Без тостів

      Коридором роздаються дзвінкі звуки кроків — підборів, які йдуть занадто швидко та гучно, а десь поміж них ледь чутні, глухі, навіть обережні.       На сходовому майданчику, у тьмяному освітленні зʼявляється жіноча постать — Софія. Вдягнена не у звичний для неї діловий стиль, а просте худі та брюки. Вона не спить третю добу — остання справа вибила її зі звичного режиму, весь час присвячений розслідуванню, а з вільних моментів — 20 хвилин на каву та пару годин, щоб перепочити та привести себе у людський вигляд, бо змінити безліч локацій за декілька днів — місія не з легких.       За нею до майданчику проходить Павло. У його очах втома менш помітна, але вона є. Це видно за тим, як він починає зводити плечі. Звісно, у лабораторії він провів не менше годин, ніж вся команда на роботі.       Вони три дні намагаються розкрити злочин. На перший погляд банальність — отруєння молодого хлопця несумісними між собою медикаментами, але жодних зачіпок не знаходять. Загиблий не страждав на хвороби, не був клієнтом у аптеках, навіть не мав медичної картки після переїзду у нове місто. Родичі та друзі вказують на те, що він взагалі не приймав ліки, а опрацювання всіх медичних закладів міста не дало результатів — потерпілий не був їх відвідувачем. Час швидко спливає, перші, критично важливі дні для розслідування не дають результатів та слідство може зайти у глухий кут.       Напарники розходяться — кожен до дверей своєї квартири. Софія метушливо шукає ключі від квартири у сумці і навіть не помічає — Паша спостерігає за нею мовчки, але перебирає пальцями на заведених позаду руках. — Я взяв додому певні матеріали справи, — намагається говорити впевнено чоловік, — Деякі обставини нагадують мені декілька справ минулих років, архівні копії яких я зберігаю в себе. Я все одно збирався їх ще переглянути… Тож, можеш зайти і також передивитись. Та допоможеш не святкувати.       Софія, яка до цього шукала ключі, завмирає. Але не дивиться в його сторону. Дійсно, сьогодні у відділку мимохідь згадували, що у Паші день народження, однак він суворо заборонив згадувати про цей факт, погрожуючи фізичною розправою. От тільки вона не забувала. Більше того, прийшовши першою до відділку — привітала першою. Усвідомлюючи, що він не з тих, хто цінує дороговизну, начальниця слідчого відділу подарувала експерту те, що йому довподоби — десерт, який швидкоруч випікла сама, коли повинна була хоч трохи відпочити та який Павло зараз тримав у руках в охайній коробці.       Дівчина повільно повертається до колеги. Пропозиція чоловіка несподівана — його особистий простір завжди закритий для неї, тому всередині вона дивується, але вигляду не подає. — Добре. Тільки недовго.       Експерт посміхається ледь помітною посмішкою, що вже рідкість, після чого відчиняє двері квартири та каже: — Ось і чудово. Тим паче, колись я позичав у тебе каву. Вона до речі виявилась не дуже смачною. Тож зараз спробуєш нормальну.       Софія проходить всередину посміхаючись. Це вперше, коли вона у нього вдома. Квартира така, як вона собі і уявляла — мінімалістична, без зайвих деталей, яскравого світла майже немає. Але її увагу привертає велика кількість книг — вони всюди: у шафі, на полицях, столі, тумбочках. Проте їх розташування не створює хаосу, навпаки — відображають внутрішній світ чоловіка.       Поки дівчина розглядає кімнату, Паша приносить декілька архівних справ та стоїть біля робочого столу в очікуванні, поки вона нарешті звернуть увагу. — Вибач, задивилась, — тихо і чесно каже Софія. Чоловік рукою вказує на стілець, розташований за столом, запрошуючи до місця. Дівчина без зволікань проходить та сідає на запропоноване місце. Перед нею купа паперів, як ті, що не відносяться до їх розслідування, так і ті, що приніс Паша. — Проводячи розтин, я виявив крововиливи в ділянці запʼястя та передпліччя, а також залишки інсуліну в організмі. Власне це і навело мене на думку, що смерть настала внаслідок інтоксикації, адже потерпілий не страждав на дефіцит інсуліну за життя.       Павло відходить, залишаючи дівчину у своїх думках, вона починає вивчати висновки старих судово-медичних експертиз. Її погляд чіпляється за охайно виведені літери — почерк Паші. Значно охайніший, ніж зараз. Раптовий крок чоловіка збиває її з пантелику, вона гадає, що стало причиною змін у його поведінці. Так, останнім часом відносини між ними стали теплішими, довірливими. Однак неозвучені питання висіли між ними у повітрі та жоден з них не готовий був ризикувати власним примарним спокоєм. Думки хаотичні та слідчій важко зосередити свою увагу на справі. Вона розуміє — Паша професіонал та вболіває за успіх команди, а пропозиція увійти до нього в робочих інтересах, тож вона зосереджується та починає вивчати старі висновки. — Проте, є ще дещо, що не можна ігнорувати. У жертви я також виявив і тілесні ушкодження, — голос Паші знову стає ближчим та в наступний момент вона бачить чашку із кавою, яка опускається перед нею. Софія піднімає погляд на колегу і вдячно посміхається, беручи до рук гарячий напій. Паша продовжує, — На тілі жертви виявлено синці в ділянці рук, запʼясть та колін, а також зміщення хребців.       Дівчина відставляє чашку у бік та задумливо дивиться у бік напарника. — Ти натякаєш на те, що це могло бути інсценування отруєння, але насправді його закинули з висоти? — Не думаю, — коротко відповідає експерт, — Якби його скинули, наприклад, з висоти 9-поверхової будівлі або ж накачали препаратами і непритомного скинули — характер тілесних ушкоджень був би дещо іншим. Переломи були б значнішими, а поза іншою. В даному випадку характер ушкоджень вказує на те, що особа розуміла, що падає та намагалась втриматись або хоча б сповільнити цей процес. — Тоді я не розумію.       Софія відводить погляд від Паші та бере до рук висновок судової експертизи відносно потерпілого. Все так, як і каже чоловік — крововиливи, сліди від інʼєкцій — прямі ознаки того, щоб препарат був введений, коли жертва ще була жива. Але поруч із цим — синці на інших частинах тіла, де слідів від інʼєкцій виявлено не було. Дивно. Її погляд чіпляється за пункт «Субдуральний крововилив обʼємом 45 мл» — Пашо, — Софія коротко звертається до нього, — Що це за субдуральний крововилив? Хіба він не утворюється під час удару головою об тверду поверхню?       Експерт бере до рук власний висновок та уважно перечитує його. Погляд зупиняється на тому місці, де тільки що вона читала. — Так, дійсно. І обʼєм крововиливу — майже летальний для людини середньої статури, а для нашого хлопця тим паче.       Павло раптом починає метушитись та шукає на столі папери, після чого бере до рук власний висновок датований 2018 роком. Софія бачить, як швидко він читає текст в пошуках якоїсь інформації. — Звісно. Я не звернув на це увагу раніше. І хоча сліди від інʼєкцій та крововиливи у цих же ділянках вказують на те, що препарати були введені за життя, але в організмі відсутні метаболіти, препарат не встиг розповсюдитись організмом, бо мозок вже помирав внаслідок отриманої травми голови. Отже… — Причина смерті травма голови, — завершує замість напарника начальниця слідчого відділу. — Ти помічаєш те, чого не помічають інші, — стверджує Паша. Його слова змушують дівчину засоромитись та щоб приховати свої емоції, Софія встає зі стільця та направляється у сторону кухні.       Її дії такі природні, неначе вона була в цій квартирі щонайменше з десяток разів. Вона підходить до кухонного столу, дістає ножа та відкриває коробку із тортом власного приготування. Розрізає його на декілька частин та розкладає у дві тарілки, які стояли на поверхні. Дівчина розвертається, тримаючи в руках посуд та бачить перед собою Пашу. — Ти справді хотів попрацювати? — вона задає питання так, наче вже знає відповідь. — Ні, — відповідь виривається з чоловіка сама по собі, — Я просто не хотів бути в іншому місці. — Сам? — Софія сама не розуміє, звідки в ній береться ця сміливість. Вона памʼятає його фразу про викид адреналіну, яка змусила її провести чіткий кордон між робочими і особистими відносинами. Але місце, де вони зараз знаходились удвох — його квартира, змусило її знову проявити сміливість. — Не зовсім. Я покликав тебе.       Слідча передає йому до рук тарілку із десертом та ледь посміхається. Їх руки стикаються та затримуються довше, ніж того вимагає ситуація. — Цього тобі не уникнути. — Ти перша людина яка змусила мене святкувати без примусу.       Вона першою прямою назад до робочого столу, він йде за нею. Вона ставить тарілку та знову розвертається до колеги. — Ти гарний експерт, Пашо. — Це можна рахувати за привітання? — у його голосі ледве чутно нотку веселощів. Софія знизує плечима, але дивиться в очі. — Ні. Це констатація факту.       Паша ставить свою тарілку із солодощами поруч із її та підходить ближче, але продовжує тримати дистанцію. — Тоді я теж скажу факт, — він робить ще один крок у бік дівчини. Обидва розуміють — кордони на межі стирання, цього разу не вийде послатись на екстремальну ситуацію та викид адреналіну, тож зробивши крок вперед — або шанс, або крапка, — Мені добре, коли ти поруч.       Софія прикриває очі та опускає голову. З одного боку, вона мріяла почути ці слова. З іншого — боїться. Боїться, що наступного дня він знову стане холодним, відлюдненим. Боїться тиску колег, можливо навіть осуду. Відносини на роботі рідко сприймаються як щось позитивне. Але їй хочеться відчути себе потрібною. — Це все ускладнить, — вона каже це так тихо, що навіть самій доводиться прислуховуватись до власних слів. Дівчина все ще ховає погляд.       Тоді Паша робить ще крок, останній. Він прийняв рішення, принаймні для себе. Він обережно бере її обличчя у власні долоні та змушує повернути погляд до себе. Її очі сповнені надії, як і його. — Можливо. Але я більше не хочу робити вигляд, що цього немає.       Софія піднімає свої руки та кладе поверх рук Паші, які все ще утримують її обличчя. Вона дивиться у його очі і здається вперше бачить в них тепло, ніжність. — З Днем Народження, — говорить вона пошепки та наближається, ламаючи останню перепону між ними.       Вона цілує його першою, він відповідає. Його поцілунок легкий, повільний, неначе він ще дає простір їй втекти та зробити вигляд, що всього цього не було. Але вона не хоче. Не хоче втрачати момент і його.       Софія першою розриває поцілунок, але не відходить, торкається його лоба своїм та прикриває очі. Паша не обіймає, але тримає її руки у своїх та не закриває очей, щоб відчувати реальність.       Через деякий час вони все так само в його квартирі, але вже сидять на дивані, у тиші та темноті, в обіймах один одного. Софія майже засинає, коли чує біля вуха тихий голос Паші: — Це найкращий день народження за останні роки.       Вона посміхається і так само тихо відповідає: — І без тостів.