Кохання
16 июня 2021 г., 02:15
Знову настала осінь.
Йду тихо я по дорозі,
Дивлюсь на жовтенкі листочки,
Як вітер підносить їх.
Іду я весела й водночас сумна.
Чому?
Бо осінь така вже пора.
Вдягає дерева у сукні яскраві.
Та,часом буває, плаче ночами.
Грозовими сльозами.
Ніхто так і не знає чому.
А смуток охоплював мене все сильніше,
В очах заблистіли сльози.
І осінь вже не звеселяє мене
Й радості мені не приносить.
Згадала я очі.
Оті карі очі,
Від яких моє серце розбилося вщент .
Як я кохала , з таким божевіллям,
Що розум марнів і губились слова.
Від погляду серце пронзало ударом.
Немов сотні стріл.....Ех!
Дарма.
Любила я карі очі.
Вони все гляділи у небо,
А я їх любила все більш.
На жаль, закінчилося все,
Немов в чорно-білому фільмі.
Він любить давно не мене.
Йому до вподоби хлопчиська!
Та з часом забулося все.
Йду тихо я по дорозі,
Думками далеко звідси.
І осінь нагадала мені
Оті карі очі,
Такі карі очі,
Як теплі осінні дні.
Примечания:
Так, я знаю , що віршик написаний дуже коряво(?), але як для колись 11-річної дівчинки непогано.
Знайшла його, коли перебирала старі зошити. Читаючи його, мене отуманили приємні спогади і мені закортіло поділитися з вами.
