до самого неба, ніби намагалися проколоти важкі свинцеві хмари. Тут не було життя. Лише холод, тиша і нескінченний сніг, що кружляв у повітрі, мов тіні минулих століть. Неон йшла вперед, не відчуваючи холоду. Її одяг промок від снігу, шкіра вкрилася крижаними подряпинами від вітру, але вона йшла далі, не зупиняючись. Ноги боліли. Дихання виривалося з грудей білими клубами пари. Але біль не мав значення. Коли вона дісталася вершини, серце калатало так, ніби от-от вирветься з грудей. Вітер свистів у вухах, рвав волосся, хапався за неї, ніби намагався зіштовхнути вниз. Неон зажмурила очі, а потім різко розкрила їх і крикнула. Крик вирвався з її горла розпачливим вибухом злості й болю. — Аааааа!!! Вітер підхопив її голос, поніс над горами, заглушивши відлуння. А потім вона закричала ще раз, цього разу чітко вимовляючи слова: — Я тебе ненавиджу!!! Її голос був роз’яреним, сповненим люті, що вирувала в її грудях, роз’їдаючи зсередини. — Ти помреш від моєї руки!!! Її тіло здригнулося від напруги, кулаки стиснулися так, що нігті вп’ялися в долоні. А потім настала тиша. Лише вітер продовжував свій невпинний танок серед скель, немов сміявся з її крику.