Не живий світ

Так. Думки Марі в останній час плачевні, але вона нічого не може з ними вдіяти. Вона не знає, який це вже серіал по рахунку, в неї таке враження ніби скоро закінчаться всі розважальні програми в цьому світі. Це її бентежить, адже тоді вона знову залишиться зі своїми думками один на один. У неї уже третій тиждень дистанційне навчання, за цей період вона, ніби, тричі зайшла на онлайн пари. Їй повідомили що через тиждень університет виходить на очне навчання. Тревога в її душі з кожним днем стає більшою і більшою. Нічого не зробляно, нові сусіди по кімнаті, скоро сесія... Вдома відбувається хаос, сварки, крики, непорозуміння. Це все аналізується в Марі в думках. Кожного ранку вона прокидається з головнною болю. Нічого не хочеться робити, настільки, що тяжко тримати телефон в руках. "Потрібно щось робити. А що саме? Не знаю. Будь ласка зроби хоть щось. Не можу." З такими думками, цілими днями бореться Марі і програє. "Боже, будь ласка перемісти мене куди хочеш, але подалі звідси. Я виснажена, мені потрібен відпочинок" Вона розуміє, що є люди в яких набагато складніші проблеми, але не можна обесцінювати і свої, для кожного свій рівень складності проблем. Марі не справляється з своїми. Вона це розуміє і від цього їй ще гірше. Потроху вона забуває, як мріяти. В голову приходять погані думки, від яких щимить у серці, але що ще робити. Ні. Вона жодного разу не думала про суїцид, вважає, що це нижчий клас людей, не може бути настільки все погано, що стає поганішим за смерть. Це трішки не відповідає її поведінці, адже вона б мала тоді боротися, долати свої проблеми і рухатися далі. Але ні, Марі досі сидить в телефоні, хоча вже друга година ночі. Цього разу вона читає мангу. "Чого не можна щоб я так само, попала собі в якусь казочку. Жила би собі спокійно, боролися б за мене всякі принци, а я б раділа цьому прекрасному життю" Телефон розрядився. Прийшлося заплющувати очі, декілька хвилин з собою, а далі майже спокійний сон. Світанок. Роса повільно сповзає з листка і падає дівчині на її смугляве личко. Відчувається свіже повітря, уже почали співати пташки та чути шелест трави від легкого вітерцю. Але, стоп. Звідки в її кімнаті це все з'явилося. Там немає особистого простору, так як кімнату Марі ділить з своєю сестрою, що вже казати про шелест трави і пташок. Вона різко підстрибнуна і широко розкрила свої очі, які так нагадували зелені дорогоцінні камні — смарагди. Ніхто не міг сказати, що дівчина не гарна. Вона була дуже красивою і в тому була її проблема. До неї боялися підійти, адже вона виглядала так ніби ніколи не заговорить з таким як вони. Хоча не зрозуміло, що викликало таку думку, Марі завжди була привітною до тих с ким доводилося спілкуватися. Зараз це не важливо. Розчуливши очі, дівчина побачила красивий степ усипаний білим маком. Далі на горизонті виднілися гори навколо яких кружляли дерева. Марі крутила головою в різні боки, перебуваючи в шоці і не розуміючи, де вона знаходиться. "Невже я померла? А як же батьки? Я ж навіть не попрощалася с ними." Відчувши, що якась тінь прикриває від неї сонце, вона підняла голову вверх. Перед нею стояв сикоченький хлопець з темним, коротким волоссям, вдягнений в якийсь дивний одяг та з мечем на боці. — Ти чого розсілася? — незнайомець підійшов до неї ближче і подав руку. Дівчина почала відповзати, далі від нього. "Хто він? Чому я тут? Що тут коїться?!" — з цими думками Марі почала плакати. — Блін. Я напевне тебе налякав... — умовкаючи він потер потилицю. — Я нормальний хлопець, просто мені сказали, що тут відбувається щось дивне і треба перевірити що саме. Незнайомець присів коло Марі і ростріпав її волосся. — Мене звати Кріс. Крістіан. Але краще все-таки Кріс. Дівчина "зібралася" з думками і ледь вимовила єдину фразу: — Я по-померла? Кріс витріщив очі. — Що? Що? — він був здивований.— Чому ти зробила такий висновок? — Чому я тоді знаходжуся в цьому прекрасному місці? А не в своїй кімнаті? — її очі були червоними, лице спухше, в цей момент не можна було сказати, що вона красива. — Давай ми перше підемо до Віоли, вона допоможе тобі заспокоїтися, а потім ти розповісиш, що трапилося. Так? Марі не знала, що ще робити. "Може, Бог почув мої слова і відправив мене в інший світ" На цій ноті вона піднялася і покрокувала за хлопчиною, нінащо не надіючись. Вони йшли довгенько, адже дівчина опинилася на середині великого поля, від якого до населеного пункту було хвилин 40. Дойшовши вона побачила, маленьке селище, де кипіло життя. Всі кудись поспішали, працювали. Стояв гул. Під ногами у мамочок пробігали дітлахи, а старі діди розповідали історії свого юнацтва. Марі опустила погляд, вона дано такого не бачила, в її житті все давним-давно стало сірим і нудним. — Ей, давай уже потроху заспокоюйся, — на цих словах смикнув її за носа. В серці щось стиснулося. На душі ставало легше. Ось вони вже дійшли до хатини Віоли. — Бо-о-оже, що з нею? Дівчинко, що ж з тобою трапилося? Ти так плакала, що все лице спухло.— жіночка провела її до столу який знаходився на подвір'ї. — Це те "диво" що коїлося в полі. Вона каже що вона не звідси і не знає як сюди потрапила. Точніше, я це зрозумів по її поведінці. Марі тихо сиділа, вона же не плакала, напевне не було чим, розглядала все що знаходиться навколо неї. Вони знаходилися на подвір'ї де стояла красива, охайна глиняна хатка, все навколо виглядало зовсім не посучасному, на сушилці висіли вишиті рушники, скрізь бігали кури, гуси, качки. На стіл їй поставили чашку з водою. Було дивним те що вона була дерев'яною, так і відро теж. Тепер Марі глянула на жінку, та була пишною, на ній була вишиванка та довга спідниця, русяве волосся було заплетене в косу. "Я що потрапила в минуле? Яке це століття?" — А який зараз рік? — не втрималася дівчина і запитала. — Ти що? Зараз 2021 рік, рік бика. Віола та Кріс глянули на Марі широко відкритими очима. — Чому тоді у вас все таке давнє? — Ми трошки не розуміжмо тебе. — Ще трохи і мені прийдеться писати доклад про те що я знайшов тебе в полі. Хлопець хотів збрехати губернаторові, що нічого і нікого не знайшов, але Марі себе дуже дивно поводила. Їхня розмова тягнулася довго дівчина розповіла про те звідки вона, а їй пояснили, що коїться тут. В цьому світі все розвивається занадто повільно. В них не має електроенергії, нічого з того, що є в світі дівчини в цьому столітті, в цьому році. Але, є дещо цікаве — вони підпорядковуються расі, яка більш аристократичніша, граціозніша за них і це є Феї. Вони так само з'явилися нізвідки та стали наводити свої порядки. "Якщо тут є феї, то є і магія! Можливо краще почати нове життя тут, забути про свої проблеми там, там де мене вже немає?" Вона вибрала свою путь. Жити тут надіячись на щось краще ніж було дома. через 2 тижні — Марі, ти сього читаєш казки дітям? — Так, вони дуже прохали мене, до того ж так вони не будуть заважати своїм батькам працювати. В цьому маленькому селещі знайшлося місце для дівчини. Вона не погано справлялася з доглядом за дітьми, так сказати створила невеличкий содочок. Жила вона у Віоли, як виявилося це мати Кріса просто вони називають своїх рідних по імені. Хлопець допомагав їй освоїтися тут. Громада люб'язно прийняла її, все здавалося прекрасним. Бам! Шум. Гул. Крики. Страх. Землетрус. Попіл. Марі хоче роздивитися бодай щось і баче лише груду каменю, яка втоптана на місці, де секунду назад були діти. Вона втрачає свідомість.