Часть 1
10 июня 2026 г., 22:15
Тихий вечір у світлій квартирі житлового комплексу. Тепле світло розливалось по всьому приміщення, залишаючи приємні бліки на дзеркальних поверхнях, а кухнею ходив чоловік – щось виставляв на столі, десь перевертав їжу на сковорідці, а ще постійно приходився ганчіркою по шафах.
Почувся звук ключів у замку, а за мить двері у квартиру відчинились. На порозі зʼявилась втомлена жінка, яка ледь зайшовши до передпокою, залишила сумку на комоді та швидко повісила на вішак сумку. Перше, на що вона звертає увагу – вечеря на столі і неймовірний аромат, що розповсюдився на все житло. Її обличчя торкається посмішка, чи то соромʼязлива, чи то захоплена.
– Ігоре, ти мене так розбалуєш, – каже вона, поки ноги самі приводять її до кухні. Чоловік доставляє на стільницю салат і запрошує дружину до вечері. Це була їх мовчазна згода – хто перший повертається з роботи, той і готує вечерю. І якщо Аліна не виявляла особливого хисту до готування, то Ігор цю справу любив і кожен раз дивував дружину новими стравами.
Вечеря йшла спокійно, це був один із тих вечорів, коли після інтенсивного дня наступав спокій. Так, обидва ділились подробицями минувшого дню, але без напруги, просто як констатація того, що вже пройшло. Ігор часом розповідав якийсь жарт з роботи, на який жінка завжди відповідала сміхом. І зі сторони це подружжя здавалось зразковим.
– Алю, – почав чоловік майже невпевнено, у руках він зминав серветку, бо не наважувався почати розмову, – Я думав над тим, про що ми говорили.
Жінка сперлась на спинку стільця і склала руки на грудях, вона вже розуміла про що йтиме мова. Останні три тижні подружжя неодноразово поверталось до теми купівлі нового житла. Аліна мала у власності двокімнатну квартиру, в якій пара і жила зараз. Але вона завжди мріяла про будинок – великий, з садом та квітником, гойдалкою. Це була мрія про простір. Але з їх бюджетними зарплатами це бажання було нездійсненне. Проте, пару місяців тому Ігор втратив мати і став спадкоємцем її невеличкої хатинки, у селі під містом. Для життя житло було майже непридатним, Аліна вважала, що простіше знести будинок і побудувати новий, ніж намагатись врятувати те, що вже не врятуєш нічим. Проте, нерухомість все ж мала попит. Так, велику суму грошей за продаж отримати не вдасться, але якщо вона продасть своє житло, а Ігор своє – вони могли б претендувати на досить гарний будинок.
– Я не можу. В тому будинку пройшла значна частина мого життя. Там жили мої батьки, там народився я, – майже жалібно проговорив чоловік. І це викликало в Аліни роздратування.
– А коли ти про нас думатимеш? Чи ми постійно житимемо минулим? – питання було гострим і в якийсь момент жінка навіть пожалкувала про те, яким саме тоном воно прозвучало. Але назад дороги не було. Аліна буквально дивилась в душу чоловікові, намагаючись зрозуміти, чи наважиться він взагалі колись на зміни в житті. Але нічого не бачила, – Ясно. Дякую за вечерю, – жінка різко встала зі свого місця, бажаючи побути трохи на самоті. Вслід за нею підвівся і чоловік.
– Алю, зачекай, – проговорив він, хапаючи дружину за запʼястя рук. Жінка підняла очі, а потім різко стикнулася руками і рух був таким рваним і таким сильним, що вона похитнулась і вдарилась плечем об одвірок.
Ігор зрозумів – дружині треба час.
Відділок у вечір пʼятниці спорожнішав ще задовго до офіційного завершення робочого дня. Андрій, Даня, Юрій Петрович і Юлік вже давно планували зібратись перед вихідними та просто випустити весь той негатив, що скоплюється в них тижнями через виснажливу роботу. Компанія звісно запрошували і дівчат – Стеллу та Софію, проте обидві наполегливо відмовились. Софія через те, що посада керівника відділку вимагала від неї більшої уваги до обовʼязків, аніж від будь-якого іншого співробітника. А в Стелли просто була традиція – максимальне прибирання робочого місця перед вихідними, бо новий тиждень вона любила починати в порядку. А Паша… Його вже навіть і не намагались кликати, бо всі прекрасно знали – термін «душа компанії» не про нього.
Саме тому судмедексперт в даний момент сидів за робочим столом у власному кабінеті, у тиші та спокої вивчаючи якісь звіти.
Двері до приміщення відчинились і в проході зʼявилась Стелла. На ній вже не було звичного білого халату – лише сукня кольору темного шоколаду та невеличка сумка у руках, що свідчило про те, що жінка теж завершила свій робочий день. А на годиннику – майже 21 година.
– Ти взагалі в курсі, що зазвичай у такий час люди йдуть додому? – спершись на стіну спитала токсикологиня. Проте уваги на свою адресу не отримала, лише помітила як колега монотонно перевертає чергову сторінку.
– Я відкрию тобі Америку, але я буквально працюю з людьми, які вже нікуди не йдуть, – голос Паші звучав байдуже. Однак, він нарешті перевів погляд на Стеллу, яка в цей момент підкорила очі.
Вони товаришували вже близько 6 років. Дивний тандем – легка, усміхнена та товариська Стелла і похмурий, холодний одинак Павло. Проте, це дивним чином працювало, вони наче доповнювали один одного і Стелла була бодай не єдиною людиною, яка не викликала в Паші роздратування. Окрім Софії, що він сам визнав буквально нещодавно.
– Софія до речі вже хвилин 20 гуляє під відділком, – майже випадково сказала жінка, закидаючи сумку на плече і вже маючи намір йти, але була зупинена запитанням:
– Звідки ти знаєш?
– Бо вона телефонувала хвилин 5 тому. Просила перевірити чи ти взагалі ще живий. Паш, – голос Стелли раптом став тихіший і мʼякіший, – Не змушуй її чекати ще півгодини.
За лічені секунди токсикологиня покинула кабінет чоловіка і по ній залишились лише звуки підборів, які роздавались все далі й далі. А за декілька хвилин він і сам вже крокував у напрямку виходу з відділку.
Софія дійсно чекала, проте не розгулюючи під відділком, а сидячи в машині та гортаючи щось в телефоні. З того вечора, після нападу на Марічку, в них наче змінилось щось ще більше. Вони так і не говорили напряму, обидва не наважувались. Однак, вони ловили погляди один одного у людяних кабінетах, чекали один одного з роботи та до неї, просто, щоб провести в авто бодай декілька хвилин наодинці і в тиші.
Паша сів до автівки, а Софія навіть не встигла нічого сказати, як він випередив її:
– Втратив відчуття часу за звітом, – це не звучало як виправдання або пояснення, але чоловік чомусь думав, що Софія має право на те, щоб знати – він її не ігнорує та не уникає. І в цьому була чесність.
– Нічого. Я сама вийшла тільки нещодавно, – відповіла дівчина, хоча вони знали – це не зовсім так. Просто вона чекала.
– Може, кави? – запитав Павло. І в цей момент на обличчі слідчої промайнула ледь помітна посмішка. Вона лише кивнула та завела машину.
Хвилин за 15 вони сиділи у кавʼярні неподалік їх будинку. Заклад був порожній, а самі вони обрали місце біля вікна. І абсолютно не змовляючись, обидва дивились на панораму вулиці, що відкривалась. Час від часу Софія розповідала щось про поточні справи, а Паша ділився своєю думкою. І робоча тема була їх безпечною гаванню, бо в них було розуміння, що перейшовши іншу межу – назад дороги вже не буде.
– Знаєш, якось дивно, – почала Софія, розміщуючи каву, – Ми завжди разом. Не спеціально, але разом. Завжди існує справа, виклик, розтин, нарада, – її губи розтягнулись у легкій посмішці і дівчина нарешті подивилась на Павла, – А сьогодні немає.
Паша і сам за собою не помітив, але теж посміхнувся. І чомусь, в цих простих словах було враження, що вона говорить не про роботу, не про конкретний вечір чи про каву.
Телефон Софії різко завібрував та вона взяла слухавку. Притаманна їй легкість вмить зникла, як і посмішка. Вона щось коротко відповідала, кивала головою і вже потім, завершивши розмову та поклавши телефон, вздихнула. Паша зрозумів все без слів.
– Що сталось?
– Виявили труп жінки.
Цього разу обом було шкода, що їх вечір завершувався саме так.
P.S. Друзі, деякі з вас можуть знати мене як автора роботи «Тіні минулого». І я просто не можу полишити ті ідеї, які маю і які хочу втілити. Ця робота не буде дуже обʼємною. Але вона буде при відносини. Тож буду рада, якщо читачам вона прийдеться до душі.
А поки, поділіться своїми враженнями та коментарями) Як думаєте, чому робота має назву саме «Другий шанс»? Цікаво було б почути ваші здогадки.
