Мій гріх і моя розплата

Ашер збирався йти, коли голос Наон змусив його зупинитися. — Стій. Він обернувся, піднявши брову. — Щось сталося? Наон трохи вагалася, перш ніж задати питання, яке вже кілька хвилин крутилося в її голові. — Ми вже зустрічалися раніше? Дешер подивився на неї, ніби зважуючи відповідь, а потім тихо розсміявся. — Ти ж тут постійний клієнт, як і я. Мабуть, перетиналися. Його голос звучав легко, навіть трохи жартівливо, але в кінці він додав уже серйозніше: — Хоча… якби я колись бачив такі глибокі смарагдові очі, то точно не забув би. Наон затримала подих. Вона не знала, чи це просто гарні слова, чи щось більше, але щось у його голосі змусило її серце знову стиснутися. Вокс, який стояв неподалік, скривився й пробурмотів: — Дешевий трюк. Ашер лише посміхнувся, трохи нахилив голову і, не сказавши більше нічого, розвернувся й вийшов із бару, залишивши Наон із її сумнівами. Вона дивилася йому вслід, відчуваючи, що ця зустріч не була випадковістю. Але чому? Вокс різко заговорив, змусивши Наон вирватися зі своїх думок. — Спочатку я подумав, що це один із них… — пробурмотів він, спостерігаючи за дверима, крізь які щойно зник Ашер. — Але коли я глянув йому в очі, зрозумів, що це не так. Наон повернулася до нього, насупившись. — Як ти визначив це лише по очах? Вокс усміхнувся, його голос став глибшим, ніби він розповідав щось дуже давнє та важливе. — Очі — це як душа. Вони можуть розповісти про людину більше, ніж слова чи вчинки. Але треба вміти правильно в них дивитися. Він зробив паузу, поглянувши на неї своїми прозорими очима, а потім продовжив: — У кожного створіння, будь то ельф, демон чи людина, очі мають свою особливість. Вони відображають природу, сутність, силу. Але у Спасителів… їхні очі зовсім інші. Вони як зірка, що палає вічно. Наон мимоволі здригнулася. Його слова чомусь змусили її згадати про власні сни, про тінь у темряві та про світло, що завжди знаходило її навіть у найглибшій пітьмі. — То це означає… що справжній Спаситель не зможе приховати свою сутність? Вокс кивнув. — Саме так. Його очі завжди його видадуть. Бо навіть якщо він спробує стати частиною цього світу, його душа завжди горітиме, вирізняючись серед інших. Наон задумалася. Якщо Ашер не був одним із них… то чому її серце так дивно відреагувало на нього? Наон ще раз глянула на двері, за якими зник Ашер, і тихо запитала: — А ти часом не пам’ятаєш його? У наших інших життях? Вокс задумався, стискаючи пальцями край свого плаща. — Точно нікого з такими очима я не пам’ятаю, — нарешті відповів він. — Але щось у ньому було знайоме… Можливо, він просто душа, яка переродилася. І, можливо, колись ми справді зустрічалися, але я цього не пам’ятаю. Наон кивнула, хоча відповідь її не задовольнила. Це відчуття… воно не відпускало її. — Нам потрібно вже вирушати в інше місто, — сказала вона, підводячись. Вокс мовчки кивнув. Наон підійшла до барної стійки й поклала кілька монет перед барменом. Той, кремезний чоловік із короткою бородою, кинув на неї уважний погляд. — Отже, знову в дорогу? — запитав він, витираючи рушником кухоль. — Так. Але перед цим я хотіла запитати… Що ти думаєш про Ашера? Бармен знизав плечима. — Він заходить сюди не вперше. Тихий, не конфліктний, п’є мало, говорить ще менше. Але сьогодні він здивував мене більше, ніж ті лицарі. — Чому? Бармен сперся на стійку, нахилившись трохи ближче. — Він не просто заступився за тебе. Він зробив це так, ніби давно тебе знає. І знає, що ти скажеш, що зробиш. Я б сказав, що це було занадто природно, навіть для хорошого знайомого. Наон нахмурилася. — Ти думаєш, він брехав? Бармен похитав головою. — Ні, не брехав. Але й правду не сказав повністю. Може, він і справді тебе знає. Просто ти про це ще не здогадалася. Наон подякувала, взяла решту і повернулася до Вокса. — Готовий? — Завжди. Вони залишили таверну, а десь у глибині її душі закралася думка: Хто ж ти, Ашер? Наон підняла голову і поглянула на небо. Воно було чистим, без жодної хмаринки. Але чи довго воно залишиться таким? Думка, що промайнула в її голові, залишила по собі дивний післясмак. — Ну що, куди далі, а? А? — радісно вигукнув Вокс, підлетівши до неї майже впритул. Його очі сяяли азартом. — Може, в Таємниче місто ельфів? Уууууу… — спробував він загрозливо заговорити, але вийшло кумедно. — Або, може, в Хижі хащі, до звіро-людей, а? Наон усміхнулася, але в її думках уже крутилася зовсім інша тема. — Вокс, а які раси були у інших Спасителів? Вокс миттєво змінив вираз обличчя, ставши серйознішим. — Ну, оскільки раси у цьому світі чотири, і Спасителів теж чотири, то кожен із них відповідає одній з них. — Він загнув пальці, рахуючи. — Ельф, демон, звіро-люд і… людина з надприродною силою. Тобто ти. Наон на мить замислилася над його словами. — Тоді чому ти не використала свою силу, коли ці лицарі накинулися на тебе? — несподівано запитав Вокс. Наон різко зупинилася і втупилася в нього. — Бо я не хочу нею користуватися. Я максимально цього уникаю. Було б краще, якби в мене її взагалі не було. Вокс трохи притих, усвідомлюючи, що поставив зовсім не те питання, що треба. Він уже було відкрив рот, щоб щось сказати, але передумав. Наон зітхнула й рушила далі, не озираючись. — Нам потрібно вирішити, куди йдемо, Воксе. Якщо ми знайдемо інших Спасителів, можливо, отримаємо більше відповідей. Вокс мовчки кивнув і, хоч це було для нього нехарактерно, більше нічого не говорив. Наон і Вокс вирішили спершу вирушити в Хижі хащі — королівство звіро-людей. Дорога туди була далекою й непростою: потрібно було перетнути рівнини, оминути кілька невеликих людських селищ і нарешті заглибитися в густі ліси, де, за чутками, могли водитися не лише звіро-люди, а й хижі істоти, які не надто любили непроханих гостей. Ще до того, як вони дісталися Хижих хащ, Наон помітила, що щось змінилося. Спочатку це були дрібниці — вітер нібито сильніше колихав її волосся, а повітря навколо Вокса здавалося більш щільним. Але вона не звернула на це особливої уваги, списавши все на втому після дороги. Та потім сталося щось справді дивне. — Ого, дивись, що я можу! — раптом вигукнув Вокс, підлітаючи до її обличчя. Наон хотіла було проігнорувати його чергову витівку, але потім завмерла. Вона його бачила. Чітко. Його маленьке тіло, напівпрозорі крила, навіть вираз обличчя — усе було перед нею, наче він завжди був матеріальним. — Вокс… я тебе бачу! — ТИ ЩО?! — він підскочив назад. — Жартуєш? — Ні… ти став видимим. Вокс витріщився на свої руки, які тепер виглядали абсолютно реальними. Він крутився навколо себе, смикав волосся, навіть ущипнув себе за щоку. — Ай! Це що, я тепер фізичний?! Наон розгублено зітхнула. — Але ж ти ніколи не був видимим, крім мене… — Ну, не зовсім… — Вокс почухав голову. — Я деякий час помічав, що щось змінилося. Відчував себе… важчим? Але не надавав цьому значення. Наон задумалась. — Ми вже досить далеко від людських міст… може, це пов’язано з місцем? Вокс глянув уперед. Дорога перед ними вела до темного лісу, що простягався на багато миль. — Може… що ближче ми до земель інших рас, то слабшає вплив людських законів? — Або сильнішає вплив магії, яка є у всіх інших. Вокс сів їй на плече, схрестивши руки. — Якщо я став видимим зараз, то що буде, коли ми дістанемося Хижих хащ?.. Наон не знала відповіді, але точно відчувала — зміни тільки починаються. День перший: караван і перша проблема Спочатку їм пощастило — дорогою вони натрапили на караван купців, які саме вирушали в тому ж напрямку. Наон вирішила приєднатися до них, адже так було безпечніше. — Агов, караванники! — весело вигукнув Вокс, літаючи над ними. — У вас випадково нема візка для повітряних духів? Бо я трохи втомився літати. — Вокс… — зітхнула Наон, втомлено проводячи рукою по обличчю. — Жартую, жартую! — Вокс зробив кілька піруетів у повітрі, але одразу отримав шматок хліба в лоб від одного з купців. — Агов, не крутися тут, бо ще візьмемо й продамо тебе як рідкісну екзотичну істоту, — буркнув чоловік, але в його голосі не було злості. — Ого, я міг би дорого коштувати! Наон, ти чула? Я — цінний екземпляр! — Ой, мовчи вже, бо я й сама тебе продам за перший-ліпший шматок пирога, — з усмішкою відповіла вона. — З ягідною начинкою? — Із черв'яками, якщо не припиниш… — Нііііііііі, — Вокс зробив вигляд, що помирає в повітрі, падаючи вниз, але Наон навіть не глянула. День другий: загублений Вокс Наступного дня караван мав зупинитися в невеликому селі, щоб поповнити запаси. Наон вирішила трохи прогулятися, поки чекали. — Ей, Наон, а можна я теж полечу? — запитав Вокс, злітаючи вище її голови. — Не загубися, бо я тебе шукати не буду, — буркнула вона, махнувши рукою. Через годину Вокс… загубився. — НААААОООН! — долинув далекий зойк. Вона підняла очі до неба й важко зітхнула. — Я ж казала… Довелося його шукати, а знайшла вона його… у курнику. — Ти що тут робиш? — спантеличено запитала Наон, спостерігаючи, як Вокс сидить серед курей, а ті підозріло на нього дивляться. — Ем… спочатку я просто летів, а потім побачив яблуко… потім ще одне… потім я впав… потім якась бабуся зловила мене в сачок, сказала, що я нечиста сила, і запхала в курник… — … — Допоможеш? — Ні, ти ж сам "цінний екземпляр", от і викручуйся. — Ніііііі, вони мене заклюють! Курка справді почала до нього придивлятися з небезпечною цікавістю. Наон, нарешті змилосердившись, відкрила дверцята, і Вокс кулею вилетів звідти. — Давай просто швидше вирушимо далі, поки тебе ще хтось у клітку не посадив. — Я не винен, що мене всі хочуть утримати! — Та-ак, певно, тому що ти такий… особливий. — О, дякую! — Це не був комплімент. День третій: перший погляд на Хижі хащі На третій день вони нарешті дісталися до кордону між людськими землями та територією звіро-людей. Ліс був густим, темним, і навіть повітря тут пахло інакше — вологою землею, смолою і… чимось ще, чого Наон не могла визначити. — Ну, ось ми й тут! — сказав Вокс, зависаючи в повітрі. — Так, але головне тепер — знайти когось, хто нас не з’їсть, — пробурмотіла Наон. — Ага, або хоча б когось, хто нас з’їсть не одразу, а дасть спершу поговорити. — Вокс… — Жартую! Хоча… чи жартую?.. Наон просто закотила очі. Попереду на них чекала зустріч із невідомим, і, судячи з усього, легким цей шлях точно не буде.